Історія талановитих містерів Ріплі: розбір екранізацій романів Патриції Гайсміт про відомого вбивцю-афериста Тома Ріплі

4 квітня на стримінговій платформі «Netflix» відбулась прем'єра всіх восьми епізодів неквапливого трилерного нуар-серіалу «Ріплі» («Ripley»), заснованого на відомих романах Патриції Гайсміт про талановитого містера Ріплі — безсовісного й винахідливого вбивцю-афериста, який невпинно пробирається нагору соціальними сходами. Своєрідний «герой нашого часу», Ріплі багато разів з'являвся на великих екранах (всього нараховується п‘ять екранізацій впродовж 45 років) — і от нарешті дійшов до телевізійно-стримінгового формату. У рецензії ми обговоримо сутність романів Патриції Гайсміт, розберемо кожну з кіноекранізацій та, звичайно ж, проаналізуємо серіал.

Том Ріплі американської письменниці Патриції Гайсміт (1921-1995) — зразковий літературний антигерой, який, не дивлячись на жодні свої так звані «недоліки», дивним чином симпатизує читачам з усього світу. Вбивця, шахрай, лицемір, нігіліст та, скоріше за все, психопат, цей талановитий юнак кинув виклик не тільки соціальній нерівності чи самозакоханій буржуазії, але й основам людської моралі та оплоту європейської цивілізації. Як говорить Том Ріплі у виконанні Джона Малковича в екранізації третього роману гайсмітівської ріпліади:

Усього Патриція Гайсміт написала про Тома Ріплі п'ять книжок: від «Талановитого містера Ріплі» (1955) до «Містера Ріплі під водою» (1995). Упродовж багатьох років її (анти)герой вбивав багатіїв і мафіозі, видавав себе за інших, підробляв підписи й торгував підробними картинами, спалював автомобілі, водив за ніс слідчих — словом, жив повноцінним життям! В образі Ріплі Гайсміт, яка була відома своїм сварливим характером і песимістичними поглядами, втілила близьку їй ідею «спокусливого чудовиська». Якщо наш світ — це клоака-паноптикум диких монструозних звірів, які тільки прикидаються людьми й готові перегризти один одному горлянки за першої-ліпшої нагоди, але стримуються від цього караючим законом і страхом покарання, то виникає запитання: ким тоді варто захоплюватись? Хто з цих чудовиськ заслуговує на нашу повагу? Звичайно ж, найаморальніший звір з усіх, тобто той, хто чесно подивився у дзеркало, визнав свою тваринність і пішов по головах! Ріплі — ніцшеанський персонаж, який не знає моралі. У темному нуарному світі, де більше немає честі й Бога, він — єдиний прийнятний диявол. Ріплі — це наша перевірка на людяність.

П'ять кіноекранізацій «Ріплі»-романів Патриції Гайсміт дуже різні: від шедевральних артхаусних стрічок до примітивних ідіотських фільмів категорії «В». Поговоримо про кожну з таких екранізацій.

«На яскравому сонці» (1960) Рене Клемана за дебютним романом Патриції Гайсміт. Видатний французький трилер, який запустив «зоряну» кар'єру Алена Делона. Його неймовірно спокусливий і привабливий Том Ріплі (від бездонних очей Делона неможливо відвести очей) — хрестоматійний персонаж, який ніжиться на сонечку, мріючи про розкішне життя коштом життів інших. Водночас у стрічці доводиться наріжна для Гайсміт думка: «Ми ніщо, ми ніщо...». Фінал «На яскравому сонці», який дратував письменницю, повністю протирічить задумці авторки — поліції вдається схопити Ріплі в момент його найвищого тріумфу.

«Американський друг» (1977) Віма Вендерса за мотивами другого й третього романів Патриції Гайсміт. Заплутаний, але візуально неперевершений артхаусний фільм про екзистенційну безодню людського буття і нетипову дружбу двох у всьому протилежних чоловіків: «ковбоя-перекотиполя» Тома Ріплі (Денніс Гоппер) і «тихого сім'янина» Йонатана Циммермана (Бруно Ганц). Вендерс зняв один із найкращих своїх німецьких фільмів на рівні Мікеланджело Антоніоні, «теоретичний нуар» про страшну беззмістовність життя та філософсько-психологічний перехід від затишної сімейної повсякденності до сповненого ризиків і пригод кілерства.

«Таланатовитий містер Ріплі» (1999) Ентоні Мінгелли за першим романом Патриції Гайсміт. Найбільш прославлена екранізація ріпліади, фінансово успішна стрічка «Miramax» із «зірковим» кастом: Метт Деймон грає Тома Ріплі, а разом із ним на екрані — Джуд Лоу, Гвінет Пелтроу, Кейт Бланшетт і Філіп Сеймур Гоффман. На відміну від екзистенційно граничних «На яскравому сонці» та «Американського друга», мейнстримний «Талановитий містер Ріплі» фокусується на темі пристрасті та гомосексуальності героя Гайсміт. Ріплі-Деймон — вбивця коханців і конкурентів на ниві кохання; він іде на злочини не стільки за покликом пустої кишені, скільки за покликом збоченого серця.

