Одеса крізь повномасштабну війну: культура, мислення, деколонізація

Я поїхала в Одесу 22 липня, аби написати репортаж про культурне життя міста під час повномасштабної війни. Напередодні через атаку росіян там вже постраждали музеї в центрі. Гуляла, фотографувала, збирала матеріали, а ввечері сіла у потяг до Києва. 

Поки спала в дорозі, центр Одеси пережив потужну атаку. У неділю місто прокинулось вже не таким, яким я встигла його побачити днем раніше, а до переліку культурних памʼяток, постраждалих від російських обстрілів, додалось кілька десятків споруд. 

18 липня завершилась дія «зернової угоди». Після цього росіяни майже щодня обстрілюють південь України. Цілями російських ракет і дронів є не тільки портова інфраструктура, ангари, а й історичні памʼятки, житлові будинки та дитсадки.

У репортажі читайте про трансформацію Одеси після початку повномасштабної війни та культуру міста, яка живе і розвивається всупереч обстрілам.

Прокидаюсь близько 6 ранку і бачу повідомлення від колег та близьких, чи зі мною все гаразд. Одразу розумію, що сталось, і сонно шукаю канал Одеської міської ради у Telegram. «Внаслідок нічних ворожих атак пошкоджено багато житлових будинків…», «…зруйновано Спасо-Преображенський кафедральний собор». 

Зупиняюсь на відео з підписом «…значних пошкоджень зазнав бульвар Жванецького». Міський голова Геннадій Труханов проходить повз будівлю з розбитим скляним фасадом. Впізнаю букви на склі та розташування картин всередині — арт центр «AURUM». 

Я встигла побачити тут виставку «Рідний чорний». 14 художників по-своєму інтерпретують «Чорний квадрат» Казимира Малевича, щоб українське класичне мистецтво було більш впізнаваним і цікавим. Організатори називають виставку кінцем ери окупації українського мистецтва. Пишуть, що перший крок, який треба зробити для повернення культурної спадщини — усвідомити, що вона наша. 

«Чорний квадрат маніфестує переродження. Проголошує кінець одного та народження другого, перетікання від одного стану в інший — від життя до смерті, від смерті до життя», — йдеться в нотатці під зображенням Марини Чайки, яке залишилось за розбитими стінами. 

Внаслідок обстрілу 23 липня пошкоджено 29 памʼяток культурної спадщини. Серед них і ті, що є обʼєктами Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Такий статус історичному центру міста надали 25 січня 2023 року. Це приваблює більшу кількість туристів, покладає на міську владу обовʼязки зі збереження спадщини, а на ЮНЕСКО — захищати її.

— пояснював Суспільному начальник управління з питань охорони об'єктів культурної спадщини Одеської міської ради Володимир Мещеряков.

ЮНЕСКО засудило ракетні атаки на Одесу. 29 липня місія організації прибула до міста оцінити завдані росіянами збитки.

20 липня попередня російська атака теж пошкодила культурні памʼятки Одеси. Серед них чотири музеї в центрі міста — археологічний, літературний, морського флоту та західного і східного мистецтва. Перший ще не запрацював — там вибиті всі вікна. Одразу біля нього — літературний. Після атаки там пошкоджено більшість вікон, постраждали інтерʼєри, а у двох залах впала стеля. Але музей працює, у ньому відбуваються виставки і лекції, а також відкритий сад скульптур.

Ще одним музеєм, що швидко відновився від попереднього обстрілу, є Музей західного та східного мистецтва. У одній із залів проходить виставка картин одеського художника Валерія Юхимова. Одразу впадають у вічі два багряні полотна, що контрастують з обсипаною штукартуркою на потрісканих пастельних стінах. Ліворуч — «Небезпечне море», праворуч — «Прихід варварів». Поміж пошкоджених стін — вікна заклеєні плівкою. Кураторка виставки каже, що їх швидко замінили аби музей знову запрацював. Жінка сама замітала уламки скла.

В інших залах проходить велика виставка плакатів, які музею подарувала французька художниця і меценатка Сюзанна Саварі. Вона часто приїздила до Одеси і привозила подарунки для культурних закладів міста. У 1999 році Саварі присвоїли звання почесної громадянки Одеси.

— Чому вона так любила саме Одесу? Мала родичів тут? — запитую кураторку виставки.

— Нет, никого. А что, нашу Одессу нельзя просто так полюбить? (посміхається — ред.)

Коли цієї весни я вперше від початку повномасштабної війни приїхала в Одесу, здивувалась кількості жовто-блакитного. Такої концентрації я не бачила в жодному іншому місті. Прапорами на будинках, банерах і плакатах Одеса ніби кричить, що це українське місто. Наче каже: «Ви не дивіться, що вулиця називається Пушкінська. Ми — українці».

Про зміни в культурному житті говоримо із одеситом і журналістом Валерієм Лавровським. Він працює у локальному медіа «Маяк» та пише про культуру.

— стверджує Валерій у колонці для медіа «СЛУХ» про українізацію рідного міста.

