Голоси окупації. Лисичанськ

Бойовики незаконного збройного формування «л/днр» та російські військові вперше захопили Лисичанськ на початку травня 2014 року. Після двох діб боїв, 24 липня 2014 року українські війська звільнили місто. Від початку повномасштабного вторгнення російська армія постійно обстрілювала Лисичанськ, а 3 липня, після важких боїв, Сили Оборони України були змушені відійти. Місто опинилось під окупацією, під якою перебуває і досі. 

«Свідомі» записали історії лисичанців про обстріли, бої за місто та російську окупацію.

Усі імена змінено з міркувань безпеки. 

Далі пряма мова героїв і героїнь. 

Ми працювали в Лисичанську як госпітальєри від кінця квітня. Виїхали з міста 24 червня, бо через постійні обстріли не мали можливості там залишатись й утримувати пункт надання медичної допомоги. 

Було відчутно запах смерті. Росіяни стріляли 24/7, тому треба було допомагати всім пораненим: як цивільним, так і військовим. Коли допомагав цивільним, деякі з них, чуючи від мене українську мову, казали: «наши прійдут, і вас всєх прікончат», поки я накладав їм шви. 

По Лисичанську прилітало кожного дня з усього, що можна — ноги вже звикли до відчуття вібрації. Ми дислокувались у місцевій лікарні: світла і води не було. Морг був напівзруйнований — обладнання і холодильники не працювали. 

Дорога Лисичанськ — Бахмут обстрілювалась постійно. Гинули волонтери, які мали доставити нам допомогу, гинули цивільні, що евакуйовувались, гинули військові, а ми потім їхали по відірваних людських кінцівках, щоб забрати поранених та загиблі тіла. 

Не знали, чи виїдемо з міста, але був обовʼязок. Просто виконували свою роботу — намагались зберегти чиєсь життя і здоровʼя. Було відчуття, що загинеш, працював голий ентузіазм і віра в Бога. 

Я родом з Лисичанська і жив там все життя до початку повномасштабного вторгнення. Виїхав з міста одразу, 24 лютого. У Лисичанську залишився мій дядько, він переїхав туди у 2014 році з Луганська. Коли почалась повномасштабна війна, не захотів знову переїжджати. До кінця березня там перебували і мої батьки. Виїхали лише після того, як снаряд влучив в будинок сусідів. Фабрику ялинкових прикрас, де працювала моя мати, теж зруйнували. Дім дядька зруйнований, він живе в нашому. Мої друзі також залишились — з яких причин, не розумію. 

«Привіт, ми живі! Дідусь помер своєю смертю 1 числа першого літнього місяця, поховали на городі. З їжею були проблеми, їли навіть іржавий оселедець. Зараз все більш-менш, у нас майже мир. Гасили пожежу сусіднього будинку, офігіли від вибуху газового балону. 

Брат дідуся на нашій вулиці помер від обстрілу — збирали його частинами, видовище не з приємних. Ще на вулиці у жінки відірвало ногу, а її син помер від обстрілу за тиждень до цього. 

Займаємося городом за можливості, возимо воду з лісу та Муравського джерела. Гуманітарну допомогу отримали один раз на одну людину. Сподіваюсь, у вас все добре. Чекаємо на мир і сумуємо. Місто сильно постраждало — дуже багато руйнувань. Хоча порівняно з Попасною, Сєвєродонецьком і Рубіжним, у нас “косметичний ремонт”. Є ще багато чого розповісти, але вже якось іншим разом. Чекаємо зв'язку і будь-якої цивілізації. Бережіть себе, і нехай небо буде мирним!» — таке повідомлення я отримав 19 липня. 

Грошей у людей немає, ціни високі, так звана «влада» ніяк не дбає про доброустрій міста. Друзі, у яких будинки в приватному секторі, намагались якось обробляти грядки під обстрілами. Електроенергія зʼявляється дуже рідко, водопостачання немає, український звʼязок знайти вкрай складно, однак ще були точки, де можна було зловити. Друзі тепер мають картки мобільного оператора незаконного збройного формування «лнр», які не пропускають дзвінки до України. Я за можливості скидаю кошти, але проблема з тим, як їх зняти — треба їхати в сусідні міста. Знайомі вимушені працювати вантажниками або розбирати завали, бо немає роботи і грошей, а виживати треба. Однак вони навіть не знають, чи заплатять їм взагалі. 

Друзі, що проживають під окупацією, не можуть сказати чогось про росіян, бо страшно — перевіряють телефони, читають переписки. Усе, що намагаються робити — вижити. Але взимку це буде вкрай складно: будинки зруйновані, відновити електроенергію, водопостачання і опалення майже неможливо, і ніхто з так званої «влади» не намагається цього робити. 

26 серпня отримав інше повідомлення:

«Я спробую пояснити, чому ми не хочемо виїхати зараз. По-перше, виїхати — це кинути все майно та будинок. Грошей у нас ніколи не було в запасі у такій кількості, щоби бути впевненими у завтрашньому дні. Їхати, кинувши все, не можемо, бо потім будемо безхатьками. Тим паче якби одразу виїхали, у нас би вже згорів будинок, ми гасили пожежу в сусідньому — пожежників не можна викликати, їх майже не було. Навіть якби дім був цілий, то з нього все б вивезли. 

