Голоси окупації. Мелітополь

24 лютого жителі Мелітополя прокинулись від прильотів ракет по місту. У той же день туди заїхали росіяни. Ще кілька тижнів працювала місцева влада, але пізніше мера Івана Федорова викрали. Після цього у місті почалися масові викрадення. Федорова обміняли, однак Мелітополь залишився під окупацією. «Свідомі» записали історії місцевих жителів про життя після 24 лютого в одному з найбільших міст Запорізької області.

Далі пряма мова, імена героїв змінені з міркувань безпеки. 

Ми не вірили в початок війни. У мене був звичайний робочий день, я працюю викладачем. Коли почули вибухи, діти почали масово писати: «А уроки будуть? А чи будемо далі продовжувати?». Мене охопив страх. Коли в наступні дні були вибухи, я просто плакала. Мені здавалося, що ось-ось помру, ось-ось щось трапиться. 

Я жила в кутовій квартирі на 5 поверсі, тому боялася, якщо ракета й влучить, то сюди. Ми спускалися у підвальне приміщення, і там було настільки темно, що око взагалі не адаптовувалося, це була абсолютно повна темрява. Це жахливе відчуття, особливо коли ти там сидиш і не розумієш, що відбувається поруч. Одного разу прямо біля нас підірвали танк. Вибух був такий сильний, що мені стало важко дихати. 

Моя мама фармацевт, і ми весь час допомагали їй, бо був шалений потік людей. Також будь-якої миті могли обікрасти аптеку. Люди просто вибивали шибки, забирали ліки, бо усіх залякали, що більше не буде можливості купити ліки. Особливо залякали тих людей, які залежні від життєво необхідних препаратів. Пам’ятаю, як люди днями чекали в черзі, молоді матусі телефонували й благали знайти дитяче харчування для своїх недоношених дітей. Згадую, як бабуся стояла в черзі з 5 ранку і так і не встигла придбати ліки, тому що о 17:00 оголошували комендантську годину. Тоді мій батько малював таким людям на руках числа, аби вони були першими наступного дня.  

На своїй роботі, у Палаці творчості, ми чергували по змінах, тому що росіяни заселилися у сусідньому більшому корпусі, і потрібно було контролювати, аби вони нічого не вкрали. Ми сиділи у меншому. 

Увечері ніякого транспорту не було, дібратися додому можна було лише пішки, а на вулицях ні душі. Наче апокаліпсис. Ніхто навіть із вікон не виглядає. І ось ти йдеш, десь вдалині чутно вибух, але тобі ніхто не допоможе, тому що на вулиці реально немає жодної душі. 

Багато людей зникли безвісти. З активістами 100% щось траплялося. У мене є знайомі, про чию долю я досі нічого не знаю. У моєї подруги тато колишній працівник МВС. Пережив інсульт, тому отримав інвалідність. Росіяни змушували його працювати на них. Він казав: «Хлопці, навіть якби я хотів на вас працювати, я не можу фізично». У відповідь вони залякували: «Якщо хочеш побачити свою доньку живою, треба». 

Нам довелося виїжджати через Росію, бо в Україну тоді не пускали. Росіяни перевіряли нас на блокпостах, що траплялись кожних 10 хвилин. Щоразу просили чоловіків роздягатися повністю. З нами їхав хлопець із тату, то росіяни кожне з них роздивлялися і запитували, що воно означає. Складно було зважитися, бо боялися, що може бути якась кримінальна відповідальність в Україні за виїзд через Росію. Але іншого виходу не було. У Мелітополі життя немає.  

Але впевнена, що справедливість переможе. Впевнена, що життя в Мелітополі відновиться. Я дуже сумую за домом.

24 лютого у місті було чутно перші вибухи. Я тоді лежала у лікарні, але всіх відправили додому. У місті відчувалась паніка: вже не працювали банкомати, не було пального, а всі продукти швидко розбирали. Люди поспіхом готували «тривожні валізки», робили запаси води й облаштовували укриття. Увечері російські танки вже були біля міста. 

Ще на початку повномасштабного вторгнення місцева влада та громадяни організувались і патрулювали як дружинники, щоб не було мародерства. Коли мера викрали, а тимчасова окупаційна «влада» захопила адмінбудівлі, їх побили. Після того люди тихо почали зникати — їх викрадали. 

У Мелітополі є величезний флагшток з українським прапором. Коли росіяни спускали прапор, ми плакали. Це було якраз тоді, коли викрали Івана Федорова (мера Мелітополя — ред.). Тоді прийшло усвідомлення, що місто окупували. Це була своєрідна точка неповернення. 

