Колабораційна діяльність: проблеми кваліфікації та притягнення винних до відповідальності

Після початку повномасштабної війни перед законодавцями постало завдання ввести додатковий вид кримінальної відповідальності за публічне заперечення збройної агресії проти України, заклики підтримати дії держави-агресорки або співпрацю з окупантами.

3 березня 2022 року Кримінальний кодекс України доповнили новою статтею 111-1, якою встановили відповідальність за колабораційну діяльність.

Утім, за два з половиною роки існування статті єдиної слідчої та судової практики не вдалося напрацювати. Причиною цьому стали неточність формулювань та конкуренція правових норм.

Про колабораційну діяльність під час повномасштабного вторгнення в Україні, проблеми кваліфікації статті 111-1 ККУ та розслідування — читайте в матеріалі.

В Україні з початку повномасштабного вторгнення зареєстрували майже 18 тисяч злочинів проти національної безпеки. Прокуратура порушила справи, зокрема, проти представників органів влади, які перейшли на бік Російської Федерації та очолили її адміністрації.

Одним із перших перейшов на бік росіян міський голова Куп’янська Геннадій Мацегора. 27 лютого 2022 року він заявив про підконтрольність міста військам РФ. Окрім того, за даними правоохоронців, Мацегора брав участь у засіданні, на якому створили підконтрольну Росії «тимчасову цивільну адміністрацію Харківської області».

На співпрацю з окупаційною адміністрацією також пішов мер Рубіжного Сергій Хортів. На початку вторгнення він зник із міста, через що там призначили керівника військової адміністрації. Але через деякий час Сергій Хортів з’явився на відео російських пропагандистів разом із «кадирівцями».

Він звинуватив українську владу в «геноциді, фашизмі та нацизмі». В антиукраїнській діяльності місцеві активісти Хортіва звинувачували ще з 2014 року. Але кримінальних проваджень проти нього прокуратура не порушувала. 

Також на початку червня 2022 року російська армія окупувала Святогірськ. Міський голова Володимир Бандура перейшов на бік угрупування так званої «днр». Спочатку він з’явився у відео російських каналів, де звинуватив Збройні Сили України у вбивствах монахів і підпалі будівель Святогірської лаври. 

Водночас не на кожну людину, підозрювану в колабораційній діяльності, слідчі можуть зібрати достатню кількість доказів, як-от сюжети на російському телебаченні або офіційні заяви в соцмережах. Окрім того, вони стикаються з низкою проблем кваліфікації злочинів: визначенням суспільної небезпеки, конкуренцією правових норм і різницею формулювань.

Розслідуванням займаються правоохоронці на підконтрольній території, водночас більшість доказів злочинів є на окупованій території. Тож прямого доступу у правоохоронців до них зазвичай немає.

Якщо підозрюваний перебуває на окупованій території або в Росії, слідчі починають заочне досудове розслідування і заочний судовий розгляд. Вони проводяться без підозрюваного, але держава забезпечує його адвокатом, зазначає адвокат Денис Терещенко.

Коли розслідування відбувається на деокупованій території, частина доказів також може бути знищена обстрілами. Звідси виникає необхідність пошуку інформації у відкритих джерелах: в інтернеті, соціальних мережах тощо. Проте електронні докази можуть підробити, викривити або штучно створити. 

Терещенко стверджує, що більшість кримінальних проваджень у судах завершується угодою про визнання винуватості без дослідження доказової бази та з безумовним визнанням вини й неможливістю оскарження.

Одне з основних джерел доказової бази — допит свідків. Людина може свідомо дати неправдиві свідчення або неправильно трактувати події, не володіючи повною картиною та не знаючи деталей. 

Наприклад, коли людина передає речі російським військовим, то ці дії, ймовірно, сприйматимуться як допомога ворогу. Проте поза увагою свідка залишиться факт, що їй могли погрожувати. 

Кожен випадок треба розглядати окремо, зазначає Терещенко. На його думку, чинне законодавство потребує вдосконалень, аби відповідати викликам, які стоять перед Україною: «Певно, свою актуальність стаття 111-1 набула, ще коли з'явилося поняття “окуповані території” у 2014 році. Коли одна країна нападає на іншу, окуповує її частину, то там з'являються колаборанти. Ми — не виняток».

Колабораційна діяльність — це допомога окупанту, часто з метою особистої вигоди. Окремі ознаки колабораційної діяльності: 

Після 2014 року, коли РФ окупувала Крим і розпочала війну в Донецькій і Луганській областях, точилися суперечки щодо вживання значення «колаборант» до мешканців цих територій. Український уряд закликав відмовитись від слова «колаборант», аби не ображати населення окупованої частини країни.

Пропонувалося визначити як колаборантів тих, хто обіймав посади в органах окупаційної адміністрації, організовував псевдореферендум, брав участь у бойових діях або проводив інформаційні кампанії проти української державності. За сім років було написано два проєкти такого закону:

Наразі в українському законодавстві немає окремо визначеного терміну «колабораційна діяльність». Критерії, за якими можна кваліфікувати людину як колаборанта, є лише в окремій статті 111-1 Кримінального кодексу України.

