Культура вдома. Чому треба творити під час війни
Ляна Мицько — директорка Львівського муніципального мистецького центру
З моїх спостережень за культурною ситуацією у Львові: ворог настільки нещасний — наскільки ми щасливі, і настільки онімілий — наскільки ми гучні та чіткі у своїй культурі та співдії.
Ще нещодавно, у довоєнні часи, нам важко було зрозуміти, як під час Першої світової війни працювали театри, і діяли дадаїсти. Як люди могли ходити в кафе, а письменники описували це у романах? Можна подумати — зрада. Бо де журба, де смута? Бо як можна придумувати у цей час стендапи чи просто гуляти містом?
Ми опинилися в умовах розходження тектонічних плит між цивілізацією і дикунами. І хоч те, чим ми займаємось, може все ще здаватися абсурдним чи несправедливим — але це також позиція. Ми знаємо заклади з хорошим борщем, дивимось успішний український YouTube й інколи абсолютно культурно випиваємо пива, а у перервах між основними заняттями і волонтеркою навіть можемо відвідати виставку і подискутувати про неї.
Хтось оголошує про своє повернення до читання, десь музеї ховають свої фонди від ворогів та активно обговорюють низову допомогу інституціям. Музиканти, які не поїхали на фронт, нарешті готуються виходити на сцени. Так робота культури перезапускається поруч із бізнесовими проєктами та іншими проявами нормального життя і кровообігу енергетичними людськими ресурсами. Це фронт ідей та ініціатив, які навіть не снилися нашим ворогам, адже ми хочемо бути у нормальній проєкції світу: знайомитися, взаємодіяти, упиватися культурою України та не тільки, створювати проєкти і долучати до них гостей міста.
Чому нам важливо працювати та відновлювати роботу культури?
- Це крик. Для виконавців, спостерігачів чи учасників цих подій пережита містика стає віддачею енергії та агресії. Її накопичення цілком природне. І ми можемо йти бити морди москалям, можемо бити тарілки (що також правильно щодо власної психіки), — а можемо поспівати, полити фарби, віддати сили в танець чи спектакль. Ми будемо ще більш страшними для ворога, якщо залишимось психічно здоровими та станемо сильнішими після всіх потрясінь. Ворогів це нервує.
- Накопичувальні практики. Зараз активно створюються мемаси, ілюстрації, картини, щемливі і абсолютно крінжеві пісні, що описують стан і ситуацію, в якій ми є. Культура, яка виникає тут і зараз, лише кристалізується як творчість війни. Все-таки багато хто із творців паралізовані ментально, вони займаються волонтерством і боями. А ми й досі не готові осягнути творчого потенціалу наших людей на повну. Пройде ще не один рік, коли українці оберуть свого Отто Дікса чи Ремарка, проте медійність цього контенту зараз беззаперечна — вороги німі перед тим, що світу може представити Україна, особливо через соцмережі. І це не заробітчанин газманов із «сальто», а реакційний постер, який змушує задуматися і розплакатися навіть стороннього іноземця.
- Показати ким ми є, коли сміливо діємо разом. Що ми не просто «хтось» — а важлива культурна одиниця людської цивілізації. У Львові від початку війни перебуває понад 500 журналістів з інших країн. Після того, як наша інституція стала шелтером та простором для спільної роботи «Співпраця», вони здивувалися, що нам є чим естетично та ідейно здивувати, є вихід в культурний простір, є що показати, послухати, обговорити. У місті, попри несприятливі умови, залишилися артисти зі всієї України, і вони гучно оголошують про себе світу. У той момент, коли рашисти хочуть довести, що нас не існує, — в Україні запалюються культурні серця. Вороги самі пришвидшили наше знайомство, наше спілкування та наші проєкти. Нашу спільну дію.
Цікаво, що ми досі не усвідомлюємо, до якого культурного цунамі доведе те, що робить зараз ця війна з рашизмом. Ми вже усвідомили важливість повернення до коріння, переосмислення себе, своєї історії та психоаналізу своєї родини. Поруч з цим є нові ініціативи, артисти та сили, які тимчасово пішли з фронтових міст та прагнуть нашої опори. Тож поки Львів може це робити, нам потрібно у всіх жанрах і спектрах показувати те, чим є Україна і її культура.
Що з цього культурно контенту стане наріжним каменем процесів мистецтва під час війни — покаже час.