Зима буде важкою, але у нас хоч є вугілля, якого вистачить приблизно на місяць. Грошей, які ти скинув, має вистачити, щоб придбати газовий балон і не готувати на печі та не витрачати дрова й вугілля. 

Тим більше у всіх зараз страх. Ось поїхав ти, переживши ці страхіття, і, не дай Боже, потім там все повториться. Зараз нам важко, але вже хоч не так стріляють, і щось починає працювати в місті. Є надія влаштуватись на роботу, бо багато всього потрібно відновлювати, і коштом цього жити. 

Ми просто не можемо кинути все і поїхати, не маючи нічого за спиною. Навіть коли ми прийняли рішення залишитися, це було ризиковано, але ми були готові померти у своєму рідному місті та у своєму домі. Дякую тобі та хлопцям за допомогу. Ми щиро вдячні, бо зараз живемо одним днем, але страх за голодну та холодну зиму не покидає нас, і ми готуємось до неї, як можемо. Бережіть себе! І нехай буде над усіма нами мирне небо!

Спочатку не вірила в початок повномасштабного вторгнення, хоча по телебаченню щодня розповідали, що на кордоні скупчення російських військ. Коли почалося, ми нікуди не збиралися і не планували виїжджати, тому що в 2014 році вже пережили окупацію, але швидко позбавилися від російських окупантів. Цього разу ми також сподівалися, що все швидко минеться. Мій чоловік — лікар, тому продовжував працювати. 

24 лютого вже чули вибухи, хоча вони були здалеку, десь за Сєвєродонецьком та Рубіжним, але з кожним днем наростали. Згодом вибухи були вже в нашому місті. Ми не спали, використовували правило двох стін, не могли спускатися в підвал, бо моя мати має першу групу інвалідності, їй важко ходити. 

29 березня виїхали з міста на власному автомобілі, тому що влада постійно закликала до евакуації. Знаю, що на початку люди не хотіли покидати місто, автобуси виїжджали пусті. 

Мені дуже шкода Лисичанськ. Наша гімназія згоріла повністю. Залишилися тільки стіни, хоча вона була одним з найкращих закладів України. Уже два моїх випускники, яких я вчила з пʼятого класу, загинули. Одному — 21 рік, іншому — 23. 

Під час війни сподіваєшся лише на вдачу. Я чотири рази потрапляв під обстріли, і чотири рази мені щастило. Я перебував у Лисичанську до останнього. Виїхав 1 липня, коли вже зайшли НЗФ «днр».

Не вірив, що повномасштабне вторгнення взагалі може статися. Я — майстер спорту та віцечемпіон України з паверліфтингу, і десь у 20-х числах лютого прийшло посвідчення. На 25 лютого замовив ресторан, щоб відсвяткувати.

24 лютого всюди були величезні черги на банкомати та в магазини. Люди масово залишали місто. Про повномасштабне вторгнення мені повідомили через телефон. Паралельно, у перший день, почав будуватися волонтерський рух. Я розвантажував гуманітарку. Спочатку було багато волонтерів, а коли почалися бої біля міста, волонтери почали виїжджати. 

Коли гуманітарної допомоги стало менше, бо обстріли все частішали, виходив на нових волонтерів, журналістів, адміністрацію, аби дістати ліки. Намагався, аби на штабі нічого не залишалося, а все було в людей. Коли не було палива, сідав на велосипед і розвозив бензин. Благав людей виїжджати.

У ніч на 1 липня Збройні Сили України виходили з Лисичанська, а вранці у місті була німа тиша. Таке рідко буває. Розумів, що відрахунок пішов не на дні, а на години. 

На гуманітарному штабі стояла машина швидкої допомоги. Заїхав у госпіталь, де забрав важко пораненого чоловіка, жінку на восьмому місяці вагітності і мати з дитиною. До Бахмута їхали десь 2.5 години через Шанхаї, оскільки всі дороги збилися настільки сильно, що навіть я, як місцевий, ледь зорієнтувався. У нормальний час це займає до 50 хвилин. 

По дорозі нас обстріляли мінометами. Десь метрів за 100 від машини бачив, як підіймається дим від снарядів. Чув, як під колесами автомобіля сипляться осколки. Це був найскладніший день у моєму житті. Це був іспит для мене. 

Я вважав повномасштабне вторгнення неминучим. Так чи інакше, Росія — це екзистенційна проблема, тому рано чи пізно вона вдалася б до акту агресії. Ми пів року слухали про накопичення військ, і більшість експертів вважали, що вторгнення не станеться, оскільки з військового погляду немає доцільності, не досягнуто ще того паритету у військах, щоб здійснювати вторгнення. Але відчуття, що щось станеться, все ж було. 

Я не професійний військовий, і взагалі не військова людина. Так склалося, що в 2015 році пішов на фронт, і зараз знову тут. У кінці травня, коли приїхали на Луганщину, була активна фаза бойових дій. У кращому випадку люди сиділи у підвалах. Побачити їх на вулицях було неможливо. 

Після того, що було на Харківщині, росіяни змінили тактику: почали розносити все на своєму шляху важкою артилерією. Жодного вцілілого будинку в селищі не було. Людей ховали на городах.