Історія студента з ТОТ: «Росіяни катували мене на кордоні 14 годин»

Євген Степанов (ім’я змінено з міркувань безпеки) народився та прожив 18 років у нині тимчасово окупованому селі на Херсонщині. Згодом вступив до коледжу, займався танцями та волейболом. В умовах окупації почав дистанційне навчання в релокованому Херсонському університеті, а після переїзду на підконтрольну територію почав працювати аніматором. 

Благодійний фонд «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Історію записала Олеся Гончаренко, автор тексту — Антон Літвіненко.

Далі — пряма мова.

Я жив у гуртожитку. Коли прокинувся 24 лютого 2022 року, побачив повідомлення від викладачки, в якому вона написала: «Почалася війна, залишайтеся вдома, все буде добре. Сьогодні навчання не буде». За декілька днів вирушив додому. Село ще не було окуповане, росіяни заїхали на танках і БТР приблизно за тиждень. Настрій був поганий, але хоч сім’я була поруч. Опір був, росіяни вішали свої ганчірки, а наші їх знімали. Потім вони нас лякали, аби такого більше не повторилося. У перший день вони ще поговорили з сільським головою, а за два дні він виїхав, йому погрожували.

Більшість росіян облаштувалися в лісі неподалік. Половину лісу спалили, а другу частину просто захопили. Розмістили там техніку та намети. Олешківські ліси теж знищують, будують бліндажі та продають дрова місцевим за якусь космічну ціну, все у 3-4 рази дорожче. 

У селі були випадки викрадень, погроз і вбивств. Це не обійшло й однокласницю моєї сестри. Хтось із колаборантів здав її за підтримку України. Росіяни приїхали в обід і сказали їй: «Збирайся, їдемо». Одягли мішок на голову та посадили у БТР. Вивезли в поле, зняли мішок, після цього допитували, стріляли над головою. Вона нічого не казала, тому її били струмом, потім загравали та торкалися різних місць... Запропонували здавати інших проукраїнських. Вона й досі залишається там, бо їй дали підписку про те, що вона не може в’їжджати на територію РФ упродовж 50 років. А виїхати можна лише через Росію, іншого шляху немає. 

Згадується ще одна історія, вона про чоловіка. Ходили чутки, що він передавав українським військовим інформацію про позиції РФ. Його здав місцевий колаборант, який відкрив у селі магазин і накручував ціни. Проукраїнського чоловіка викрали окупанти, три тижні його не було. Потім знайшли вбитим під Скадовськом. Його закатували до смерті, тіло було дуже понівечене. Його жінку теж забрали, а в них були ще діти... За декілька тижнів росіяни відпустили жінку, вона була жива, але її теж катували. Вона, здається, виїхала.

Багатьох забирали на підвал, а за декілька днів повертали. У Херсоні підвалів дуже багато було. У Голій Пристані й Олешках теж є, це я точно знаю. Одного хлопця забрали за те, що він організував чергування по селу, аби ніхто нічого не крав. За це його здав колаборант. Чоловіка забрали на декілька днів, згодом він виїхав. Односельчани казали, що йому відбили нирки.

В окупації складно зокрема й тому, що росіяни постійно вимикають інтернет і світло. Неможливо робити будь-що, тож я наважився виїхати. Мене забрала маршрутка, ми поїхали через Херсонську та Запорізьку області, через Донецьк і Луганськ. Із Луганщини я переходив кордон у Воронезьку область. Я Бугайовку на все життя запам’ятаю, мене там катували 14 годин і били струмом. 

Спочатку вони взяли відбитки пальців, сфотографували з різних ракурсів і дали бланк для заповнення. У ньому безліч питань, як-от

Телефон ні до чого не підключали, дуже довго перевіряли вручну, а потім сказали: «Де твій інший телефон, цей почищений! Де другий телефон, через який ти нас здаєш?». Я доводив, що в мене немає іншого. Вони багато разів перевертали речі, але нічого не знайшли.

У перші години допиту росіяни намагалися від мене чогось добитися. Вони думали, що я партизан. Не вірили в усе, що я розповідав. Там я провів 14 годин, все повторював по 20 разів, вони вже самі в моїх словах плуталися. Окупанти гралися в хорошого та поганого поліціянта. Поганий мене б'є струмом, а хорошому я все розповідаю. Били струмом у плече, ребра й таз. 

Наступного дня інші прийшли, вони мене просто так били. Питали, чи співпрацюю я з СБУ чи ЗСУ. Я пояснював, що в мене таких зв’язків ніколи не було. Росіяни били мене струмом, все це повторювалося по 3-4 рази, після цього один із них сказав: «Ти нам скажеш всю правду, або ми твої яйця піджаримо». 

На щастя, мене пропустили з умовою заборони на повернення на 50 років. Пропозиція була така: «Або ти виїжджаєш зараз, або повертаєшся до батьків, бо їх ти більше не побачиш, ти просто сюди не повернешся». Я погодився. Далі ми поїхали до пункту перетину Колотилівка. Там треба було пояснити, чому мене не взяли в армію. Я сказав, що вчуся в університеті, а у студентів відстрочка.

Більшість жителів села чекають на ЗСУ та деокупацію. Щодня людей стає дедалі менше — вони евакуюються, бо це надскладні умови. Я їх розумію.

Публікація підготовлена БФ «Схід SOS» у межах проєкту «Підтримка постраждалих від війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю фонду та не обов’язково відображає позицію ЄС.