«Гра Ріплі» (2022) Ліліани Кавані за третім романом Патриції Гайсміт. У ролі Тома Ріплі — сер Джон Малкович, якому — серед усіх інших колег-акторів, що втілювали образ талановитого містера — найкраще вдалось передати сутність (що психологічну, що філософську) свого героя-злочинця. Ріплі-Малкович — «цивілізована людина», яка «не турбується щодо того, що їй непідвладне». Ефективний і спокійний, він побачив людство, яким воно є насправді, і прийняв себе таким, яким він був завжди.

Він «не відчуває страху», тому що «відчуває жах» — Ріплі занадто вільний і розумний, щоб не бачити порожнечі буття. «Знаєш», — каже він своєму другові, — «що найцікавіше у скоєнні злочинів? Те, що вже через декілька днів ти про них забуваєш».

«Ріплі під землею» (2005) Роджера Споттісвуда за мотивами другого роману Патриції Гайсміт. Абсолютно провальна екранізація, яка не витримує жодної критики. Примітивна акторська гра, недолугий сценарій, ідіотські діалоги, криві перуки й не менш кривий монтаж — все в «Ріплі під землею» видає дешеве кіно, перенасичене беззмістовною динамікою та ідеалізованими коханцями й коханками. У ролі Тома Ріплі — Баррі Пеппер. Його персонаж вплутується в аферу з продажем підроблених картин, але все йде шкереберть. «Ріплі під землею» нагадує «Наречену Чакі» (1998) — підлітково-кислотним, як заведено сьогодні казати, вайбом дев'яностих-нульових, а також тандемом головного героя-психопата з такою ж божевільною психопаткою, як і він сам.

А тепер перейдімо до «нетфліксівського» серіалу «Ріплі» — найбільш художньо претензійної та близької до оригіналу екранізації романів Патриції Гайсміт. «Ріплі» — чорно-білий неонуарний слоубернер, тобто похмурий і неквапливий (чи навіть затяжний) трилер, сфокусований на споглядальному сприйнятті реальності й безкінечних дрібницях побуту. У принципі, переважна частина хронометражу серіалу — це переміщення Тома Ріплі з точки «А» у точку «В», це піднімання сходами, написання листів, розглядання картин, прогулянки вночі, вирішення (незчисленних!) проблем, пов'язаних із вбивствами etc.

Як потопити човен на мілині? Як швидко покинути готель? Як непомітно знести труп із найвищого поверху? Що саме відповісти поліцейському детективу? Що пишуть у газетах? Який халат обрати? Як відтерти кров зі скляної поверхні? А з мармурової? А з книжкової сторінки?... Перелік подібних запитань можна продовжувати й продовжувати. Ріплі у виконанні Ендрю Скотта — як, зрештою, і всі інші герої серіалу — абсолютно беземоційна й бездушна тварина, зайнята виключно рухом або сидінням. Рух і сидіння — альфа й омега «Ріплі»! Геометрія пересування і зупинок, від Нью-Йорку до Неаполя, — це не просто мапа пригод талановитого вбивці-афериста, але буквально сама сутність його життя, те, чим він є, естетичне й змістове кредо серіалу.

Шоуранер «Ріплі» Стівен Зелліан — сценарист найвищого гатунку, який працював над стрічками Спілберга, Фінчера і Скорсезе. Це він написав/адаптував «Список Шиндлера» (1993), «Дівчину з татуюванням дракона» (2011) та «Ірландця» (2019). Разом із не менш видатним кінооператором Робертом Елсвітом, який знімає стрічки Пола Томаса Андерсона, Зелліан розробив деталізований телевсесвіт Тома Ріплі — стильний, фотогенічний, чорно-білий. Буквально кожен кадр цього серіалу заслуговує на те, щоб бути роздрукованим та повішаним у рамку.

Але форма «Ріплі» ідеально відповідає його змісту: холодному і — у всіх сенсах — позбавленому кольорів. Дивлячись «Ріплі», захоплюючись його чорно-білими барвами, експозицією та ракурсами зйомки, ти потрапляєш у рафінований світ мистецтва без духу, краси без наповнення. Ріплі-Скотт — пустий, у ньому нічого немає. Залишилось лише зовнішнє, а внутрішнє — як у кінострічках вже згаданого Антоніоні — вигоріло й перетворилось на попіл. Таким чином надзвичайно складно критикувати «Ріплі» — серіал, який вражає зовнішньою красою (естетикою), але пригнічує внутрішньою пустотністю (сенсом). Естетичний задум серіалу — його головна ідея. Відсутність змісту — його зміст. Зелліан продовжує розвивати ідею Патриції Гайсміт: людина закінчилась, вона потонула. І Ріплі тоне в кожному епізоді серіалу.