«Коли йдеш спати, всяке лізе до голови»: як це — бути дітьми військових

Не бачитись місяцями й допомагати з уроками по телефону, радіти короткотривалим візитам додому, аби можна було робити щось звичне, як раніше, і з затиснутим комком стояти у дверях, проводжаючи на службу — усе це реалії дітей, мама чи тато яких на війні. 

Розповідаємо історії двох підлітків, з якими познайомилися на кемпі від благодійного фонду «Голоси дітей». Там організували відпочинок підліткам 10-16 років, які постраждали від війни, зокрема з деокупованих і прифронтових територій, із залученням психологів.

Олександр

16-річний Олександр живе на Сумщині у місті Ворожба, за девʼять кілометрів від кордону з Росією. Для нього то — найкраще місто у світі, лише з сусідами не пощастило. Через постійні обстріли вже три роки хлопець вчиться онлайн.

Олександр живе разом з мамою, дідусем та бабусею, його тато долучився до лав Збройних Сил України добровольцем навесні 2022-го, тож тепер буває вдома зрідка.

«Усі в моїй родині, крім бабусі, — залізничники. Тож до повномасштабки вечорами, коли всі збирались, ми інколи дивились якісь серіали, у щось грали, ходили до когось у гості — певно, нічого цікавого, все як у звичайних людей. З мамою в нас не дуже збігаються смаки у фільмах, а от з татом — ближче. Я люблю передивлятися “Сам удома”, “Гаррі Поттера” і “Маленького Річі”. Граю часом на гітарі — пам’ятаю, як на Новий рік мені її подарували, то, певно, найочікуваніший подарунок був. А взагалі зі свят люблю дні народження. Прикольно, коли багато людей — знайомі, рідні — збираються вдома, мама раніше якісь конкурси готувала, коли я був ще маленьким. А ще пам’ятаю морквяний торт».

Олександр пригадує, що момент, коли тато вирішив піти добровольцем на війну, трохи пропустив.

«Це було через два місяці після початку вторгнення. Я питав, де папа. Мама мені сказала, що скоро приїде. Приїжджає, каже, у воєнкоматі був. Мама знала, звичайно, була проти. Мене вже поставили перед фактом. Тато обговорював все з мамою, мені ніхто цього не говорив. Мабуть, аби я менше переживав. Ситуація і так тоді була не дуже. До відвідин воєнкомату він був у нашій місцевій роті охорони, де місцеві просто ходили з ліхтарями, стежили, аби не було росіян. Згодом він поїхав у Білопілля. А потім — на Донецький напрямок. У мене спочатку був ступор, першу ніч я просто не спав, що тільки тоді не думав — доброго в тих думках не було».

Коли тато пішов служити, вони спочатку почали бачитися частіше. 

«До вторгнення через роботу я міг бачити тата раз у два-три місяці, тож спочатку, коли тато служив по місцю, ми навіть почали бачитися частіше, це було класно. Вже зараз бачимося рідко — раз чи два у місяць. Але мені достатньо того, що я знаю, де він і що з ним все добре».

У рідкісні візити тато намагається зробити по дому все, що може. Олександр також більше допомагає. З городом, наприклад,  бо розуміє, що так треба.  

«Коли тато ще служив по місцю, я часто думав, що буде, коли його заберуть. Тож був до цього морально готовий, не було різкого відчуття, що все сьогодні впало на мої плечі».

У компанії друзів, з якими спілкується Олександр, теж є ті, у кого батьки на війні.

«Якщо рахувати, то співвідношення тих, у кого хтось служить, буде десь 35 до 65. В одного хлопця тато загинув на війні. Коли мій тато пішов добровольцем, багато хто з друзів підтримали, казали, що все буде нормально. Якби все можна було повернути в часі назад, то я б, мабуть, хотів сам більше підтримати тата, а не щоб тато підтримував мене». 

Нині Олександр частіше спілкується з татом телефоном: «Ми говоримо часто, але коротко. Зазвичай запитуємо один в одного, як справи, чи все добре, я питаю, коли він приїде. Мама з татом говорить довше. А я більше люблю спілкуватися особисто. Тато — один з найближчих людей для мене. Він за першої можливості намагається приїхати додому. Зараз він, думаю, не все може мені розповісти, це зрозуміло, відповідно до ситуації. А так то може довіритись, розповідає все повністю. Ми з татом обоє любимо футбол. Правда, я вболіваю за “Шахтар”, а він за “Динамо”».

