Ізраїль і Накба. Незалежність і катастрофа (1947-1949) Уривок з книжки Деніеля Сокача «Поговорімо про Ізраїль. Путівник для допитливих і розгублених»
Видавництво «Лабораторія»
Що нам треба знати про Ізраїль? На цих землях уже ціле століття триває ізраїльсько-палестинський конфлікт. З чого все почалося? Як реагує світова спільнота? Чи можливе примирення євреїв і палестинців — двох народів, які живуть в одній державі? Який урок дають ці трагічні події для України?
Міжнародний експерт з ізраїльсько-палестинського питання і голова фонду «Новий Ізраїль» Деніел Сокач викладає непросту історію цього краю від біблійних часів до сьогодення.
Майже відразу між арабами та євреями розв'язався конфлікт, що мав дві фази. Перша тривала з листопада 1947 року по травень 1948-го й по суті була громадянською війною між арабським та єврейським населенням Палестини. «Хагана» зіткнулася зі слабко організованими арабськими бойовиками з Палестини та добровольцями з сусідніх арабських держав, що нападали на кібуци та єврейські громади. розташовані далеко від основних населених пунктів. Арабські бойовики також здійснили спробу оточити сто тисяч єврейських жителів Єрусалиму, відрізавши прохід через вузьку гірську дорогу, що з'єднувала місто з найбільшим єврейським населеним пунктом Тель-Авівом та прибережною рівниною.
У грудні 1948 року арабські бойовики здійснили серію терактів з підривом бомб, закладених в автомобілі, на вулиці Бен-Єгуди. в самому серці єврейського Єрусалиму. Внаслідок цих терактів загинуло близько 50 цивільних, а ще сотні було поранено. У квітні, поки сили «Хагани» намагалися прорвати блокаду Єрусалиму, бойовики зі збройних угруповань «Іргун» та «Лехі» увійшли до арабського села Дейр-Ясін поблизу Єрусалиму. Там вони вбили від 100 до 250 осіб, більшість з яких були жінки, діти та чоловіки похилого віку. Різанина в Дейр-Ясіні викликала жах у палестинських арабів і шокувала ішув з його ідеєю «чистоти зброї». Бен-Гуріон і Єврейське агентство засудили різанину. Вона викликала глибоке обурення серед світової єврейської спільноти, яка не очікувала такої поведінки від єврейських бійців. Відомі євреї в США, зокрема нобелівський лауреат Альберт Ейнштейн і письменниця та філософиня Ганна Арендт, написали відкритого листа в New York Times. в якому засудили голову «Іргуну» (і майбутнього прем'єр-міністра Ізраїлю) Менахема Бегіна та закликали американських євреїв не підтримувати його чи його збройне угруповання.
Як пізніше вихвалявся Бегін, майже немає сумнівів, що саме різанина в Дейр-Ясіні (або «історія про різанину», як він заявляв, не визнаючи прямо, що це трапилося насправді) змусила інших палестинців тікати зі своїх сіл перед лицем єврейських сил, що наближалися до них. Події в Дейр-Ясіні тоді були головною новиною. Проте. на жаль, відтоді багато ізраїльтян, як і світова єврейська спільнота загалом, забули про це, що було дуже зручно для них. Попри те, що про різанину в Дейр-Ясіні згадують у кожній серйозній історичній праці про палестино-ізраїльський конфлікт, більшість сучасних прихильників Ізраїлю не знає про неї, а дехто навіть узагалі заперечує, що таке могло статися. Проте для палестинців це важлива сторінка їхньої історії, настільки ж сильна емоційна травма і настільки ж важливий фактор їхнього сприйняття Ізраїлю та конфлікту, якими масові вбивства євреїв, скоєні палестинцями до подій у Дейр-Ясіні та після них, є для євреїв.
Держава Ізраїль
14 травня 1948 року, коли Палестина потопала в боях, а Британський мандат закінчив своє існування, Давид Бен-Гуріон, голова ішуву, зібрав сіоністських лідерів у Музеї Тель-Авіва для проголошення незалежності Ізраїлю. Президент США Гаррі Трумен визнав новостворену країну одразу, це було свято для євреїв по всьому світу. New York Times так описала цю подію: «Проголошення нової держави Давидом Бен-Гуріоном, головою Національної ради та першим прем'єр-міністром відродженого Ізраїлю, відбулося під час простої та урочистої церемонії о четвертій дня. Його народ отримав шанс на нове життя, тим часом зовні гриміла зброя як нагадування про всі інші тяжко здобути незалежності».
Бен-Гуріон зачитав уголос нову Декларацію незалежності Ізраїлю та оголосив: «Цим документом ми оголошуємо про створення єврейської держави в Ерец-Ісраель [Землі Ізраїльській], що матиме назву Держава Ізраїль». У Декларації, установчому документі Ізраїлю, говорилося, що нова країна докладатиме всіх зусиль, щоб «зібрати вигнанців» - тобто євреїв, - а також забезпечити рівність для своїх громадян, незалежно від віросповідання чи раси. Важливість цього моменту для єврейського народу була надзвичайна. Після нещодавнього майже повного знищення європейського єврейства вперше за дві тисячі років євреї створили, збудували і захистили нову країну.
