Пригоди українців з довірою: вплив війни й тоталітарна травма
Євген Глібовицький
Зрозуміти українців. Як українське суспільство формує свою довіру до президента, як на нас впливає не лише сучасна агресії Росії, але й світові війни минулого та Радянський Союз? Чому українці такі, якими світ їх бачить сьогодні?
Це у своїй колонці для Свідомих пояснює член Несторівської групи, член наглядової ради суспільного мовлення Євген Глібовицький.
Цей матеріал опублікований в рамках спецпроєкту «Війна триває: історія десятилітнього спротиву».
На порівняльній карті середньої тривалості життя українців і жителів інших країн європейського континенту видно, що у середині XIX століття Україна мала середні показники: були країни, які почувались гірше, були ті, які краще.
Мірою того, як ми рухаємось до теперішнього часу, бачимо, що Україна твердо займає останню позицію на європейському континенті. У живій памʼяті українців є дві великі війни (І світова війна 1914-1918 рр. і II світова війна 1939-1945 рр. — ред.), втрата незалежності (Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. — ред.), Голодомор (1932-1933 роки), репресії, повоєнний голод 1947 року і складна посткомуністична трансформація.
Кожного разу потрібно було адаптовуватися — адаптувались не всі. Щоразу катастрофи приходили іншим чином і з попереднього досвіду було неможливо підготуватися до наступного.
Кожна з цих катастроф вела до зменшення популяції: часто гинули люди молодого віку, які не встигли залишити нащадків. Ці наслідки видно на демографічній піраміді.
У 2015 році, після початку Антитерористичної операції на сході України, яка почалася внаслідок вторгнення Росії у 2014 році, Україна відчула дефіцит спеціалістів із реабілітації ветеранів. Серед тих іноземців, хто приїхав на допомогу, був генеральний директор австралійської системи запобігання суїцидам Піт Шмігель. Він є етнічним українцем і добре знає історію України.
Коли він приїхав сюди, його налякало те, як ця попередня історія катастроф виглядає у розрізі соціальної психології. Шмігель каже, що у кожній країні є свої травмовані групи. Наприклад, ПТСР є професійною хворобою поліцейських або вогнеборців. В Україні він побачив, що травма широко розлита по всьому суспільству.
Він почав публічно говорити про те, що тут не можна ефективно допомогти ветеранам реінтегруватися назад у мирне життя, бо це означає ретравматизацію.
Звичайне мирне життя в Україні сповнене травмами.
Я виділив дві складові походження цієї травми: тоталітарну і колоніальну.
Тоталітарна травма повʼязана із застосуванням сили. Держава у такому разі є надсильною, вона не підзвітна і контролює практично кожен аспект життя людини. Будь-який прояв лідерства чи суб'єктності збільшує ризик загибелі.
Корупція за таких обставин стає інструментом безпеки й виживання, за який чіпляються громадяни. Це те, чого не розуміють люди на заході.
Тоталітаризм є настільки жахливим, що перехід до стану автократії сприймається як покращення умов.
Західний досвід з тоталітаризмом є коротким: нацистська Німеччина — 10-12 років (1933-1945 роки — ред.), фашистська Італія — близько 20 років (1922-1945 роки — ред.). Після того, як західний світ зіштовхувався із тоталітаризмом, відбулося так зване V-подібне відновлення: одне покоління випадає як покоління сформоване в умовах тоталітаризму, а соціальні компетентності передаються напряму від старших до молодших. Це працює тоді, коли випадає не більше одного покоління.
У Радянському Союзі тоталітарним періодом фактично був сталінський період (1922-1953 роки — ред.), після нього — автократичні періоди, які мали тенденцію до спадання в тоталітаризм. Ця травма залишалася глибокою, вона не могла загоїтися, а в якісь історичні моменти навіть погіршилася.
В Україні є три покоління сформовані в межах тоталітарної травми, і вони вже не мають звідки взяти інший соціальний досвід. Все, що вони знають, — це травма.
Тоталітарна травма змушує постійно бути стривоженими, зібраними й мобілізованими. Вона залишає за собою шлейфи жорстких інституцій.
Суть колоніальної травми полягає в тому, що ви не можете самі створювати правила.
Від кінця Гетьманщини наприкінці XVIII століття до проголошення незалежності в кінці XX століття в Україні не було навіть місцевого самоврядування. Єдине поле, де ви можете реалізувати свої управлінські таланти чи українські підходи, — ваша родина.
