Коли біль втрати переплітається зі зрадою. Роковини обстрілу Грози на Харківщині

Два роки тому українська армія деокупувала село Гроза на Харківщині. 5 жовтня 2023 року понад пів сотні жителів зібралися на поминальному обіді за загиблим військовим Андрієм Козирем в місцевому кафе-магазині. О 13:25 російська ракета зруйнувала будівлю, вбивши 59 людей у приміщенні та навколо нього. Кілька днів потому білі мішки з тілами лежали на дитячому майданчику поруч із будівлею, де колись було кафе.

320 мешканців Грози підтримували тісні стосунки протягом багатьох поколінь. Вихідними вони збиралися в єдиному на все село кафе, а в будні працювали на сусідніх полях. На надгробках місцевого цвинтаря знову й знову з'являлися ті самі прізвища.

Після удару по кафе Служба безпеки України оголосила підозру у наведенні ракети колишнім місцевим мешканцям — братам Володимиру та Дмитру Мамонам. За інформацією СБУ, вони пішли на співпрацю з російськими військами, а незадовго до деокупації села виїхали в Росію.

У роковини трагедії Свідомі розповідають, як місцеві мешканці вшановують пам’ять загиблих і вчаться знову довіряти.

Прослухати матеріал:

1973, 1999, 2001, 1960, 2015… Зі світлин на хрестах на мене дивляться десятки облич дорослих чоловіків, молодих жінок і маленьких дітей. Народжені в різні роки, вони ділять одні прізвища та дату смерті — 5 жовтня 2023 року.

Село Гроза починається цвинтарем біля ґрунтової дороги. Він не розрахований на таку кількість поховань. Деякі могили викопані на узбіччі стежки. Рік тому на цвинтарі в Грозі були десятки людей, які копали ями для домовин рідних і друзів. Комунальники з сусідніх сіл і міст приїжджали, аби допомогти місцевим мешканцям і робітникам похоронного бюро поховати загиблих.

Перші поховання почалися 7 жовтня. Тоді простилися з Миколою Андросовичем і його дружиною Тетяною. За два дні — з Галиною Чикало, Олександром Ходаком, Іриною та Тетяною Харбаками. З 7 жовтня на цвинтарі ховали від двох до п’яти людей щоденно. Поховання відбувалися на двох цвинтарях — у Грозі та в Шевченковому.

На місцях поховань тих, хто загинув під час обстрілу, стоять однакові хрести з фотографіями загиблих. Їх легко вирізнити поміж інших. Високі дерева не бережуть обличчя на світлинах. Ті встигли вицвісти за рік. Могили щойно прибрані. Хтось вичистив граблями порослу травою землю й розклав на місцях поховань печиво та цукерки.

Торік я стояла у четвертий день поховань на цвинтарі в теплій куртці, а зараз руки без рукавів припікає палюче сонце. Сьогодні — 28 вересня. До перших роковин обстрілу Грози залишається тиждень.

Дорогою до Грози все рідше трапляються цивільні автомобілі. Від Грози до Куп’янська 35 кілометрів. У вересні російська армія активізувала наступ на Куп’янському напрямку та просунулась на декілька кілометрів Харківською областю. Проте мешканці Грози кажуть, що майже не чують вибухів і називають своє село «безпечною територією».

Кафе, куди Росія вдарила ракетою, було розташоване в центрі села. Зараз на цьому місці стоїть меморіал у пам’ять про загиблих від удару. Поставити пам’ятний знак торік вирішили родичі загиблих — вони створили ескіз і знайшли благодійників, які коштами підтримали встановлення. Місцева адміністрація допомогла розчистити територію. 19 липня на місці удару поставили пам’ятник.

Торік тут працювали слідчі: складали тіла в білі мішки та просіювали попіл для виявлення ДНК, аби ідентифікувати загиблих. Місцеві приносили квіти та дитячі іграшки, родичі приходили, аби побути на самоті. Тут вони намагалися сховати сльози від дітей.

