«Коли ми їхали, над нами літали “Гради”. Навіть дах у мікроавтобусі прогинався від цієї хвилі. Отак ми вискакували із міста». Історія директорки Попаснянського ліцею №20

Author:
Білякова Марія (Восток SOS)
«Коли ми їхали, над нами літали “Гради”. Навіть дах у мікроавтобусі прогинався від цієї хвилі. Отак ми вискакували із міста». Історія директорки Попаснянського ліцею №20

Документатор історії Тетяна Петрова (Восток SOS)

День 24 лютого 2022 року мав бути звичайним буднем в Попаснянському ліцеї №20. До закладу мали прийти учні молодших класів, старші діти були на дистанційному навчанні. Директорка закладу, Олена Терпелюк, щоранку збираючись на роботу дивилася новини по телевізору, саме так вона почула повідомлення про повномасштабне вторгнення. Одразу подумала, що треба бігти на роботу раніше ніж зазвичай, бо батьки будуть вести дітей. Й коли виходила з під’їзду будинку, щойно відкрила двері — почула дуже сильний вибух. Спочатку повернулася назад до під’їзду, а потім подумала, що діти можуть йти до ліцею — й побігла на роботу.

Від її дому до ліцею було 6-7 кілометрів. Жінка бігла й не відчувала, що пересувається містом. Коли дісталася роботи, побачила, що дійсно деякі батьки привели дітей. Тому Олена разом з вчителями молодших класів відправляли дітей із батьками додому. Трохи пізніше почала відпускати додому вчителів і техпрацівників.

Постійно пояснювала усім, що приходити 25-го не обов’язково. Показувати героїзм не потрібно. Якщо ситуація буде надскладна, то всі мають сидіти вдома. Олена так казала й раніше, коли в Попасній стріляли, бо місто розташоване майже на лінії розмежування.

З понеділка, 28 лютого, у ліцеї оголосили про припинення роботи, але до 2 березня директорка приходила на роботу разом із заступниками та техперсоналом.

2 березня Олена була на роботі, коли дізналася, що район, де вона жила обстріляли. А вдома залишилася її донька разом з бабусею, зв'язку не було. Одразу взяла таксі та поїхала додому, але таксист не поїхав звичним маршрутом, зазначивши, що на центральній вулиці міста було влучання у зупинку з людьми, й краще їй цього не бачити.

Ніч з 2 на 3 березня вона разом з донькою та мамою провели у коридорі, а на ранок зателефонувала чергова й повідомила про влучання у дах ліцею.

«Я кричу в трубку: «Швидко зі школи! Бігом у підвал!» — розповідає Олена. — У нас немає бомбосховища, а поряд була дев’ятиповерхівка і там є підвали. Вона мені каже: «Як я можу школу залишити!» Я говорю: «Біжіть, я сказала! Не кидайте трубку, будьте зі мною на зв’язку!»

Спочатку чергова намагалася заховатися в іншому корпусі ліцею за пластиковими баками, але директорка вмовила її все ж таки піти у підвал і перечекати. Цього дня у будівлю ліцею було щонайменше шість влучань.

Наступні дні Олена декілька разів намагалася потрапити на роботу. Виходила з дому, добігала до стадіону, потім обстріли посилювались і вона бігла назад. Коли вже зрозуміла, що до ліцею не потрапить, подзвонила заступникам, які жили неподалік й попросила оглянути пошкоджену будівлю.

«І отак телефоном мені розповідали, яка там ситуація, — згадує ці тривожні часи Олена. — У нас же обладнання було: принтери, проектори, ноутбуки, і особисті справи дітей, вчителів — все було по кабінетах, але вони були відкриті. Моя заступниця з чоловіком та комп'ютерний інженер перенесли все це в другий корпус — там були цілі вікна та двері. Закрили його і територію закладу, паркан, я маю на увазі. Теж бігали під обстрілами, щоб це зробити».

З 3 по 9 березня Олена разом з донькою та мамою увесь час перебували в коридорі, коли обстріли були дуже сильні — навіть в туалет добирались рачки. Готували їжу з запасів, що мали. У магазин не виходили, але бачили, що в місто іноді привозять хліб, коли з Бахмута проривалась машина.

«І знаєте, от, коли трапляється стресова ситуація, то одні люди намагаються розмовляти, інші — замикаються в собі. Ми втрьох сиділи у коридорі, спали там, але нічого не хотілося говорити і, взагалі, нічого згадувати, — описує життя в коридорі Олена. — Бабуся дитині розказувала якісь спогади свої з юності, а я не могла. От, у мене одне, як там школа. Я не все зробила, я не підготувалася до такої ситуації. Тобто я ось за це переживала. І думки були, як би мені добігти туди… Ну, за своїх теж переживала. У мене чоловік в ЗСУ служить. Переживала дуже і не хотілося взагалі розмовляти, а молилася, молилася. Я стільки не молилася ніколи, як оце в цей час, бо влучання були прямі: і в багатоповерхівки, і біля нас були. Тобто було дуже страшно».

Виїжджати Олену вмовив чоловік разом з кумом, вони сказали, що треба думати про дитину. Мама Олени навідріз відмовилася покидати Попасну. Кум додзвонився до Олени 9 березня і сказав, аби вони з донькою збиралися та вискакували з квартири, коли він набере ще раз. Збирати ж особливо не було чого, тому що всі разом жили у мами, а до власної квартири було не добратися.

Момент тиші чекали біля дверей майже дві години. Мікроавтобус був розрахований на вісім людей, а в ньому було десь 13, тому їхали один в одного на руках – всі хотіли виїхати. Олена сиділа на руках у доньки і всю дорогу молилася. Водій увімкнув дуже гучно музику, аби ніхто не чув, що відбувається за вікном.

«Коли ми їхали, над нами літали “Гради”. Навіть дах в мікроавтобусі прогинався від цієї хвилі. Отак ми вискакували із міста. І за мостом, який йде на Попасну, стирчали снаряди, вирви і там, і сям. Водій не їхав по прямій, а якось викрутасами, тобто об’їжджали оці вирви, які були на дорозі».

Олена з донькою виїхала в Бахмут і почала вмовляти маму також залишити Попасну. Мама погодилась виїхати десь 22 березня. На той час у місті вже не було ні світла, ні води, ні газу, ні зв’язку. Олена знайшла перевізника, який все ж вивіз маму. А коли і в Бахмуті стало небезпечно, сім’я виїхала до Дніпропетровської області.

Деякі колеги Олени не встигли виїхати з Попасної до окупації, і коли на початку травня з ними вийшло поспілкуватися через вайбер, розповіли, що їх вивезли військові так званої «лнр» до Первомайська. Будівля ліцею не зруйнована повністю, але дуже пошкоджена. Квартира Олени згоріла, в її будинку попадали навіть плити перекриття, залишилися суто стіни. Наразі Попасна майже вся зруйнована, дев’ятиповерхівка біля ліцею, в якій ховалися люди, стоїть без третього під’їзду – він просто склався. Окупаційна влада обіцяє все відновити, але місто повністю згоріло, його майже немає:

 «Ми спілкуємося між собою з мешканцями міста, то розповідають, що відчинені всі квартири і вивезено все з них. А те, що не змогли вивезти, то побили, пошматували, нічого немає, одні стіни стоять в наших домівках. Моя квартира спочатку згоріла — пряме потрапляння. А потім ще й плити попадали, тому там нічого живого вже немає».