Терещенко розповідає, що у березні 2022 року законодавці не могли прогнозувати, як колаборанти співпрацюватимуть із ворогом. Про це можна було лише здогадуватись, спираючись на історичний досвід і зафіксовані випадки на тимчасово окупованих із 2014 року територіях. Тож завдання було складне, що й пояснює нечіткість формулювань у законодавстві.

Згідно з пояснювальною запискою до законопроєкту, яким вносили зміни до кримінального законодавства у 2022 році, під поняттям «колабораціонізм» йдеться про співпрацю з державою-агресоркою, її окупаційною адміністрацією та/або її збройними чи воєнізованими формуваннями у військовій, політичній, інформаційній, адміністративній, господарській і трудовій сферах.

Станом на червень 2024 року, за даними Служби безпеки України, зареєстровано 9179 кримінальних проваджень за статтею 111-1 КК України («Колабораційна діяльність»). У Єдиному державному реєстрі судових рішень є 1442 вироки в справах за статтею 111-1 КК України, а найбільше вироків з них (484) за першою частиною статті 111-1 — про публічне заперечення російської агресії. 

Світлана Романцова з Вовчанська під час окупації міста обіймала посаду «виконувачки обов’язків завідувачки сектора охорони здоровʼя» у ВЦА Вовчанського району.

У рішенні суду йдеться, що Романцова керувала діяльністю сектору охорони здоровʼя, контролювала роботу медичних закладів, підприємств та установ охорони здоровʼя, підпорядкованих ВЦА. Також зазначено, що вона забезпечувала людей ліками та виробами медичного призначення.

Жінка повністю визнала провину. 

Її обвинуватили за другою частиною статті 111-1 ККУ. Покарання: позбавлення права обіймати посади, повʼязані з виконанням функцій держави та місцевого самоврядування на строк 10 років без конфіскації майна.

У Кримінальному кодексі України не прописано, що коли мотив і мета — допомога населенню, тобто лікування та постачання медикаментів, то людина не підлягатиме кримінальній відповідальності. 

Адвокат Денис Терещенко стверджує, що для розслідування саме цієї справи потрібно дізнатися, чому людина пішла на співпрацю з окупантами. Якщо вона лікувала російських військових й допомагала окупаційній адміністрації встановлювати владу, то це шкодить Україні. Коли людина хотіла допомогти місцевому населенню, то це не суспільно небезпечні дії.

За даними з аналітичної записки громадської організації «ZMINA», під дію статті 111-1 КК України підпадають заходи, спрямовані на розв’язання гуманітарних проблем на окупованих територіях: надання медичних послуг, робота продуктових магазинів або логістична діяльність тощо. 

Тому мешканців і мешканок тимчасово окупованих територій можуть притягнути до кримінальної відповідальності зокрема й за дії, які не є суспільно небезпечними, однак підпадають під критерії статті 111-1 КК України. 

За час існування статті в українському законодавстві єдиної слідчої та судової практики не напрацьовано. Адвокат Денис Терещенко припускає, що це сталося через недостатньо чіткі формулювання окремих частин статті 111-1 ККУ та конкуренцію правових норм, коли на врегулювання одного випадку претендують більше ніж дві правові норми. Тому слідчі та прокурори мають широкий простір для тлумачення та кваліфікації дій фігурантів.

Однакові дії можуть підпадати під різні статті Кримінального кодексу, зокрема під:

Терещенко зазначає, що головна проблема у різниці покарань за статтями: від заборони займатися певною діяльністю або займати певні посади до позбавлення волі на строк до 15 років. У такому разі багато залежить від суб'єктивного ставлення сторони обвинувачення до ситуації.

Наприклад, проголошення публічних промов на підтримку дій держави-агресорки можуть одночасно бути кваліфіковані за декількома статтями Кримінального Кодексу: 

Згідно з четвертою частиною статті 111-1 КК України кримінально караними є: «передача матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням, створеним на тимчасово окупованій території, та/або збройним чи воєнізованим формуванням держави-агресора, та/або провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором, незаконними органами влади, створеними на тимчасово окупованій території, зокрема окупаційною адміністрацією держави-агресора».

Тобто під кваліфікацію за цією частиною можуть підпадати два склади кримінальних правопорушень. У цьому разі людина не обов’язково є громадянином або громадянкою України, оскільки в інших частинах статті це зазначено прямо. Також слова «добровільно» немає у четвертій частині статті, на відміну від інших частин. 

«Припустимо, що не лише громадянин України має нести відповідальність за цією частиною. Але чи може негромадянин України бути колаборантом на окупованій території? Таку людину варто притягнути до відповідальності за іншими статтями», — каже Терещенко.

Зокрема, стаття 111-2 КК також передбачає кримінальну відповідальність за «добровільний збір, підготовку та/або передачу матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, її збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора». 

Проте санкція за цією статтею — позбавлення волі на строк від десяти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п’ятнадцяти років та з конфіскацією майна або без такої. На відміну від четвертої частини статті 111-1 КК, де покараннями є штраф або позбавлення волі на строк від 3 до 5 років.