«Війна змінила нас на таких тонких рівнях, що не знаємо, як дати собі раду»: діалог про війну з Іриною Цілик

Цьогоріч в рамках ХІІІ Міжнародних поетичних читань Meridian Czernowitz відбулися виступи-осмислення сьогодення «Діалоги про війну». Українські письменники та письменниці розповіли про війну, культурний фронт та про те, як народжується творчість під час війни. 

Зібрали головні тези з публічного виступу режисерки та письменниці Ірини Цілик.

Зараз письменники, кінематографісти, загалом люди творчих професій шукають способи осмислювати війну. Те, що відбувається, складно описати доречними словами, формами і образами. Але є різні інструменти. Наприклад, поезія — те, що чи не найкраще фіксує тут і тепер все болісне і травматичне, що звалилося на плечі. Поезія має миттєву реакцію й рефлексію. 

Натомість проза вимагає більшої дистанції, аби усвідомити, що з нами взагалі сталося і ким ми вийшли з цих випробувань. Щодо кіномистецтва: воно також буває різним. Наприклад, зараз спостерігаємо паралізованість ігрового кіно і воно буде таким наступні роки. Водночас є тенденція, що в Україну заходить купа міжнародних продакшенів із запитом на зйомки саме такого кіно. Часом це нагадує полювання на «мистецтво на крові». Не уявляю, як зараз, коли наша рана настільки свіжа, можна знімати фільми в такій формі. 

Документалістика ж всі ці роки розвивається на наших очах. Документалісти, так само як і поети, реагують і пишуть, намагаючись вловити митті теперішнього — не осмислюючи, а фіксуючи їх. Важливо зафіксувати і дати спокій, щоб потім подивитись з новою оптикою. Нам потрібні ці матеріали з різних точок зору: як докази цієї війни та творчі інструменти її осмислення. 

Як авторка та режисерка, я також полюю на історії людей, у яких відгукується особисте, близьке і болісне для мене. Питання, як виживати під час війни, турбує усіх.

Відкладати життя на «після війни» доволі небезпечно. Війна триває вже майже дев’ять років. Все стало набагато гострішим від відчуття, що завтра може не наступити, і навпаки хочеться сміятися веселіше і любити на повну. 

Ще донедавна було два абсолютно різних виміри: люди, які глибоко занурились і живуть в реальності війни, що триває з 2014 року, та люди, які не помічають її. Тепер, так чи інакше, ми всі зрівнялися. 

Я взялася за анімаційну документалістику. Анімація — один з найбільш чесних шляхів проговорення того, що сталося. Завдяки анімації хочу проговорити те, що близьке мені зараз — відчуття незахищеності, а особливо про цей стан у жінок. Раптом виявилося, що все тонке, і війна змінила нас на таких тонких рівнях, що часом не знаємо, як дати раду.  

Ми всі, незалежно від статі, переживаємо цей досвід. Все заслуговує на особливу увагу як письменників, так і режисерів. Ми маємо можливість спостерігати за багатьма історіями довкола нас, в яких проявляється сила, крихкість і щоденні подвиги.

Напевно, в нас завжди є приховані ресурси, шухляди, які ми ніколи не планували відчиняти. Раптом виявилось, що ці сили в нас існують — це і є ті щоденні подвиги, про які треба розповідати. Варто лиш озирнутися, і ми побачимо наших сусідів, друзів, сім’ї — жінок та чоловіків, які на своїх плечах витягують неможливе. 

Після 24 лютого я відчула себе слабкою. Попередні вісім років відчувала себе геть інакше: знаходила і сили, і натхнення. Мене магнітом тягнуло в зону війни. Я хотіла бути ближчою до тих людей, які там, спостерігати за ними, слухати їхні історії, просто тиснути їм руки. 

Коли війна прийшла в моє місто, коли я побачила свою дитину, яку фізично трясло від тваринного страху, це стало поворотним моментом. Надломило мене так, що відчула себе безпорадною і безголосою. Тоді в мені і закінчилися всі відповіді на всі запитання. Зараз я переважно мовчу. Всі ці місяці не знаю, які слова могли б пояснити те, що з нами відбувається. 

Та й зрештою, ми так багато говорили і говоримо всі ці роки. Скільки було круглих столів, дискусій, сліпих спроб намацати спосіб, як відрефлексувати війну. Останні пів року вивели все на інший рівень. Я відчуваю оніміння і досі перебуваю в емоційній ямі, з якої не можу видряпатися. 

Всі шість місяців повномасштабної війни — це єдиний спосіб, який допомагає озвучувати все, що відбувається зі всіма нами. Як і на колег, на мене посипалися запити від іноземних медіа щодо написання есеїв, колонок, щоденників війни. І я погоджувалась. Згодом, в якийсь момент зловила себе на тому, що це рятує. Сама я, навряд чи, б змогла формулювати й писати про свої переживання. 

До того ж це абсолютно новий досвід для мене — писати англійською. Це не рідна мова, і я почуваюся скутою та обмеженою. Водночас є певна дистанція, яка допомагає тримати голову та серце в холоді. Територія чужої мови — інший досвід, і пишучи для людей з далеких світів, я вимушена дивитись на те, що відбувається з нами, з іншої оптики — не крупним планом, а зі сторони.

Є спроби іноземних колег насильно примирити нас з росіянами на культурних майданчиках. Вимагають діалогів, яких не може бути, адже українців катують, вбивають та утримують в концтаборах тут і зараз. 

Але треба говорити, їхати й менш емоційно, спираючись на факти, пояснювати раціональні речі.