Місто, де почалась війна. Репортаж зі Слов’янська
У 2014 році російсько-українська війна розпочалась із вторгнення бойовиків росіянина Ігаря Гіркіна у Словʼянськ. Тоді місто три місяці було окуповане. У 2022 зʼявилась загроза нового захоплення — російські військові окупували населені пункти по обидва боки від Словʼянська, які сполучені суцільною трасою.
Українські військові звільнили Харківщину та героїчно тримали оборону Бахмута у важких боях. Загроза захоплення відійшла — люди почали повертатись до Словʼянська. До початку великої війни у місті проживало близько 100 тисяч людей, сьогодні їхня кількість все одно вдвічі менша.
Про окупацію у 2014, повномасштабне вторгнення та життя Слов’янська наприкінці літа 2023 року — у репортажі Свідомих.
Війна тоді і зараз
Від кінця 2013 року на сході України відчувалась напруга. Євромайдан, проросійські мітинги, поява російських військових у Криму та вбивство українського активіста Дмитра Чернявського в Донецьку показали, що життя в регіоні не буде таким, як раніше.
Точкою неповернення стало 12 квітня 2014 року, коли збройне угруповання під командуванням росіянина Ігаря Гіркіна (Стрєлкова) увійшло у Словʼянськ. Бойовики захопили будівлю місцевого управління Міністерства внутрішніх справ та контролювали всі виїзди з міста. Наступного дня Україна оголосила про антитерористичну операцію.
За словами Гіркіна, він обрав Словʼянськ, бо тут існувала найбільша в області сепаратистська організація. Журналіст(к)и Денис Казанцев і Марина Воротинцева у книзі «Як Україна втрачала Донбас» описують, що ще до появи російських диверсантів у місті вже господарювали озброєні люди на чолі з майбутнім «народним мером» Вʼячеславом Пономарьовим.
Пономарьов у інтервʼю російському сайту «Антифашист» казав, що датою утворення «народної дружини Словʼянська» можна назвати 21 лютого 2014 року, коли сімдесят жителів міста зібралися біля памʼятника Воїну-визволителю в парку Леніна (зараз Шовковичному — ред.) і «ухвалили рішення працювати над створенням загонів самооборони».
У 2014 більшість депутатів міської ради Словʼянська та міська голова Неля Штепа стали на бік бойовиків. Її досі судять за «створення терористичної організації та посягання на територіальну цілісність України». «Народний мер» Пономарьов у 2022 році брав участь у захопленні Лимана на Донеччині.
5 липня 2014 року Словʼянськ звільнили українські військові. Формування Гіркіна відступили до Донецька. Вже за місяць, 3 серпня, місцева молодь провела у Словʼянську ходу за єдність України.
«Ще однією причиною, з якої Гіркін обрав саме Словʼянськ, було вдале географічне положення міста. Воно розташовувалося на перехресті важливих трас і було чимось на зразок “північних воріт” Донбасу. Після захоплення Словʼянська весь регіон опинився у Стрєлкова в тилу», — пишуть Казанцев і Воротинцева.
Словʼянськом проходить, зокрема, траса M03, яка сполучає Ізюм і Бахмут. Ці міста вважались стратегічно важливими, бо, якби не опір українських військових у 2022 році, росіянам було б легко просунутись трасою до Словʼянська, а згодом — Краматорська, Дружківки й Костянтинівки.
Місто оживає
24 серпня 2022 року на День Незалежності у Слов’янську немає святкових заходів чи концертів, не лунає урочиста музика в центрі міста. Проте майорять українські прапори біля міської ради, на будівлі, що на Соборній площі, напис — «Вас вітає Слов’янськ». Трохи далі помічаємо пекарню з маленькими синьо-жовтими прапорцями. Усередині привітні та усміхнені продавчині у вишиванках із червоним орнаментом. У черзі стоять військові та вітають одне одного та працівників пекарні зі святом.
Ми зустрічаємося з 23-річною місцевою волонтеркою Марією Худеньова. Вона народилася та все життя прожила в Слов’янську. Початок повномасштабного вторгнення згадує зі словами:
Страху не було, але ми розуміли, що рано чи пізно 24 лютого сталося б, бо війна не припинялася ще з 2014
Дівчина майже не виїжджала з міста після початку великої війни.
Волонтерка згадує, що у 2022 все перестало працювати — місто було пустим. Життя почало відновлюватися, люди — повертатися після деокупації Ізюма, Лимана та Святогірська, згадує волонтерка. У Слов'янську зараз багато внутрішньо переміщених осіб, які втратили домівки в сусідніх населених пунктах Донеччини.
Бізнеси поступово відновлюють роботу, тому що простоювати понад рік невигідно. Дівчина каже, що з розваг немає нічого. Можна піти в кафе поїсти, покурити кальян і додому, бо з 21:00 комендантська година.
Улітку багато людей можна зустріти в Шовковичному парку. Марія пригадує, що під час прогулянки там зі своєю бабусею розказала їй про перейменування. На що бабуся відповіла, що для неї парк завжди був Шовковичний. Таку назву він отримав ще на початку 1840-х років. Тут була плантація шовковиці. У 1920-х радянська влада перейменувала його на «Центральний парк культури та відпочинку імені Леніна». У 2016 році міська рада Словʼянська повернула історичну назву.