Олександр розповідає, що навчання у випускному класі, хай і онлайн, майже не залишає місця для вільного часу. Якщо ж такий з'являється, хлопець гуляє з друзями. А коли випадає нагода — проводить його з татом: «Зараз ми в школу особливо не ходимо. 11-й клас, які дівчата? Зараз голова кипить, мені хоча б декілька разів вийти з хлопцями погуляти на вулицю за тиждень. Важко трошки: підготовка, домашні завдання, щось по дому допомогти, потім тренування. Але якщо тато вдома, то ми з ним просто розмовляємо, можемо якийсь фільм разом ввечері подивитися чи футбол».

Олександр додає, що тато на службі для нього анітрохи не змінився: «Я чув багато історій, коли люди, які йдуть воювати, стають іншими. Але ні. Мій тато — морально стійка неймовірна людина. Що я в ньому обожнюю — те, що він сам може зробити все в домі: проводку, натяжні стелі, побудувати щось. Уміє все. Не знаю, як він це робить. Я би був щасливий, аби і я так навчився. Так, я став більше переживати за нього, бо розумію, де він. Але сам він не змінився. Коли він приїздить, то більше я в нього запитую, що там було, які цікаві ситуації. А він закачує музику в машину, і ми їдемо подорожувати кудись, від пункту до пункту. І розмовляємо, що відбувається у світі, які новини, говоримо багато про футбол. І про рибалку. Жартуємо».

Олександр каже, що в колі тих, з ким він спілкується в місті, усі поважають військовослужбовців.

«Ми всі живемо новинами: діти мого віку, молодші, бо живемо на прикордонні. Дивно чути, коли люди з інших регіонів кажуть, що новини з фронту не цікавлять, це заважає їм жити. Дратують такі. Кажуть: ми одна країна. Але частина зараз воює, а інша каже “навіщо вони воюють, нехай завершують війну, віддають території”. Але вони не розуміють… Я зараз живу на цій території і не можу сказати, що от давайте віддамо ті території. Бо я міг бути на місці тих людей, тих територій. Треба поважати тих людей, які нас захищають. Та не забувати тих, хто нас захищав раніше. У нас багато емоцій. Вони в думках. Особливо коли йдеш спати — всяке лізе до голови. Тоді треба якось переключитися: увімкнути телефон, повідтискатися, зробити щось фізичне, наприклад наспівати якусь пісню. Є переживання, є страх. Бо в мене найкращий батько у світі. Я гордий, що він захищає мою країну».

Катерина (ім‘я змінене на прохання родини)

16-річна харків’янка Катерина на початку війни разом з рідними виїхала з міста, проте за пів року повернулася. Разом з мамою і молодшим братом вона щодня хвилюється за тата.

Він — професійний військовий, на фронті періодично із 2014 року. Коли тато приїздить на кілька днів додому, вони намагаються проводити більше часу разом за раніше буденними речами.

«Ми завжди любили родинні пікніки з шашликами, які в нас завжди готує тато, ходили гуляти, на футбол — є у нас стадіон “Металіст” у місті. Коли в тата є можливість приїхати, гуляємо в парку, розмовляємо. У нас дружня родина. На Різдво ми, наприклад, завжди намагаємось їздити до хрещених, я готую кутю. А ще ми з мамою любимо олів’є, а тато з братом — салат з куркою та ананасом».

Катерина розповідає, що в дитинстві тато з мамою готували для них саморобки-плакати з фотографіями та записами якихось досягнень. 

А ще добре пам'ятає, як наполегливо тато вчив її їздити на велосипеді:

Катерина пригадує, що через професію військового тато багато часу проводив на роботі.