Якщо ви хочете робити кар'єру в Радянському Союзі, для цього треба пройти через кілька «скляних стель». Одна з них — членство у Комуністичній партії Радянського Союзу, яке накладає, зокрема, культурні зобов'язання. Ви маєте вийти з «селянської мови» (росіяни навішували кліше, що українська мова — це мова села — ред.) і заговорити по-радянському, тобто російською. Ви маєте зректися значної частини того, що формує вашу ідентичність.
Комбінація цих двох травм визначила траєкторію розвитку України: у 90-х роках була величезна кількість розгублених людей. Нам знадобилось практично півтора покоління, щоб вийти з цього стану. Сьогоднішні українці свідомі себе і можуть швидко знаходити рішення.
Глибина цієї травмованості визначає особливу роль емпатії. Це одна з причин, чому Україна настільки інклюзивна, не ксенофобна, не антисемітська і готова приймати до себе [людей інших ідентичностей].
За останні 30 років українська ідентичність перейшла з етнічних до громадянських категорій.
Раніше людину сприймали українцем за правом крові, тобто була народжена українцем; зараз питання української ідентичності змістилось в бік самовизначення.
Клеєм, який єднає суспільство, є наслідок усіх травм. Тому емпатія буде в основі української ідентичності, доки ми не вийдемо з травми. І поки що світла в кінці тунелю не видно.
Українці й довіра
Щоб зрозуміти, як формується довіра в сучасних обставинах, треба глибше подивитись на те, яким чином, народилася незалежна Україна.
17 березня 1991 року відбувся референдум про збереження Радянського Союзу в Україні. 70% українців сказали, що вони хочуть залишитися в Радянському Союзі. На їхню думку, пізній радянський суспільний договір був комфортним: вже немає тоталітаризму, вас ніхто не вивозить в Сибір (віддалений регіон Росії, куди радянська влада відправляла людей в ув’язнення — ред.), вже можна щось говорити, але пасивність винагороджується — ви відмовляєтеся від своєї політичної чи громадянської суб'єктності, а за це отримуєте від держави соціальні обіцянки.
Цей суспільний договір виглядав комфортним, доки не постало питання про його можливе знищення. Національно-визвольні рухи тоді були слабкими, але стався путч у Москві (спроба державного перевороту 1991 року, коли самопроголошений Державний комітет з надзвичайного стану намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова — ред.). Він фактично говорить українському суспільству: «Ми, радянська держава, виходимо з суспільного договору, за яким ви не суб'єктні, а ми про вас дбаємо. Ви далі не суб'єктні, але ми тепер робимо з вами все що хочемо». Це була причина, чому путч зазнав поразки — громадяни вже були не готові на це погодитися.
Українці те, що сталося після путчу, сприйняли, як необхідність втекти із загрозливого стану радянської держави. Народ передав владі право здійснювати будь-які зміни, щоб нічого не змінилось. На референдумі у грудні 1991 року 90% підтримали незалежну Україну, і водночас 60% обрало комуніста [Леоніда Кравчука] президентом.
Незалежна Україна видовжила термін існування радянських інститутів, а разом із ними травми громадян України відносно цих інститутів.
Ніхто не знищив більшої кількості людей на території Радянського Союзу, ніж сам Радянський Союз.
Коли ми говоримо про всі ці обставини, то пам'ятаємо про протести. Але протест Революції на граніті (студентська революція 1990 року проти підписання нового союзного договору та з вимогою перевиборів до Верховної Ради УРСР — ред.) добився виконання лише найменш значущої вимоги: одного комуніста замінили на іншого (відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола та прихід на його посаду Вітольда Фокіна — ред.).
Помаранчева революція 2004 року (революція сталася через фальсифікації на президентських виборах, яка призвела до третього туру голосування. За його результатами Президентом України став Віктор Ющенко, а не Віктор Янукович, який «переміг» за результатами другого туру виборів. Янукович став президентом у 2010 році та втік до Росії у 2014 — ред.) домоглася заміни особистості, але не зміни правил.
Тільки Революція Гідності (причиною революції у 2013-2014 роках стала відмова чинної влади від руху до членства в ЄС. Мітинг, який тривав листопада 2013 до 23 лютого 2014 року, призвів до зміни влади, європейського вектора зовнішньої політики та реформ в Україні. Під час протистояння з поліцією понад 100 протестувальників загинули — ред.) призвела до появи нової української політичної суб'єктності.
Якщо ми говоримо про історичний відлік через критерій суб'єктності, то Україна є незалежною не з 1991, а з 2014 року.
Одразу відповіддю на це ми отримали війну з Росією: окупацію Криму і бойові дії на сході (Росія почала військову агресію проти України та окупувала Кримський півострів у 2014 році, коли Україна була політично нестабільною після революції та втечі проросійського керівництва країни — ред.).