Мало не в кожному другому будинку стояли труни. Біля воріт, похиливши голови, чекали люди в чорному одязі. До кожного по черзі заходив священник. Двори сколихували голосні плачі та запитання «Чому ти, а не я?».

Білі мішки на місці зруйнованого кафе тепер наповнені цементом. На лавках біля меморіалу сидять дві жінки та чоловік. Коли я підходжу і запитую, чи мають вони час поспілкуватися, одна з жінок відказує:

— Звісно, тільки-но ви нас не знімайте, бо ми їздили на могили прибирати. Скоро вже роковини обстрілу.

Це Ольга Безпала. Вона підходить до пам’ятника і вказує на імена трьох рідних, яких втратила під час обстрілу Грози. Поруч із нею — Любов і Валерій Козирі. Чоловік торік поховав доньку, зятя та сватів. Він взяв під опіку онуків Дарину, Дмитра та Анастасію Пантелеєвих після загибелі їхніх батьків.

Ольга Безпала витирає руки серветкою та говорить, що встановлення меморіалу коштувало 300 тисяч гривень. «Дехто вирішив, що ми мільйон назбирали, а 700 тисяч вкрали, але це неправда, — каже жінка. — Ми ж цей пам’ятник своїм загиблим рідним і друзям ставили, нічого в кишеню не клали».

Улітку в мешканців Грози почався конфлікт, адже біля меморіалу власник зруйнованого кафе встановив магазин. Частина мешканців села виступила проти.

«Магазин нам потрібен, але не на тому місці, де пролилася кров моїх друзів, сусідів і кумів. Говорять, що відкриється магазинчик, буде приємно прийти, купити морозива, підійти до меморіалу… Але я вважаю, це ненормально. Хтось купить пляшку пива, буде там пити. Ми не проти магазину! Хай і ще три встановлять, не потрібно буде нам їздити, але не на тому місці», — говорить одна з місцевих мешканок.

За словами Вікторії Герасименко, доньки однієї з загиблих, під колективним зверненням до начальника військової адміністрації Сергія Старікова про заборону торгівлі на місці влучання підписалися 12 людей.

— Що це таке, коли в селі немає магазину? А зайдете — там все красиво, продукти є. У нас був один магазин, але там мало товарів. Однак власник цієї землі сказав, що йому хочеться, аби село ожило, — каже Ольга Безпала.

— Ми тепер майже не спілкуємося з деякими односельцями, — говорить Любов Козир.

— У селі є недовіра один до одного, — додає Валерій Козир. — Воно й зрозуміло чому.

Чоловік киває в бік пам’ятника, а ми заводимо розмову про братів Мамонів. Їх підозрюють у наведенні ракети на Грозу.

Андрій Козир оселився в Грозі наприкінці 1990-х років. Після смерті батьків він із дружиною Аліною переїхав до їхнього будинку, де у них народилися двоє дітей. Згодом Козир почав їздити на заробітки за кордон. Спочатку він працював на будівництві в Росії, потім, після початку війни у 2014 році, поїхав до Польщі.

Денис Козир, син Андрія, вступив до коледжу в Куп'янську і жив в одному гуртожитку з Дмитром Мамоном, одним із трьох братів. Коли Денису виповнилося 18 років у 2017 році, він поїхав працювати до батька у Варшаву. У 2019 році вже повнолітня Ліза, дочка Андрія, теж поїхала до батька і брата в Польщу, пообіцявши повернутися додому за кілька тижнів. Пізніше Ліза знайшла роботу в кафе й сказала, що залишається. 

Аліна Козир сумувала за сім’єю й не змогла більше залишатися сама в селі. Жінка вирішила поїхати в Польщу й незабаром влаштувалася на роботу покоївкою в готелі. Сім'я винайняла квартиру у Варшаві й все рідше поверталася до Грози. Натомість батьки Аліни, Микола та Ніна Гриб, доглядали за їхнім будинком.

Гриби були близькі з родиною Мамонів. Микола Гриб разом із Сергієм Мамоном, батьком сім’ї, керували фермою. Наталя Мамон, дружина Сергія, працювала в сільському кафе, де часто збиралися місцеві мешканці. Вони з Ніною Гриб іноді їздили за продуктами до Шевченкового або разом готували їжу, поки їхні чоловіки працювали. 

Діти Мамонів і Козирів жили поруч, разом грали на одному спортивному майданчику та близько спілкувалися. Коли брати Мамони виросли, то всі троє стали поліціянтами. Місцеві не пригадують, щоб хтось із них тоді мав проросійську позицію.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, сім'я Козирів була в Польщі. Андрій і Денис вирішили повернутися в Україну і піти в армію. Аліна Козир переймалася за чоловіка і сина. Особливо за Андрія, адже той мав проблеми із зором і не міг підняти праву руку вище плеча після старої травми.

Проте в перші дні повномасштабного вторгнення батько і син опинилися на фронті на сході України. За кілька тижнів Андрія поранили в шию. Він помер у лікарні в Дніпрі 29 березня 2022 року. Гроза з першого дня вторгнення опинилася в російській окупації, тож військового поховали на Дніпропетровщині.

За словами мешканців, близько половини села підтримували Україну та намагалися уникати російських солдатів.

«З деякими місцевими ми ніби ще більше здружилися. Іноді збиралися вечорами в хаті купкою, бо мали проукраїнську позицію. Навколо того й гуртувалися, чекали на Україну», — говорить місцева мешканка Наталя Березанець.

Певна частина села не мала однозначної позиції. Дехто відкрито вітав росіян. Пізніше деякі пояснювали це необхідністю вижити.

Мамони були сім'єю, яка найбільш явно підтримувала росіян. Батьки дозволяли солдатам зупинятися в їхньому будинку, а всі три брати працювали в окупаційному відділі поліції в Шевченковому. 

Володимира Мамона, якому на початку окупації було 28 років, призначили «начальником карного розшуку». Росіяни дали йому білий позашляховик радянських часів із видряпаною на боці літерою «Z». Він їздив районом, показуючи російським солдатам, де живуть українські ветерани.

У липні 2022 року, за словами сестер Наталі Березанець та Ольги Яремчук, всі три брати Мамони прийшли до сусіднього будинку Людмили та Василя Плетінки з кількома російськими солдатами. Вони шукали їхнього сина Сергія, ветерана АТО.

«Сергія тоді побили й забрали в Куп’янськ. Його мати Людмила їздила просити, щоб хлопця відпустили», — додає Наталя Березанець.

Проте були ознаки того, що Мамони не зовсім забули своїх старих друзів. За даними The Wall Street Journal, якось під час окупації Дмитро Мамон відвідав Олександра Муховатого, місцевого мешканця й колишнього друга. Коли розмова зайшла про війну, Дмитро сказав, що вважає свідчення про вбивства сотень мирних жителів у Бучі неправдивими. 

«З Росією у нас все буде добре. Путін — хороша людина», — пригадує Муховатий слова Дмитра Мамона.

Олександр розповів, що тоді відповів: «Ти з глузду з'їхав? Люди, яких ти знав, загинули, захищаючи цю країну». Певно, Дмитро не розповів російським військовим про цю розмову, тож ті так і не з'явилися на порозі будинку Олександра. «Він не сказав їм, що я проукраїнський, — каже Муховатий. — Інакше у мене були б проблеми».

Кілька десятків мешканців, зокрема сім'я Мамонів, втекли з росіянами у вересні 2022 року, якраз перед деокупацією. «Мамони розуміли, що їх судитимуть, якщо вони самі не втечуть», — говорить Наталя Березанець.