Цим моментом, що давав євреям надію на майбутнє, був катастнофічним для палестиньких арабів: саме в цей момент їхня батьківщина зникла. Крім того, це був період страху і невпевненості для всього регіону. Наступного дня після проголошення незалежності Ізраїлю армії Трансйорданії (нині Йорданії) , Сирії, Єгипту та Іраку увійшли на території підмандатної Палестини з метою знищити Державу Ізраїль ще в зародку. Армія оборони Ізраїлю (таку назву 14 травня отримали збройні сили ішуву) здійснила «успішну» спробу відкинути їх назад і розширити територію, підконтрольну євреям.
Друга стадія війни розпочалася після виходу сил Британії з Палестини і проголошення незалежності Ізраїлю Бен-Гуріоном. Проте цей конфлікт не обмежувався протистоянням євреїв та арабів. Одразу після здобуття незалежності «Хагана», «Іргун» та «Лехі» офіційно влилися в нову Армію оборони Ізраїлю. Проте ці збройні угруповання зовсім не хотіли прощатися зі своєю незалежністю чи помякшувати свою радикальну ідеологію. Таємно вони продовжували спроби здобути зброю для власних бойових дій. Бен-Гуріон вбачав у цьому прямий виклик авторитету нового уряду Ізраїля. У червні 1948 року він наказав одному зі своїх військових командирів, молодому офіцерові на ім'я Іцхак Рабин, відкрити біля узбережжя Тель-Авіва вогонь по судну Altalena, що таємно перевозило озброєння для «Іргуну». Внаслідок зіткнення загинуло 16 бойовиків «Іргуну» та 3 солдат АОІ, проте це поклало край спробам збройних угруповань підважити владу уряду новоствореної держави. Бен-Гуріон та інші єврейські лідери, що вважали «Іргун» та подібні організації некерованими єврейськими терористичними угрупованнями, що зведуть нанівець їхні намагання захистити новостворену державу, зрозуміли, що для перемоги у війні та успішної розбудови нової держави їм необхідна монополія на збройні сили, об'єднана армія, що буде підпорядкована новому уряду Ізраїлю.
Попри єдність ізраїльтян у бажанні боронити свою країну та захистити її від небезпек, глибокі лінії розколу ідеологій у єврейській спільноті Палестини так і не зникли повністю. Прагматичний соціалістичний сіонізм, що його представляв Бен-Гуріон зі своїми прибічниками, міг бути жорстким та навіть жорстоким на шляху досягнення своєї мети — створення держави. Водночас їхня фракція була готова і до компромісів, щоб краще не стало ворогом хорошому. Наприклад, вони приставали на кожен план розділу Палестини, що їх пропонували Велика Британія та ООН. У них неодноразово траплялися зіткнення — іноді вкрай запеклі —- з правими сіоністами на чолі з Бегіном, Шаміром та їхніми ідеологічними послідовниками.
У 1995 році, через пів століття після того, як, будучи командиром в Армії оборони Ізраїлю, він наказав обстріляти сили «Іргуну», Іцхака Рабина, тепер прем’єр-міністра Ізраїлю, вбив правого екстреміста за його спроби досягти мирного врегулювання між Ізраїлем та палестинцями. Хоч сам Рабин і не був прихильником мирного врегулювання, він провадив політику жорсткого прагматизму, як і перші сіоністи-соціалісти та очільники Ізраїлю. І за це прихильники протилежної політичної думки — войовничого, експансіоністського сіонізму — вбили його.
Перша арабо-ізраїльська війна закінчилась 20 липня 1949 року підписанням угоди про перемир'я між новою Державою Ізраїль та арабськими країнами, що напали на неї. Коли бої припинились, Ізраїль, успішно відбивши напади арабських армій, утримував під контролем 78% території історичної Палестини — майже в півтора рази більше, ніж йому було виділено згідно з планом ООН. Під контролем Йорданії були Західний берег та Східний Єрусалим (за винятком підконтрольного Ізраїлю анклаву на горі Скопус, де розташований кампус Єврейського університету), а до Єгипту відійшла Газа. Палестинці ж не отримали нічого.
Перемога дісталась дорогою ціною: було вбито майже 6400 ізраїльтян, що становило приблизно 1% усього населення. Жертви арабської сторони були щонайменше такими ж значними. Приблизно 700 тисяч палестинців були вигнані або самі залишили свої домівки на території, що тепер належала Ізраїлю. Майже 10 тисяч євреїв були змушені виїхати з територій, захоплених арабами. Демаркаційну лінію перемир'я між ізраїльськими та арабськими силами на офіційній карті було проведено зеленим чорнилом, звідси і її назва — «Зелена лінія». Вона стала міжнародно визнаним кордоном Ізраїлю. Ізраїльтяни називають війну 1947-1948 років Війною за незалежність. Палестинські араби називають її Накба — «Катастрофа», коли вони втратили свою землю. Як і багато в чому іншому в цьому конфлікті, в обох думках є істина.
Шукайте книжку на сайті видавництва «Лабораторія» і читайте більше про сіоністів, депортації, Війну Судного дня, а головне знайдете відповідь на питання, яке ставить сам автор: «Чому Ізраїль доводить людей до сказу?»