Комунальники підмітають вулиці парку, підлітки грають футбол на обгородженому стадіоні. Навіть є невеликий зоопарк із конями, поні та козами.
Сотні залишилися без роботи
Слов'янськ був одним із найбільших промислових центрів Донеччини. Після розпаду СРСР більшість підприємств перестали працювати. До повномасштабного вторгнення функціонували три заводи: завод високовольтних ізоляторів, «Словважмаш» та «Zeus Ceramica». Наразі всі вони зупинили діяльність.
15 серпня 2023 року росіяни масовано обстріляли Слов'янськ. Під удар потрапив місцевий керамічний завод. Вдалині видніються масштаби цієї споруди — високий білий фасад, від якого залишився лише корпус будівлі без стін та вікон.
Від потужних ударів будівля підприємства перетворилася на руїну. До великої війни на підприємстві працювало декілька сотень людей.
Друкувати громадянське суспільство
У місті не лише вирувало промислове життя. Нам вдалося знайти і культурний осередок — місцеву «Друкарню».
«Основна місія — створити майданчик, де можна зібрати людей різних поглядів і спробувати зменшити рівень конфліктів в громаді. Російська Федерація створює в місті пропагандистські наративи та за допомогою них намагається впливати на українців. Мета друкарні — друкувати громадянське суспільство», — розповідає керівник центру громадянського суспільства «Друкарня» Денис Бігунов.
Проєкт створили у 2019 році. Після початку повномасштабного вторгнення команда переїхала в Івано-Франківськ і продовжувала возити гуманітарну допомогу на Донеччину. З травня 2023 року відновили свою діяльність в приміщенні Слов’янська.
«Проводимо зустрічі, лекції, але події на загал не анонсуємо. Люди можуть прийти за запрошеннями. Сьогодні тут діє виставка художника Сергія Сметанкіна (митець зі Слов’янська — ред.)», — розповідає Денис Бігунов.
Останні картини Сметанкіна — це військова тематика. У приміщенні «Друкарні» виставлені картини, які він малював на ящиках для амуніції. Зображені літак «Мрія», Бахмут, Драмтеатр у Маріуполі. Поруч з цими роботами висить його потерте полотно, краї якого всіяні маленькими дірками. Українські військові вивезли картину з краєзнавчого музею в Бахмуті.
У «Друкарні» також можна побачити картини Сергія Сметанкіна, які він намалював до 24 лютого 2022 року. Роботи раніше виставлялися у різних музеях України, але сьогодні вони зібрані в одному місці.
Слов’янський курорт
Зібрані в одному місці й люди, які намагаються проводити останні спекотні дні біля водойми. Майже на околиці Слов’янська вирує курортне життя, одразу не скажеш, що за 25 кілометрів звідси пролягає лінія фронту. На пляжі Вейсового озера близько сотні людей: батьки з дітьми, підлітки та люди похилого віку. Ми приїхали на Слов’янський курорт у четвер, у вихідні людей може бути вдвічі більше.
«Це наша місцева Одеса. Улітку 2022 року тут майже нікого не було. Я проводила багато часу на самоті. Цьогоріч місцевість ожила», — говорить волонтерка Марія Худеньова.
Ближче до піщаного пляжу розмови та хлюпання води стають гучнішими, лунає дитячий сміх. Трохи далі від пляжу грає музика у відчинених продуктових магазинчиках, де поруч з ними продають кулькове морозиво.
«Моя 65 річна бабуся інколи приїжджає сюди о 6 ранку купатися. Двічі перепливає озеро — значить день почався добре. Вона така засмагла, ніби на морі була», — розповідає волонтерка.
По інший бік водойми видніється місцевий Сільзавод. Під час будівництва викопали озеро, тому сьогодні воно солоне. Саме через це люди порівнюють його з морем. Водойма не глибока, тому любителям поплавати доводиться пройти пів озера, аби не відчувати дна.
Трохи далі від пляжу футбольне поле, де підкошена трава та пофарбовані у білий колір ворота. За деревами поруч палатка, де люди приїхали відпочити на декілька днів.
На озері Вейсове можна відчути спокій і забути про часті тривоги, загрози балістичних обстрілів та наближеність до лінії фронту. Волонтерка каже:
Зараз люди максимально намагаються виходити на вулицю, гуляти, ходити в парк, відпочивати і їздити купатись. Щодо тривог, то у нас зазвичай спочатку приліт, а потім тривога. Живемо сьогодні, бо завтра може і не бути. Треба встигнути посміятися, поговорити з батьками
Словʼянськ — місто, де почалась війна, і яке вже переживало окупацію. Зараз лінія фронту проходить за 20 кілометрів звідси, а жителі міста кілька разів на день чують сигнали повітряної тривоги. Але українська символіка, військові, які заповнили вулиці, та місцеві, що повертаються додому, вселяють впевненість, що Словʼянськ чинитиме опір і продовжуватиме буденне життя.