Це все напряму впливає на те, як формуються підходи до інституційної довіри. Перед початком повномасштабного вторгнення, у грудні 2021 року, згідно з опитуванням КМІС, в плюсі балансу довіри були Збройні Сили України, волонтери, звичайні люди, церква та громадські організації.
Усі, хто має зброю і не воює з Росією (поліція, Служба безпеки — ред.), розглядалися як потенційна загроза. У червоній зоні перебували президент, уряд і Верховна Рада. Гірші показники мало тільки те, що пов'язане з Росією.
Ці результати опитування говорять про те, що ми досі вважаємо державу чужою, посттоталітарною і тримаємо її на відстані. Якщо ж нам щось треба, то є набір посередників — волонтери, церква, люди й громадські організації.
Повномасштабне вторгнення примусимо українців скинути маски й сказати собі, що ця держава — чи вона заснована як продовження радянської версії, чи на нових засадах — все одно наша.
Тоді сталися карколомні зміни у довірі: Президент України, Нацгвардія, Нацполіція і добровольчі загони, Служба безпеки, уряд, Верховна Рада — усі в плюсі.
Фактично суспільство дає державі аванс довірою. Це унікальний спосіб, як українці навчилися приручати державу. Після того, як президента обирають, рейтинг у нього (як персоналії — ред.) може бути далі високий, але українці забирають в нього інституційну довіру. Це є способом захищення себе від тоталітарної спадщини.
У 2022 році держава користується цим авансом довіри, щоб побудувати міжнародну коаліцію, посилити Збройні Сили України. Але паралельно вона обмежує свободи та знаходить спосіб зменшити плюралізм.
У відповідь на це, у 2023 році суспільство повертається на попередню позицію — довіра знову падає до всіх, крім тих, хто задіяні у захисті України.
Українське суспільство починає критичніше підходити до того, хто є провайдером стратегічної безпеки, а кого воно далі розглядає, як нереформовану загрозу. І це відповідь на запитання, що ми хочемо бачити майбутньому.
У рамкових чинниках довіри до влади країн OECD (Організація економічного співробітництва та розвитку — ред.) складовими довіри є дві компетенції та три цінності:
Чуйність — надання доступних, ефективних та орієнтованих на громадян послуг держави, що відповідають потребам і очікуванням людей та трансформуються з часом відповідно до цих потреб.
В Україні ми знаємо, що чуйність у державному секторі може з'явитися тільки тоді, коли ми впливаємо на людський фактор. Переважно вона з'являється внаслідок корупції.
Держава рухається у бік, зазначений у визначенні OECD тільки тоді, коли ґрунт втікає з-під її ніг. Тоді з'являється цифровізація чи інші інструменти, якими держава допомагає громадянам отримати те, що вони хочуть, без взаємодії з державою. Але реалістичність очікування людей розглядається як проблема.
Надійність — спроможність адміністрацій мінімізувати для людей невизначеність в економічній, соціальній, політичній площині та діяти послідовно і передбачувано у відповідь на невизначеність.
У компетенції надійності все, що ми знаємо про мотивації політичного сектора в так званій «хайповій демократії», у якій ми живемо, це якраз формування невизначеності, а не її зменшення. Це збільшення тривоги та загрозливості й зменшення довіри.
Чесність — відповідність державних інституцій ширшим принципам та стандартам поведінки, щоб захистити громадський інтерес, нівелювавши ризик корупції.
У «ширших принципів та стандартів поведінки» є тільки радянська дефініція — є апарат примусу, але немає служіння. Тому доки не перезаснована сутність державних інституцій, доти не перезасновані відносини з громадськими інституціями.
Відкритість, інклюзивність — міра, якою інформація досяжна для громадян, які потім далі можуть її використовувати, дії та плани прозорі, а також задіяні всебічні способи взаємодії зі стейкхолдерами.
Відкритістю має бути не розмістити оголошення в «Урядовому кур'єрі» (газета Кабінету Міністрів України — ред.), де його ніхто не прочитає, а потім сказати, що на конкурс більше подаватись не можна.
Справедливість — послідовність у ставленні до людей чи організацій під час розробки або впровадження політик.
Це всі п'ять позицій, яких ми не маємо. І якщо вони не почнуть з'являтися, то результат довіри надалі буде низьким.
Ми надалі будемо в ситуації, де громадяни гратимуть з державою і тими, кого вони будуть сприймати як посередників з державою, в гру з нульовою сумою: немає безпеки — немає переходу у win-win.