Історія пенсіонерки з Харківщини: «Від будинку не залишилося нічого... Ми з чоловіком думали, що зустрінемо там старість»

Благодійний фонд «Схід SOS» із 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Від 24 лютого 2022 року документатори записали понад 600 історій і задокументували близько 700 випадків ймовірних воєнних злочинів.

Історію Олександри Христенко записала Тетяна Петрова, авторка тексту — Марія Білякова. Далі — пряма мова.

Я народилася та провела життя в селищі Старий Салтів. Навчалася в Харкові, а потім працювала на телефонній станції в «Укртелекомі». У 2012 році вийшла на пенсію. Ми з чоловіком почали займатися домашнім господарством — садили город. У нас ділянка 20 соток, сад під будинком, гараж, сарай був. Ми тримали корів, свиней і курей.

Потім чоловік захворів — погіршився зір. Від господарства залишилися лише курочки. Напередодні повномасштабної війни нікого не тримали, а чоловік майже повністю втратив зір.

Я добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулася о 05:00, відкрила вікно та почула дивний звук. Здалося, що літаки летять. А сусідка сказала, що це ракети. Я їх не бачила, чула лише по звуку, що летіли вони з боку Вовчанська, з кордону. Потім ми почули вибухи вдалині.

На другий день не стало хліба, всі магазини не працювали. Волонтери привозили хліб, потім видавали борошно, а ми пекли паляниці. Світла не стало, запалювали свічки. По воду ходили до сусідів, у них свердловина була.

Увесь час було чутно вдалині вибухи, але нас це ще не торкалося. 17 березня я побачила, що по вулиці їде УАЗ із будкою, а на ній «Z» намальована. Мої односельці казали, що росіяни доїхали до школи та розташувалися там.

Я боялася на вулицю виходити, коли побачила російських військових з автоматами. Але хліба не було, тож я ходила до магазину. Люди стояли в чергах по 4-5 годин. Потім росіяни почали ходити по хатах і шукати чоловіків, зокрема й учасників АТО. Прийшли до односельця, він у них почав стріляти, потім ще гранату кинув. Росіяни помстилися — обстріляли хату із гранатомета та спалили. Чоловік втік і заховався, а після деокупації долучився до ЗСУ. Наразі вже звільнився, бо йому виповнилося 60 років.

Я далеко не виходила, постійно біля чоловіка була. Встигла навіть город трохи посадити: буряки, морква, огірки... Вже 30 квітня росіяни тікали — по вулиці їхало авто з відкритими бортами, вони на ходу у нього застрибували. Після втечі росіяни продовжували нас обстрілювати, тож чимало людей виїхали 2-3 травня власними автівками. Також волонтери вивозили, але я про них дізналася випадково.

Увечері 3 травня був дуже сильний обстріл. Я сховалася у льох, а чоловік сидів у хаті, йому важко було спускатися. Я виходжу та чую гомін біля двору. Я в дірочку подивилася, а там якісь люди лежать під парканом. Відчинила двері й кажу: «Ідіть ховатися в погріб!». Відповіли, що вони волонтери. Запросили поїхати з ними. Запропонували прийти наступного дня до п’ятиповерхівки.

Ми з чоловіком пішли. З нами ще була сусідка — бабуся, якій 82 роки. А також жінка з сином. Ми просиділи в підвалі п’ятиповерхівки з 6:00 до 17:00, були дуже сильні обстріли. Багато будівель і будинків згоріли. Волонтери не з’явилися. Повернулися додому, а будинок горить. Було пряме влучання й у гараж, а поряд — літня кухня. У сусіда теж хата горіла. У мене шок був, а сліз не було. Наша вівчарка загинула. Зайшла на подвір'я — все горить. Вийшла на город і зрозуміла, що летіло з того боку, куди відігнали росіян.

Ми в сусідів переночували в підвалі, а наступного ранку знову пішли на місце евакуації. Взяли лише речі, що вже були в сумці. Чекали волонтерів, але нікого не було. Лише техніка йшла в бік кордону, аби відігнати росіян.

5 травня сусіди евакуювалися, забрали нас і жінку старшого віку. У селі світла, води та зв’язку не було. Як виїхали на трасу — з’явився зв'язок, я подзвонила дітям. Вони жили у Харкові на Північній Салтівці, але в березні, коли були сильні обстріли, з онуками виїхали.

Ми з чоловіком спочатку жили у Кременчуці, потім у Боярці, там він помер. Я повернулася у грудні 2022 року до Харкова, знайомі запропонували пожити у квартирі, платила лише за комунальні.

Додому їздила ховати прах чоловіка. Старий Салтів неначе з двох половинок складається: верхня половина — все ціле, лише може дахи постраждали; нижня — сильно побита. У верхній є газ і вода, а внизу лише світло. П’ятиповерхівки порожні, магазин згорів, а в людей повигоряли квартири. Видовище не дуже радісне.

Від мого будинку не залишилося нічого. Він був невеликий, десь 60 квадратних метрів. У ньому я зростала, мої батьки там ремонт робили. Ми з чоловіком думали, що зустрінемо там старість. Відбудувати його я не сподіваюся. Вік такий, що до роботи я не придатна, хіба що з модульним будинком допоможуть.