Історія ексвійськовослужбовця з Токмака: «Били берцями, до голови приставляли автомати. Приїхали на трьох машинах, їх було близько десяти»

Андрій Кравецький (ім’я змінено з міркувань безпеки) прожив 50 років у Токмаку (Запорізька область). У 2014 році став військовослужбовцем і проходив службу в рідному місті, згодом звільнився. 24 лютого 2022 року був вдома. Відправив дітей і дружину в безпечне місце, а сам вирушив до ТЦК, де за певних обставин не міг долучитися до лав захисників. 

Наприкінці 2023 року Андрію вдалося виїхати до Запоріжжя, де він звернувся до поліції та надав свідчення про події, які пережив в умовах окупації. Разом із Благодійним фондом «Схід SOS» і Українською Гельсінською спілкою з прав людини він подав скаргу до Європейського суду з прав людини. 

БФ «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Історію Андрія записала Марія Білякова, автор тексту — Антон Літвіненко.

Повномасштабну війну я зустрів у місті Токмак, росіяни бомбили зокрема й наш аеродром, хлопці відстрілювалися. Коли оголосили збори, я прибув до військкомату, проте до служби не приступив. Місто не велике, всі одне одного знали, тож я вирішив залишитися. Діти та жінка виїхали.

Одного дня, це було напередодні Великодня, ввечері почав гавкати мій собака. Я вийшов на вулицю та побачив російських спецслужбовців, вони були в касках, тримали ліхтарики та щити. Вони поклали мене на землю, я лежав у трусах і наручниках. Мене били берцями, до голови приставляли автомати, ставили купу незрозумілих запитань. Вони приїхали на трьох машинах, їх було близько десяти.

Після побиття тягали мене по городу та присадибній ділянці. Потім завели в хату та знову трохи побуцали: в голову, прикладом у спину, у печінку. Вони всі були в балаклавах. Точно знаю, що було двоє з «лнр» і «днр», бо в них відрізняється форма. 

Коли вони їхали, наказали забрати документи в поліції наступного дня. Я прийшов, чекав декілька годин. Підійшов до когось, а вони нічого не знають. Згодом комендант перевів до санчастини та виписав пропуск до лікарні. Військовослужбовці посадили мене в швидку допомогу та відвезли в реанімацію, де я провів п’ять діб. Після цього ще два тижні лежав під крапельницями. Лікарка, яка мене лікувала, дивом втекла з Токмака. 

До лютого 2023 року мене ніхто не чіпав. 23 лютого в мій двір знову приїхали десять людей, на цей раз якась російська контррозвідка. Знову били, я хоч був в одязі. Посадили в крісло, вдягли кайданки, ставили ті самі запитання, знову все перевернули, а ще забрали те, що попередники не встигли вкрасти. 

Мене знову лупцювали: у вухо, у щелепу, били разів 20 енциклопедією України та ще двома книжками по голові. Берцями били по колінах, ліве болить досі. Учасників АТО та поліціянтів розшукували по «списках». Нас били, ламали кінцівки, погрожували та переслідували. Дехто з нас там залишився, але я не зможу їх зрозуміти. 

Це щоденний стрес: прильоти, облави, відсутність сну, навіть пігулки та алкоголь не допомагали. Вони щодня виселяли людей із квартир чи заселялися в ті, з яких хтось поїхав. Їм сподобався твій дім? У тебе його більше немає. Документи на будинок, окупантський «куркин паспорт» чи будь-що інше не допоможе. Беруть болгарку чи вибивають скло, влізають і обкрадають. 

У місті були зрадники та колаборанти. Але були й ті, хто вимушено отримував паспорти, це було необхідно на кожному кроці, як-от щоб отримати комунальні послуги чи пенсію. Медицини нормальної не було, лікарі виїхали. 

В якусь мить я нарешті наважився евакуюватися до Запоріжжя, із собою взяв лише маленьку сумку. Вивезти більше не було можливості. Я розумів, що не можу залишатися. Посидів би ще — забрали би в окопи на бік ворога чи вбили. 

Публікацію підготував БФ «Схід SOS» у межах проєкту «Підтримка постраждалих від війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є відповідальністю фонду та не обов’язково відображає позицію ЄС.