Микола Гриб, батько Аліни, під час окупації підтримував дружні стосунки з Мамонами, розповіли мешканці. Через це дехто ставився до його сім'ї з підозрою. Проте після звільнення села Гриб наполіг на перепохованні Андрія Козира в Грозі. Денис Козир теж хотів перепоховати батька в селі, довго збирав документи та дозволи. У цьому йому допомагав Микола. Пізніше він запросив на панахиду все село.

На перепоховання з Польщі повернулися Аліна та Ліза Козир. Приїхав також Денис, який у 2022 році демобілізувався й одружився з місцевою мешканкою Ніною. Прийшли й ті, хто не дуже добре знав Андрія Козира. 

За даними СБУ, брати Мамони дізналися про поховання та поминки. Текстові повідомлення, оприлюднені СБУ, показують, що Володимир Мамон з'ясовував інформацію про похорон у мешканців села й обговорював з Дмитром Мамоном те, що розповів росіянам. 

«Я пояснив, що там будуть цивільні», — написав він братові, додавши, що росіяни, ймовірно, не битимуть по скупченню цивільних.

У результаті удару загинула вся сім'я Козир, а також Микола та Ніна Гриб. Олександр Муховатий втратив батьків і бабусю.

«Я спрашував у поліцейських. Вони кажуть, що старший меншого в “тьомну” іспользував. Він не знав, що так буде», — додає Валерій Козир.

Обом братам Мамонам прокуратура інкримінувала державну зраду. Їх заочно судили в Харкові та Полтаві. За вчинене чоловікам загрожує довічне позбавлення волі.

Біля магазину сидять троє дітей. Вони тихо гомонять і голосно сміються з жартів один одного. Дорогою що п’ять хвилин проїжджають місцеві на велосипедах. «Люди не повертаються, але майже ніхто й не виїжджає. Якось всі тримаються своїх домівок», — говорить Ольга Безпала.

Адмінбудівлю, яку місцеві називають «бухгалтерією», зруйнував ракетний удар. На сусідній вулиці розташований клуб, куди тепер привозять гуманітарну допомогу і пошту раз на тиждень. Діти говорять, що в селі немає спортивних секцій або гуртків. Навчаються вони онлайн через безпекову ситуацію.

Під час окупації російські військові забрали декількох місцевих на допити. Декого не повернули. «Нашого односельця Віктора Руденка посадили у в’язницю в Росії. Певно, хтось із місцевих його здав. Ми довго не знали, де він й що з ним сталося, але нещодавно побачили Віктора у новинах», — говорить Наталя Березанець.

У Санкт-Петербурзі міський суд визнав Віктора Руденка винним у «шпигунстві», призначивши йому 10 років колонії суворого режиму. Слідство звинуватило його в зборі інформації проти російської армії на території України. Своєї вини чоловік не визнав, пояснивши, що діяв на користь Батьківщини. 

Мати Віктора живе в селі Гроза. «Добре, що вона хоч дізналася, що він живий. Раптом колись буде обмін, може, надія на повернення єсть», — додає Наталя.

Дорогою з Грози до Харкова я помічаю людей із камерами. Валерій Козир розповів, що за тиждень до роковин в село приїдуть журналісти з Латвії — вони телефоном домовилися з ним про зустріч. 

«Знаєте, хочеться, аби люди знали, що війна — це страшно. Я готовий про це розповідати. Нехай війна більше ніколи й ніде не стається», — каже Валерій.

Пекуче сонце вже сідає за обрій і не підсвічує обличчя на хрестах могил. Люди в Грозі тепер уникають великих скупчень в одному місці. Кажуть, що бояться ще однієї трагедії. Дехто вмикає авіарежим на телефоні, коли збирається компанією більше ніж чотири людини.

Кожен дім у Грозі відзначатиме роковини трагедії та вшановуватиме пам’ять загиблих. Тільки поки що окремо, адже в селі досі живуть люди, яким страшно довіряти.