Намисто долі: як прикраси рятували українців під час Голодомору

Пані Софія народилася 1940 року на Полтавщині, в селі Тарасівка. Вона була п’ятою дитиною в селянській родині Єлизавети та Пантелеймона Жолобів (з шести дітей у родині вижили тільки четверо — найстарша сестра та молодший брат померли в дитячому віці).

Мама була із заможної родини — отримала в спадок від діда хату і земельний наділ. Земля годувала своїх господарів: у часи Нової економічної політики, що передбачала народне господарство, вистачало і на податки, і на родину. Але так тривало недовго. У Кремлі вже визрів новий план грабунку українських селян.

Коли розпочалася колективізація, батько Софії Пантелеймон не хотів йти в колгосп — змусили. У 1933 році забрали в колгосп весь реманент і коня, а також землю. 

«Батько іноді приходив до свого коника — колись ситого і доглянутого, а тепер — сама шкіра і кості. Він упізнавав свого господаря і тихо іржав… Навіть через багато років, коли тато це розповідав, він завжди плакав, — згадує Софія. — Так само не міг стримати сліз, коли показував мені, де була наша земля. А я, дитина, ніяк не могла зрозуміти, чому він називає цю землю нашою та чому плаче».

Найстрашніші часи Тарасівка пережила в 1932–1933 роках, коли на українських землях влаштували геноцид. Українців душили непомірними податками, вигрібали все. 

«Навіть вузлик квасолі, який знайшли на дні скрині забрали, — згадує Софія розповіді батьків. — А в горнятку активіст побачив молоко, то вилив на підлогу і чоботом розтер».

Пантелеймон Жолоб вчасно зрозумів, до чого справа йде, і дещо встиг заховати. Закопав збіжжя на городі і взимку, коли стало гірше, навідувався у сховок. Перед цим чекав заметілі, аби сніг приховав сліди. Потім розсипав зерно в мішечки та спускав у колодязь.  

Але цього було замало, аби вижити родині, в якій підростало двоє хлопців — Григорій та Іван.

На знімку 1920-х років, де камера зафіксувала мамину сестру Ганну з подружкою, можна побачити рясне і багате намисто на обох дівчатах. Чимало прикрас мала і мама Софії Єлизавета. Це стало справжнім порятунком для родини.

«Знаю, що батько ходив в село Московський Бобрик на Сумщині, щоб виміняти на їжу речі — мамині червоні чоботи та прикраси. Бувало, що й мама обмінювала сережки та намисто на зерно в охоронця колгоспної комори. Збіжжя там лежало і гнило в той час, коли в селі масово помирали люди, — згадує Софія. — Зрештою, залишились тільки нитка намиста, яке мама ніколи не знімала, та одна золота сережка (у ті часи казали, щоб не захворіти на золотуху, треба носити золото, тож вона залишила одну сережку, іншу виміняла)».  

Завдяки цьому родина Жолобів вижила, а от у сім’ї тітки Уляни, згадує Софія, померло четверо дітей. Родину тітки перед Голодомором розкуркулили — виселили на хутір Жолоби, де умови виживання були найгіршими. 

«Тітка за всіма дітьми плакала, але найбільше — за старшим Гришею. 15-річного підлітка, вже опухлого, до смерті побив бригадир, бо хлопець не мав сил вийти на роботу», — розповідає жінка.

Жінка зізнається, що найбільше про Голодомор їй розповідала бабуся, батьки ж переважно мовчали. 

«Бувало йдемо селом, а бабуся каже: “Ти ж знаєш Крамаренкову Уляну? Отут її батько помер з горобцем у руці — так і не встиг його з’їсти. А отут була купа із людських тіл, тут їх збирали, а потім вантажили на підводу і відвозили ховати”», — переповідає Софія. 

Мама Софії почала розповідати про Голодомор вже своїм онукам, одній із онучок подарувала вціліле намисто, яке стало символом горя і порятунку в 1932–1933 роках.

Тоді, в 1932-1933 роках, в українців відібрали не тільки хліб, а й усе цінне, що було в родинах — прикраси, вишиванки, рушники, хустки. Щоб вижити, люди самі несли їх у торгсіни та обмінювали на харчі. 

Це був ще один спосіб позбавили українців спадку і пам’яті.