Якщо раніше мер, міська влада, комунальники ще якось тримались і  організовували штаби гуманітарної допомоги, то після цього все розікрали. Потім частину видавали як «допомогу» від Росії, а частину росіяни забрали собі.

У перший день з банкоматів «вигребли» все, потім близько місяця грошей у місті не було. Хто не встиг зняти готівку, вже не мали звідки взяти її. Люди обмінювались усім, чим мали, бо продукти, які були в магазинах, розкупили одразу, а нових у місто не завозили. Стали у пригоді закрутки, які закривали попередні роки — за час окупації поїли все. 

Згодом банки почали видавати готівку, яка залишилась у відділеннях. Треба було стати зранку в чергу, відмітитись у зошиті — наш порядковий номер був більший за 6 тисяч — щодня приходили й тільки через тиждень-два могли отримати 1-2 тисячі гривень. Якби росіяни не намагались запровадити рублі, у місті використовують дві валюти. У більшості магазинів цінники стоять і в рублях, і в гривнях.

Купити пачку прокладок можна було за тисячу гривень, памперси для дорослих — за тисячу-півтори. Коли встановилась російська окупаційна «влада», ціни підскочили вчетверо. Росіяни завозили свої ліки через Крим, але медикаменти не діяли — люди купляли, пили, але це не допомагало. Не знаю як, але волонтери досі завозять до міста гуманітарну допомогу. 

До червня український звʼязок пробивався. Його глушили, було таке, що майже на місяць. А потім військові пообрізали дроти, зруйнували вежі, і звʼязок зник зовсім, залишився тільки російський.

У нас були всі: і буряти, і дагестанці, і росіяни, і так звані «л/днрівці». Мабуть, спочатку їм давали наказ нічого не чіпати, а просто тримати місто, але потім вони відчули свою безкарність. Ми виїхали, бо почалось те, що називають «безпрєдєл». У Мелітополь почали масово завозити військових з так званих «л/днр» — їх одразу видно, бо вони поводяться як «гопота»: погрожують, мародерять і викрадають людей.

Останньою краплею стало те, що моїй 11-річній дитині ткнули автоматом у спину. Ми були на ринку, а їхній військовий прийшов купити води із зарядженою зброєю. Була тиснява, хтось когось штовхнув, і автомат опинився біля моєї дитини.

Я викладачка української мови, і всі знали, що я чекаю Україну. Коли з‘явились новини про Бучу та Ірпінь, якраз йшли розмови про те, що Мелітополь можуть от-от деокупувати. Ми боялись не того, що у місті можуть йти бойові дії, а що свої ж сусіди, яких знаєш все життя, можуть «здати». 

Виїхати з Мелітополя можна через тимчасово окупований Крим або з маршрутниками чи людьми на власних авто. Ми збирали кошти кілька місяців, і виїхали з перевіреними перевізниками через пункт пропуску у Василівці. Заплатили по 200$ з кожного. Нас тримали на блокпості два дні. 

Війна, як ніколи, перевіряє людей. У нас є багато місцевих героїв, які ризикуючи життям, вивозили людей, організовували допомогу. 

Сьогодні дні однакові, майже нічого не відбувається. В окупації життя ніби між небом і землею. Всього не розкажеш, але є окремі епізоди, якими хочу поділитись. Їх «аквафрешні» прапори та банери «Рассія здєсь навсєгда» на кожному стовпі — тошно дивитись. Зі святкової ілюмінації міста викидають наші черешеньки, а вставляють свої «звьозди». 

На Запорізький напрямок самоскиди везуть щебінь, дерев'яні палети, бетонні плити — точно не для наступу, радше для оборони. Ще навесні їхня техніка була з прапорами, зараз — жодного. На залізничній станції повно вагонів-зерновозів. У місті багато чужих: зелена плямиста форма, погано одягнені, розгублені чи перелякані.

Настрій і розмови місцевих різні: «Так хорошо — получаю две пенсии, коммуналку пока не плачу. Лишь бы наши не пришли нас освобождать, лишь бы не стреляли». Біля хлібного кіоску чула розмову: продавчиня не може дати решту рублями, бо не має дрібних купюр. Жінка відмовляється брати 5 гривень, бо «что я с ними буду делать? Их скоро отменят». На що продавчиня відповідає: «Как все быстро стали россиянами».

У нас тепло в будинках і квартирах, майже постійно є світло, вода. У багатьох людей є декілька мобільних телефонів: один для російської сім-карти, інший для читання новин та спілкування з рідними. Усі зосереджені, зібрані, ніхто не вступає в розмови з чужими людьми — бояться. На російських каналах показують сюжети нашого «щасливого життя після звільнення». Раніше навіть не уявляла рівень брехні та ненависті пропагандистів. А ще не уявляла рівень зомбованості їхнього населення.