«Некролог». Фрагмент із книги «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою» Олесі Хромейчук

Некрологи, написані для загиблих на фронті, схоже, створюють за певним шаблоном. Перший абзац подає основні факти: такий-то чи така-то 65 служив/служила в такій-то бригаді, був/була такого-то віку, коли загинув/загинула в такому-то місці, захищаючи Батьківщину. Другий — про те, якою людиною був/була полеглий/полегла. Це має змусити читачів ідентифікувати себе з особою, про яку йдеться. Тут може бути цитата від родичів чи друзів. «Він був талановитим художником» або «Вона мала трьох маленьких дітей». Зазвичай саме діти, а не професія чи військові досягнення, згадуються, коли гине жінка. 

«Він любив рідне місто». Саме так починалася більшість некрологів про мого брата. І це правда, бо Володя справді дуже любив Львів. Він не міг зрозуміти, чому я не хочу повертатися сюди. Я пояснювала: відчуваю, що виросла із цього міста, як виростають з улюбленого одягу. Ти все ще любиш ті дитячі речі та не хочеш їх позбутися, але й носити більше не можеш. Казала, що Львів нашого дитинства — це не те місто, яке бачимо сьогодні. Утім, Володя сприймав ситуацію інакше. Думаю, що для нього Львів був саме таким, яким брат собі його уявляв. 

Як і я, Володя багато років прожив далеко від Львова. Переважно в Нідерландах, але в некрологах чомусь написали, що він жив у Бельгії. Варто лише в першому тексті припуститися неточності, щоб усі інші репортери передрукували помилку. Перевірка фактів не була пріоритетом для авторів цих дописів, тож вони переселили мого брата з Нідерландів до Бельгії. Хоча яке має значення, чи це одна західноєвропейська країна, чи інша? Для більшості людей, що читали ці некрологи, 66 Бельгія чи Нідерланди — це Захід, заможне життя, відсутність війни й потреби йти на неї. 

Західна Європа була ідеальним фоном для третього абзацу — того, який розповідає про героїчне рішення піти на фронт. Вам потрібно щось мати, що можете втратити, щоб рішення про вступ до армії було доблесним. Якщо не залишаєте чогось цінного — маленьких дітей, гарної роботи, затишного життя в Західній Європі, тоді вам нема чого втрачати. Крім вашого життя, звісно, але його цінність сумнівна. Чого й справді не піти б на фронт? Нічого героїчного в такому кроці немає. Отже, третій абзац у некрологах про мого брата був приблизно такий: «Тривалий час він жив за кордоном — в Англії та Бельгії. Хоча мав там добру роботу, не побоявся повернутися на батьківщину та якнайшвидше поїхати воювати на Схід, тому що кожен з нас повинен брати на себе відповідальність за майбутнє нашої країни». 

Чи щось у цьому роді. 

Якщо заплющити очі на пафос, це й справді був би доречний абзац для некролога. Проблема в тому, що майже всі з викладених фактів хибні. По-перше, як ми вже встановили, Володя жив у Нідерландах. Він відвідав Велику Британію двічі, а щодо Бельгії — навіть не знаю, чи колись там бував. По-друге, брат не мав доброї роботи на Заході. Мало кому з іммігрантів, особливо з бідніших країн, як-от Україна, щастить із цим. Хіба що у вашому уявленні «мати хорошу роботу» — це отримувати мінімальну заробітну платню за нестабільним контрактом, бо наявна черга з інших іммігрантів, 67 готових замінити вас у будь-який час; їздити 20 кілометрів на велосипеді, щоб дістатися туди, бо ви хочете зекономити на поїздках у громадському транспорті; вислуховувати регулярні обрáзи від роботодавців, бо… Власне, я не знаю, чому люди говорять ксенофобські речі іммігрантам, які працюють на них. Утім, коли ви залишите таку роботу або якщо — Боже збав — у вас немає жодної до потрапляння в армію, чи — страшно подумати! — ви вступаєте до війська саме тому, що не маєте роботи, а служба на фронті дає змогу заробити на життя, то це не буде добрим матеріалом для вашого некролога. 

По-третє, мій брат не приїхав з-за кордону захищати Батьківщину. Можливо, і приїхав би, якби жив за кордоном, коли почалася війна, але він повернувся на кілька років раніше. Чому? А чому багато переселенців повертаються? Тому що їм набридає життя іммігранта, який не вписується, ніколи повністю не належить до нової країни. Набридає те, що їхнє ім’я ніколи не вимовляють правильно місцеві — навіть ті, хто дуже намагається, навіть ті, хто каже його з любов’ю. Тому що багатьох нічого не тримає за кордоном. Тому що, перебуваючи далеко, переселенці уявляють, що країна їхньої молодості саме така, якою вони хочуть її бачити, незалежно від того, яка вона насправді. Люди повертаються через мільйони дуже звичайних причин, які не мають нічого спільного із захистом Батьківщини чи героїзмом. 