«Йому треба було добиратися до місця роботи кілька годин, бо це було не в Харкові. І він рано виїжджав, пізно повертався, дуже стомлений. У 2014 році для всіх нас був переломний момент. Мама дуже сумувала, плакала і переживала. Мені тоді було шість років, молодшому брату — чотири. І мама з двома дітьми, а тато воює — то було важко для неї. Я своїх відчуттів тоді не пам’ятаю чомусь. Але думаю, тоді тато хотів захистити спочатку нас, тому й долучився до АТО. Вже потім, коли я помічала, що тата довго немає вдома, мама починала щось розповідати, і я бачила, як вона переживає. Складався пазл. І ми дуже-дуже чекали зустрічі з татом».

Дівчина каже, коли тато пішов на фронт у 2014, родина почала жити в постійній емоційній напрузі, а ще зіткнулась з дрібним невлаштованим побутом — коли просто треба були чоловічі руки.

«Попри стереотипи, все одно є те, з чим жінці справитися можливо, але не просто. Наприклад, перенести щось рук не вистачало, сили не вистачало. І наші родинні зустрічі з близькими були вже не ті — тата не вистачало».

Коли почалась повномасштабна війна, тато Катерини поїхав у зону бойових дій одразу: «Думаю, він точно знав, що війна розпочнеться. Він радив нам зібрати якісь речі про всяк випадок, але нічого не казав до останнього. Востаннє тоді я його бачила 23 лютого — за день до вторгнення. Він зібрав усі військові речі в одну сумку й поїхав. Тоді ми розлучилися на декілька місяців».

Попри досвід 2014 року, до того, що тато ось так поїде, в родині не були готові: «Це як монетка з двох сторін. Ми ніби й розуміли, що в разі чого він може поїхати в будь-який момент, але до цього все одно не можна бути готовим. Бо не знаєш, скільки часу не матимеш змоги бачити тата. І це важко».

Родина Катерини виїхала з Харкова 24 лютого.

Зараз нагода побачити тата випадає рідко. Близькі дівчини намагаються підтримати її сім’ю, як вміють.

«Зустрічі, телефонні розмови, піти до когось у гості, аби змінити обстановку — це, мабуть, найкраща підтримка, аби не провалюватися в погані думки. Слова важливі. Помріяти, поговорити. Коли тато пішов, найбільше підтримували бабусі та дідусі. Ще були друзі сім’ї, батьки однокласників, з якими я вчусь, теж питають завжди про тата. Коли тато буває вдома, ми намагаємось питати про звичайні речі, часом — про побратимів. Буває, по його словах видно, що він не хоче про щось розповідати. Ми просто намагаємось набутися побільше разом. Наприклад, якщо пощастить і це будуть вихідні, то їздимо в парк, гуляємо, у зоопарк, тварин годуємо — не думаємо про погане. Якщо пощастить і випадає футбол, де грає збірна України, сідаємо разом, беремо смаколики й дивимось гру».

Катерина ділиться, що через нечасті зустрічі й тато, і вона помічають зміни один в одному.

«Тато не бачить нас кожен день, тож коли приїжджає, каже, що я виросла, трошки змінились погляди мої. І ми помічаємо за татом, що й він змінюється — у поведінці, емоціях, переживаннях. Один за одним це помічаємо. Намагаємося зідзвонюватись, коли є момент, і якщо пощастить, по відеозв'язку. Ще до повномасштабного вторгнення ми зіздвонювались отак, і він мені намагався пояснювати математику, яку я досі не розумію, але це було дуже важливо й дуже приємно».

Дівчина каже, що попри всі складнощі, з якими доводиться давати раду нині, вона пишається татом: «Дуже пишаюсь. Розумію, скільки він пережив: і військові операції, і окупацію його батьків. Я бачила, як він змінюється: то худає, то трошки поправляється. Всі переживання назовні відображаються. У суспільстві погляди відрізняються, дуже образливо за людей, які кажуть, що військові марно працюють, не потрібно їх підтримувати, донатити. Ціную позицію людей, які виставляють збори, поширюють важливість того, що потрібно допомагати нашим військовим, організовувати різні акції. Це варте поваги, мотивує. Але всі люди різні, ми не можемо в принципі конкретно на кожного впливати, і це теж треба розуміти».

Аби залишатися в ресурсі та менше думати про погане, Катерина намагається більше спілкуватися з найріднішими та друзями: