Петриківський розпис та козацькі пісні: як зберігається нематеріальна культурна спадщина українського півдня?

Повномасштабне вторгнення сприяло тому, що більшість українців почала цікавитися своїм походженням, зокрема нематеріальною культурною спадщиною регіонів. 

До нематеріальної культурної спадщини належать усні традиції та форми вираження, виконавське мистецтво, соціальні практики, ритуали, святкові події та традиційне ремесло. Два елементи культурної спадщини Півдня увійшли до переліку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Про особливості нематеріальної культурної спадщини Півдня читайте в матеріалі Свідомих.

Прослухати матеріал:

Етнологиня Музею Івана Гончара Марина Гримич у коментарі Свідомим розповідає, що формування і розвиток як матеріальної, так і нематеріальної культур Півдня України пов’язані з історією заселення цього регіону.

При цьому етнічному розмаїтті основною і базовою впродовж століть була українська культурна присутність. 

«Переселенці як носії культури везли із собою свої звичаї, пісні, обряди, предмети матеріальної культури та господарські практики. За кілька століть відбулися відчутні трансформаційні зміни. Однак культура українського Півдня сьогодні складає невіддільну частину української культурної спадщини», — каже Марина Гримич.

Дослідниця пояснює, що на південних територіях України немає культурної неперервності й однотипності. Дослідники означали культуру українського Півдня як мозаїчну.

Зокрема, етномузиколог Ілля Фетисов, коли описував лівобережний степ, називав його «строкатим» та «мозаїчним панно».

Ще однією особливістю є те, що культурна спадщина Півдня позбавлена архаїчності. 

«Архаїчні речі, які в нові часи стають незрозумілими, але в “старих” регіонах (те ж Полісся — ред.) зберігаються за традицією, тут не приживаються, адже є нефункціональними», — каже Марина Гримич. 

Важливою частиною нематеріальної культурної спадщини Півдня України є спів. Іноді його називають «степовий розспів», тим самим акцентуючи на «протяжності пісні». 

Як говорить етномузикологиня Галина Пшенічкіна, козацькі пісні як елемент нематеріальної культурної спадщини сформувалися під впливом явища козаччини. Особливістю цих пісень є те, що переважно їх виконували чоловіки. А з 2015 року козацькі пісні віднесені до переліку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Ці пісні виконують у манері, яка повʼязана з особливим стилем чоловічого співу: звук має бути грудний та округлий в регістрі. 

«Це особливість так званого степового співу. На відміну від Полісся, де співають дзвінко, високо та проникливо, на Півдні співають повільно та протяжно, йде грудне формування звуку», — каже Галина Пшенічкіна. 

Ще одна особливість — козацькі пісні переважно виконують гуртом. Вони мають емоційне забарвлення, адже найчастіше описують переживання щодо сім'ї, кохання або смерті козака. 

Частина козацьких пісень належить до маршового виконання, оскільки їх виконували безпосередньо під час походів. Їм характерний певний темп і ритм, який збігається із ритмом маршового кроку. Одними з найвідоміших творів є «Ой розвивайся та сухий дубе», «Вже років двісті, як козак в неволі», «Ой з-за гори та з-за лиману».

«У кожному окремому регіоні були поширені свої тексти, сюжети й, особливо, мелодії. Не обов'язково, що одна й та сама пісня буде звучати в такому самому вигляді. Можна записати багато мелодичних варіантів одного й того ж сюжету чи тексту», — говорить дослідниця.

Сьогодні кількість носіїв козацьких пісень скоротилася з огляду на те, що стає менше людей, які пам'ятають і передають це з покоління в покоління. Однак в окремих населених пунктах на Півдні збереглися ансамблі, які виконують козацькі пісні.

«Є кілька таких населених пунктів, де ансамблі є носіями козацьких пісень. Наприклад, село Богуслав Павлоградського району, де існує ансамбль “Богуславочка”. У Жовтих Водах є ансамбль “Знахідка”», — розповідає мистецтвознавиця. 

Українські козацькі пісні співають на міжнародних фестивалях нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Один із таких, де представлені українські ансамблі, проходить у місті Клайпеда в Литві. 

Тетяна Чухно (Осінь), наукова співробітниця Музею Івана Гончара та етноспівачка, досліджувала особливості народнопісенної Миколаївщини. У коментарі Свідомим вона розповідає, що до нематеріальної культурної спадщини належать ті пісні, які місцеві спільноти визнають як частину їхньої культурної спадщини. 

