Про турбаївців, яких переселили в степи Таврії після антикріпацького повстання

Турбаївське повстання стало одним з найбільших антикріпосницьких виступів на Лівобережжі України у другій половині XVIII століття. 

«Українці в усі часи відрізнялися високою здатністю до самоорганізації в умовах бездержавного існування. Згадаємо хоча б історію наших армій, які тривалий час захищали бездержавний народ», — пише історик Юрій Гарматний.

У приклад він ставить опришків, гайдамак, повстанців УНР і УПА, які боролися в умовах московського тоталітаризму. 

«Турбаївське самоврядування стало яскравим свідченням високої здатності українського суспільства до самоорганізації. Як показали Майдани, цю здатність ми зберегли дотепер, попри геноцид, влаштований московськими комуністами», — додає Гарматний.

Про те, що сталося у Турбаях на Полтавщині, як жителі села опинилися на Херсонщині і що зараз з цими поселеннями на півдні країни — читайте в матеріалі Свідомих.

Послухати матеріал:

Турбаї заснували орієнтовано у 1630-1640 роках на Полтавщині. Тоді населений пункт входив до складу Речі Посполитої.

У результаті визвольної війни 1648-1654 років Лівобережжя України звільнилося від польської панщини.

На початку XVIII століття Турбаї вважались вільним військовим селом і входили в одну з сотень Миргородського полку, розповідає історик Ігор Коляда. 

Водночас у 1711 році тодішній гетьман Війська Запорозького Данило Апостол виписав турбаївських козаків з реєстру і записав їх до своїх «підданих». Демонстрації козаків проти поневолення придушувалися, а у реєстр повернули лише 76 турбаївців. Після смерті Данила Апостола Турбаї перейшли дружині гетьмана Уляні, а згодом — її онуці Катерині Битяговської, яка продала село поміщику Федору Базилевському. 

Базилевські продовжували чинити наругу над селянами, грабували їх, забираючи худобу і вирубуючи ліс.

У відповідь на жорстоке побиття козаків Романа Кобзаря, Назара Олефіра та інших, чиї сімʼї відправили на тяжку роботу у хутір Очеруватий, турбаївці знову звернулися до суду. Селяни вимагали записати їх у стан козаків. 

Однак у 1788 році сенат визнав права на статус козаків лише тим 76 родинам, яких залишили у реєстрі. 

«Незабаром на подвір'ї отамана зібрались всі жителі села. Вони чекали рішення суду. І ось у цей тривожний час з поля прибіг громадський чередник Матвій Шаповаленко і коротко повідомив: “Череду займають (забирають худобу селян — ред.)!” Цього було досить, щоб ненависть до Базилевських, яка роками наростала в душі кожного турбаївця, вибухнула з великою силою. Селяни не допитувались, хто займає, а озброївшись хто чим міг, бігли в поле до громадської череди», — писав доктор історичних наук, професор КНУ ім. М.П.Драгоманова Ігор Коляда.

​​На наступний день усіх чиновників і солдат відпустили на волю, від яких взяли розписку, що всіх селян добровільно переведено в козаки.

8 (19) червня 1789 року турбаївці закріпили своє самоврядування на козацький зразок. Керували справами Назар Олефір, Григорій Яструбенко та Тимофій Довженко. Справи вирішували на сільській сходці, владу здійснювали отаман, суддя та писар. 

У квітні 1793 р. таємним указом Катерина II наказала послати в село військову команду й підготувати переселення турбаївців. Для придушення повстання у село направили батальйон піхоти з двома гарматами та 200 козаків. 

«Найактивніші учасники повстання — Степан та Леонтій Рогачки, Мусій та Манойло Пархоменки, Павло Олифіренко, Василь Назаренко та Григорій Величко — були засуджені до смертної кари, яку потім замінили ста ударами канчуком кожному і довічними каторжними роботами в Тобольську (місто в Тюменській області РФ — ред.)», — йдеться у статті Коляди. 

Інших селян покарали батогами й вислали у степи Таврійської і Херсонської губерній. Царський уряд перейменував назву села на Скорбне. І лише у 1919 році на сходці селян населеному пункту повернули історичну назву Турбаї.

За різними підрахунками внаслідок безправності та зростання експлуатації на Полтавщині зафіксовано приблизно 100 селянських виступів у першій половині XIX століття. 

Села, засновані турбаївцями, належали до Таврійської губернії — лівий берег Херсонщини. 

«Тож матеріали про них мали б бути у Кримському архіві. У Херсонському (навіть до пограбування росіянами у 2022 році) їх не було», — говорить історик, член Українського Геральдичного Товариства Олексій Паталах у коментарі «Свідомим». 

Кілька згадок про переселених турбаївців все ж вдалося відшукати у відкритому доступі. 

У 1794 році на Чумацькому шляху від Каховки до Перекопа утворилося село Чаплинка. Його засновниками були 25 сімей полтавських селян, одні з тих, кого прогнали з дому за участь у Турбаївському повстанні. 

Заснування ще одного села на Херсонщині також повʼязують з переселенням турбаївців. Так на місці колишнього татарського поселення утворилися Чалбаси (пізніше — Виноградове). Про це йдеться у праці «Історія міст і сіл УРСР. Херсонська область». 

«Багато страждань зазнали переселенці. Щоб покарати непокірних, власті заборонили їм копати колодязі. Воду дозволялося брати лише з Дніпра, за 50 км від села. Тому в Чалбасах кухоль води, незважаючи на голод, цінувався дорожче від шматка хліба. Водою, купленою у лавочників, частували гостей; за місцевим звичаєм, породженим жахливою дійсністю, людині на смертному одрі годилося востаннє дати чистої водиці», — йдеться у документі. 

Чалбасівцям дозволили копати колодязі лише на початку XIX століття. 

«Ціною нелюдських зусиль волелюбні, сильні духом турбаївці і їхні нащадки обжили дикий степ», — писали історики. 

Окрім того, кілька сотень турбаївців відправили у Біляївку та Яськи на Одещині. 

Олександр Журенко з Біляївки, досліджуючи своє коріння, зʼясував, що турбаївців у село прийшло більше, ніж жило там біляївців до того.

«Єдине, можна сказати, що ми більше турбаївці, ніж біляївці. Було 300, а прийшли 600», — розповідає Журенко.  

Каланчак, Чаплинка та Виноградове розташовані на лівому березі Херсонщини. З лютого 2022 року села перебувають у глибокій російській окупації. 

Росіяни продовжують чинити тиск на місцевих, що залишаються у тимчасовій окупації. Правозахисники та журналісти повідомляють про вбивства, катування та затримання цивільних на територіях.

Так, у лютому 2024 року у Каланчаку російські військові викрали, а згодом вбили українського священника Степана Подольчака. 

У травні у 2024 році представники окупаційної влади у Чаплинці відкрили російську військово-патріотичну організацію «Юнармія». Під час відкриття росіяни змусили школярів дати присягу вірності РФ та юнармійському братству.

Окрім того, у червні росіяни опублікували перелік житлових приміщень, які «візьмуть на облік» у випадку, якщо їхні власники не нададуть незаконній владі документи, що підтверджують власність. У список потрапили будинки, зокрема, з Чаплинки та Виноградового.