І, нарешті, мій брат не вступив до армії, щойно почалася війна. Він чекав на повістку, яка чомусь 68 так і не надійшла. Роздумував над своїм рішенням — що, власне, й не дивно, коли воно має потенційний летальний результат,— і врешті-решт добровільно зголосився на службу. Він вбрався у свою стару військову форму, яку отримав як призовник ще в 1990-х і зберіг як реліквію, прийшов до місцевого військкомату, з якого був призваний молодим, і зголосився йти на фронт. Про все це я дізналася від людей у військкоматі значно пізніше. Схоже, мій брат справив на них неабияке враження, бо всі вони пам’ятали цю сцену й захоплено переказували її моїй мамі та мені, коли ми прийшли забирати орден «За мужність», яким Володю нагородили посмертно. 

Отже, один короткий абзац і щонайменше чотири неточності. Некролог змалював дуже недвозначну картину успішної людини в розквіті сил, яка кинула все, щоб віддати життя за рідну землю. Мені слід було б відчувати гордість, читаючи це. Проблема полягала в тому, що я не впізнавала брата в цьому описі. Річ не в тому, що він не був сміливим чи не турбувався про свою Батьківщину. Йому не бракувало ні відваги, ні любові до рідної землі. Просто все було значно прозаїчніше, ніж змалювали в некрологах. І якщо я не впізнавала Володю в цих описах, якщо його життя не виправдовувало очікувань некролога, то чи означало це, що мені не треба пишатися своїм справжнім братом, бо його реальна історія не відповідала героїчному шаблону? 

Власне, повернімося до шаблону. У ньому часто має місце опис героїчної смерті, адже втрату 69 життя солдата потрібно зобразити як звитяжну. Не як трагічну помилку, нещасний випадок, катастрофу, а як акт самовідданої доблесті. Річ у тому, що смерть на передовій не завжди героїчна. Друг мого брата — остання людина, яка спілкувалася з ним телефоном,— сказав, що слова, які він почув у слухавці, перш ніж розмова обірвалася, були: «Сука! Блядь!». Розмовляючи, вони тоді планували, як проведуть відпустку Володі, що мала початися за кілька днів, а потім той чоловік почув вибухи на задньому фоні, лайку мого брата. Далі зв’язок обірвався. Ця деталь не для некролога, правда? Існують деталі для життя, для смерті, а бувають для некрологів. 

Читаючи некрологи брата, я думала: якщо вони не відображають реальності, то що тоді описують? Ці неточності — лише прикраси дійсності. Вони можуть здатися невинними, журналістським трюком, щоб зробити звичайних людей трохи незвичайнішими. Однак чому нецікаве і неважливе життя, втрачене на війні, не заслуговує на згадку в новинах? І взагалі, чиє життя ми вважаємо цінним, а чиє — витратним матеріалом, який не вартий некролога? У цій війні вже втрачено стільки життів. Усе, що від них залишається,— це пам’ять. Проте яку пам’ять ми створюємо для них нашою маленькою білою брехнею? 

Я гадала, чи журналісти, які писали некрологи Володі, усвідомлювали, що інші військовослужбовці та військовослужбовиці, які читатимуть прикрашені тексти, вважатимуть, що оскільки їхнє життя не подібне до зображеного, то воно несуттєве? 70 Чи розмірковували над тим, як родичам читати героїчні некрологи, але за всіма прикрасами насправді не впізнавати в описі своїх близьких? Усе це не сприяє загоюванню ран втрати й навіть може активно зашкодити процесу скорботи. 

Переглядаючи братові некрологи, я побоювалася навіть думати, що було б написано в моєму. Утім, я не покинула Західну Європу, щоб захищати батьківщину, тож, напевно, таке життя не було б варте некролога. Можливо, це й на краще. 

Майже через п’ять років мені знову довелося спостерігати, як смерть мого брата вписують у новини. У розпал посилення звісток про можливе повномасштабне вторгнення Росії в Україну я отримувала повідомлення від британських журналістів, що шукали способи зацікавити своїх читачів історією, яка ще остаточно не вибухнула. Вони сподівалися поговорити з кимось, хто пов’язаний з Україною, а отже, з війною, що «ось-ось почнеться». Звернулися до мене. 

Спочатку мені довелося пояснювати, що війна не «ось-ось почнеться», а розпочалася вісім років тому. Далі я сказала, що для декого, як і для мого брата, війна вже закінчилася, коли осколок пробив його тіло. Спочатку журналісти слухали, але щойно усвідомлювали, що мій «зв’язок» уже мертвий, перебивали (часом висловлюючи співчуття) і запитували, чи знаю когось, кому в цей момент загрожувала безпосередня небезпека. Моя історія не відповідала їхньому завданню. Це була стара інформація. Їм потрібно було створювати новини

Шукайте книгу на сайті видавництва «Віхола».