— Що ти маєш на увазі? Адже навіть концерти росіян зараз заборонені, — питаю в нього.

— Одеса, як на мене, перебуває у бульбашці: до неї доходить не все українське, на відміну Дніпра, Харкова, Львова чи Києва. Організатори казали, що привозити українських артистів, як мінімум, неприбутково. Легше брати перевірених росіян, які збирали великі зали. Зараз хтось з їхньої аудиторії ходить на умовного Монатіка чи Настю Каменських. У сторіс моїх знайомих я досі можу побачити MiyaGi & Эндшпиль, прости Господи (російський реп-дует — прим. ред.).

Я найбільше відчула, що українське додалось до присутнього російського на книжковому ринку. Востаннє була тут у січні 2022 року, за півтора місяця до початку повномасштабної війни. Тоді знайти хороше українське чтиво серед засилля російських і російськомовних книжок здавалось вдачею. 

Українською здебільшого були примірники законодавства. Зараз ці ж стелажі і полиці російської літератури розбавляють книги про Зеленського, сучасну вiйну, переклади жанру young adult. У одного продавця знайшла книги від видавництва «Meridian Czernowitz» та збірки поезії від «А-ба-ба-га-ла-ма-га». 

На одній зі стін ринку виставка робіт сучасних українських художників на тему війни. Її організував Музей сучасного мистецтва Одеси. Ще одна, вже значно більша, їхня виставка на головній вулиці міста Дерибасівській. Навпроти неї — парасольки з російською транслітерацією «Odessa», а представниця турагенства українською та російською мовами вперемішку закликає гостей міста: «Усіх запрошуємо на екскурсію. Криминальная Одеса, Ланжерон, одеские дворики... Всех ждём. Через 5 хвилин відправляємось». 

Лавровський скаржиться на малу кількість концертних майданчиків і організаторів. Найчастіше нові українські артисти приїжджають до More Music Club. Раніше, каже, класним майданчиком був Зелений театр. Він зараз закритий, бо поруч немає сховища, яке би вмістило велику кількість людей. При цьому влада дозволяє проводити концерт «Без обмежень» на стадіоні «Спартак» біля Куликового Поля, де теж немає сховищ. 

— розповідає журналіст.

Відзначає також, що в Одесі відсутні яскраві локальні авторитети.

— каже Валерій.

Наприкінці лютого колекцію Одеського національного художнього музею вивезли в один із західних регіонів України, де вона зберігатиметься до завершення воєнного стану. Зараз в музеї проходить виставковий цикл «Мови війни». 

У першому залі виставка Станіслава Жалобнюка «Black Sea». Митець рефлексує на тему того, що море перетворилось із уособлення солоного вітру, звуків порту і заспокійливих хвиль на джерело нових загроз і напрямок, звідки летять російські ракети. 

На другому поверсі у одному із залів експозиція Євгена Баля «Артефакти нуля». У червоній кімнаті на стінах розміщені 15 предметів, що повʼязані з війною. Під десятим номером статуетка Алєксандра Пушкіна, а в ній уламки осколково-фугасного снаряду — «Самогубство російської культури». В кутку з сувенірами на виході з музею помічаю листівки із зображенням того ж Пушкіна. 

— Багато українців різного етнічного походження під час цієї війни зрозуміли свою політичну національну ідентичність. В Одесі, в тому числі в культурних проєктах, відбувається поступовий розрив з імперською спадщиною, починається розмова про різницю між локальною історичною та національною свідомістю. Зараз тільки початок цього шляху, і музей теж активно бере в ньому участь. Ми навмисно погодились, щоб демонтований пам'ятник так званим “засновникам Одеси” зберігався в подвір'ї музею. Зробили це, щоб після одномоментного акту демонтажу музей мав змогу надалі проговорювати деколонізаційні практики через використання об'єкту, — розповідає голова наукового відділу Одеського національного художнього музею Кирило Ліпатов.

— Можна подивитись на памʼятник Єкатєріні ІІ?

— А що ви хочете побачити? Лежить собі тітка.  

Лежить тітка на подвірʼї біля центрального входу до музею, схована у металевому боксі. Одразу й не помітиш, але працівники музею таки показують і дозволяють сфотографувати памʼятник. Його демонтували вночі 29 грудня після дискусій і електронного опитування містян.

— каже журналіст Валерій Лавровський. 

Кирило Ліпатов розповідає, що навіть коли чимало музеїв закрились, художній, навпаки — працює активніше.

— Ми намагаємось підтримувати і навіть збільшувати кількість експозицій, змінювати акценти. У мирні часи ми з Ройтбурдом робили 5-6 виставок на рік і вважали, що перевтомились. Зараз тільки півроку пройшло, а вже є 15 проєктів. 

— Чому так збільшилась їхня кількість?

— А чому збільшилась українська армія? Чому так багато українського бізнесу займаються волонтерством? Українське мистецтво мобілізоване, як і все суспільство, і це єдина можлива позиція за таких воєнних умов.