Вони передаються від покоління до покоління усним шляхом. Це ліричні пісні різної тематики, народні романси, приспівки до танцю тощо. Фольклор регіону, як і Півдня загалом, формувався під низкою факторів. Південь Миколаївщини здебільшого був у складі Кримського ханства, а Північ — у Запорізькій Січі. 

Як пояснює Тетяна Чухно (Осінь), Миколаївщина залишалась малонаселеною до кінця XVIII століття. Після російсько-турецької війни цю територію почали заселяти молдовани, вихідці з Росії та Білорусі. Згодом у регіоні стали оселятися німці, болгари і євреї. Значний вплив на формування фольклору Причорномор’я мали й заробітчани-сезонники, які приїздили на сільськогосподарські роботи.

Пізнє заселення і змішаний етнічний склад поселенців стали одними з основних причин низької зацікавленості фольклористів та етномузикологів цими територіями, каже етноспівачка.

«Сьогодні в селах Миколаївської області найбільше співають пізні ліричні пісні, романси, пісні літературного походження та авторські пісні. Трохи менше — ліричні пісні більш раннього періоду, серед яких — рекрутські, солдатські, балади тощо», — каже Тетяна Чухно (Осінь). 

Найстаріші записи музичного фольклору регіону зберігаються в Миколаївському обласному центрі народної творчості (ОЦНТ). А зразки пісень болгар, які проживали в регіоні, містяться в Миколаївському краєзнавчому музеї.  

Серед тих, які зберігаються у Миколаївському ОЦНТ, є лірична пісня «Ой з-за гори кам'яної» із села Улянівка Новоодеського району; щедрівки того ж села та альбом весільних пісень села Парутине Очаківського району.

«Багато записів [пісень] втрачено через брак носіїв, на які вони фіксувались. Часто на одну й ту саму касету записували по декілька разів. Зібрані в експедиції матеріали виписували нотами, а тоді ту ж касету використовували для запису знову. У багатьох збирачів не було розуміння того, що часто нот не достатньо, аби зрозуміти, як насправді має звучати пісня, які виконавські особливості характерні для стилю регіону», — каже етноспівачка. 

Петриківський розпис — це візерункове народне малярство, яке зародилося в селі Петриківка, що на Дніпропетровщині. Цей розпис входить до переліку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО з 2013 року. 

У петриківському малярстві переважають рослинні мотиви. Іноді рослинні візерунки поєднують із зображенням людей, птахів та тварин на білому тлі. Особливістю петриківського розпису є те, що весь малюнок ніби розгорнутий по площині, має поверхневий вигляд. Орнамент вибудовується навколо одного або кількох стебел, до яких приєднані всі елементи його основної частини. Усі орнаменти виводять спеціальними типами мазків, а фарби та інструменти використовували природного походження. 

Зазвичай цим займалися жінки. Петриківським розписом оздоблювали будинки місцевих. 

Попри те, що петриківський розпис вважається народним мистецтвом, є відомі художники, які працювали у цьому стилі. Серед них — Федір Панко, Надія Білокінь, Тетяна Пата, Ярина Пилипенко.

Петриківський орнамент став художньою візитівкою України. Рослинні петриківські візерунки в різний час використовували для дизайну банківських кредитних карток, у монументальному мистецтві, а в умовах повномасштабного вторгнення петриківським розписом декорують використані гільзи, які розігрують на благодійних заходах на підтримку Сил Оборони України. 

Тетяна Чухно (Осінь) вважає, що з повномасштабним вторгненням більше людей починає цікавитися своїм походженням. Вони переосмислюють ставлення до культури, мови, історичних подій. Це викликає інтерес до культурної спадщини. 

«Восени 2023-го ми з командою Музею Івана Гончара організували концерт пісень Півдня України. Охочі не могли поміститися в залі. Зробили повтор концерту трохи згодом, проте ситуація повторилась. Через російську пропаганду культурна складова степу постійно недооцінювалась та не мала належної уваги, проте зараз суспільство починає усвідомлювати свої помилки», — каже дослідниця. 

Марина Гримич додає, що об’єктом нематеріальної спадщини має стати український степ як історико-культурний ландшафт. Зокрема, ключовим локусом історико-культурної спадщини Півдня України має стати низов’я Дніпра, а дослідникам треба докладно вивчити традиції дніпровського лоцманства (від слова лоцман — людина, що керує човном — ред.).