Голоси окупації: Бердянськ

Бердянськ перебуває під тимчасовою російською окупацією вже понад пів року. Ввечері 27 лютого 2022 року російська армія заїхала в місто і захопила адміністративні будівлі. Відтоді там немає газу, українського мобільного звʼязку, українських продуктів та ліків. 

Розташований на березі Азовського моря Бердянськ був одним із найкращих курортів України. З початком повномасштабної війни місцеві втратили основні джерела доходу, зокрема, ті, що надходили з туризму та порту. Попри це, місто продовжує підтримувати зв’язок з Україною — у Бердянську користуються гривнею, попри обіг російських рублів. 

«Свідомі» розповідають історії бердянців, яким вдалося виїхати та які продовжують жити в місті. Усі імена героїв змінені з міркувань безпеки.

Олександру 41. Він народився в Єнакієво на Донеччині, проте більшу частину життя прожив у Горлівці. Вперше війна торкнулась його сім’ї наприкінці серпня 2014 року. Тоді виїхали в літньому одязі, без речей у Кам'янське Дніпропетровської області — на два тижні перечекати визволення Горлівки. 

Через два роки переїхали в Бердянськ, а згодом купили будинок в селищі поблизу міста. Війна прийшла вдруге, але цього разу можливості виїхати немає.  

«Як і тоді, життя в російській окупації майже нічим не відрізняється. Газу немає з березня, відсутній мобільний зв'язок та інтернет. Їжу готуємо на багатті. Як вижити взимку, якщо нас не визволять, не знаємо. Дров немає, навколо лише поля, електричні пічки також відсутні. З 24 лютого у Бердянськ жодного разу не їздили, бо до міста сім російських блокпостів», — розповідає чоловік. 

Свій фруктово-ягідний сад у новій домівці на півдні Запорізької області сім’я закладала чотири роки — посадили понад 100 саджанців дерев та горіхів. Цього року врожаю немає, бо не було хімії для обробки від хвороб та шкідників. Сад приносив чималий прибуток, але російська тимчасова окупація забрала все. 

«Якби був хороший інтернет, я б вам ще світлини надіслав наших котиків та садочку», — напише Олександр і впродовж декількох наступних днів зв’язок з ним зникне. 

Майже сім місяців родина живе на заощадження. Проте і ці кошти майже закінчились. 

«Виживати складно. Ціни виросли у 3-5 раз. Почали з'являтись російські фірми — пропонують роботу із середньою зарплатою близько 30-40 тисяч рублів. У  сусідки син влаштувався на зерновоз із зарплатою у 60 тисяч, вони таких грошей ніколи у житті не бачили. Це все штучне. Час не на боці України», — говорить Олександр.

21 вересня 2022 року президент Росії Владімір Путін оголосив про початок часткової мобілізації у РФ. Майже одразу росіяни перекрили канали для виїзду людей з тимчасово окупованих територій України. Таким чином, люди стали заручниками, а чоловіки залишились під загрозою незаконної мобілізації.

«Окрім того, що щодня ми виживаємо, додалось ще те, що чоловіки вимушені переховуватись. Повісток ще не було, але знайомі кажуть, що в Бердянську вже зникло багато хлопців. Їдуть до праці або в магазин і зникають. Це геноцид», — каже чоловік.

У кінці вересня російські військові під'їхали до воріт Олександра — він не вийшов. Наступного дня росіяни приїхали знову. 

«Тоді до них вийшла наша сусідка з малою дитиною. Так звана “вчителька” з комісії з озброєними військовими РФ наказала їй поставити у бланку "так". Якщо відмовитись або поставити "ні" — додають до списку неблагонадійних та відправляють на фільтрацію», — розповідає Олександр. 

14 жовтня —  день, коли Олександр востаннє вийшов на зв'язок. У селищі понад дві доби не було електроенергії. Росіяни обіцяли розпочати поставки газу спочатку до вересня, потім до жовтня. Зв'язку також не було, у продажі лише російські сім-карти — подружжя їх не купили. 

«Оптоволоконний інтернет, який був до війни 100 мб/с і коштував 150 грн, зараз в російській окупації вже 450 грн, а його швидкість до 100 кб/с днем та трохи швидше вночі. Ми його не поповнюємо, це дорого для нас. Врятував ретранслятор WiFi, який купував до війни. Наразі інтернет беремо у сусідки за домовленістю — допомагаємо їй по господарству за це», — написав у повідомленні чоловік. 

Тоді Олександр також додав: «Наше життя в тимчасово окупованому селищі поблизу Бердянська краще, ніж в Маріуполі, але це також жахливо. Ми з дружиною втратили багато ваги. З 88 кг вже важу 70 кг, у нас почались проблеми зі здоров'ям, зубами, нервами. Якщо виживемо, потрібно будуть місяці на реабілітацію».

24 лютого Марина була в Києві — за три дні планувала поїхати до рідного Бердянська. О 4 ранку почула перші вибухи та одразу зателефонувала дідусю, який дотепер перебуває у тимчасово окупованому Бердянську разом із прабабусею дівчини. 

28 лютого, коли російські військові вже повністю окупували місто, люди почали виходити на проукраїнські мітинги. Через тиждень після протестів росіяни почали викрадати людей. Друг Марини розповідав, що росіяни викрали його тата — прийшли додому і забрали.

«Я знала майже всі прізвища тих, кого бачила у пабліках серед викрадених. Знайомого мого тата росіяни утримували ув’язненим понад чотири місяці. Його дружина не знала, що з ним відбувається і чи живий він. Згодом його відпустили, він вдома», — розповідає Марина.

Знайомим та рідним дівчини часто доводилося розмовляти із російськими військовими. Одного разу росіяни не пропустили друзів Марини на кладовище. 

«Російські військові жили на цвинтарі. Ми всі турбувалися, щоб не було руйнування могил», — говорить вона.

У розмові Марина переривається і згадує ще одну історію: російські військові затримали місцевого на центральному пляжі міста та забрали у так звану «в’язницю», де утримували близько 15 днів. Причиною затримання стала заборона на купання. 

У березні до Бердянська почали завозити гуманітарну допомогу з Росії. Росіяни штучно створили в місті соціально-продовольчу кризу. Зокрема, припинили роботу мережевих супермаркетів, не пропускають вантажівки з продуктами і товарами з території, підконтрольній Україні, захоплюють місцеві підприємства харчової галузі, обмежуючи виробництво. 

На вимогу російських військових працівники ринку та магазинів виставляють цінники в рублях, що знецінює гривні, тобто 200 рублів дорівнює 200 гривень. Попри це, люди розраховуються в гривнях. 

«Люди так відчувають, що Україна тут. Моя вчителька постійно каже, що вони так тримають якийсь зв’язок з українською владою, економікою, що поки гривня тут є, Україна теж тут», — каже Марина.

За словами дівчини, у місті понад сім місяців немає газу. Найнадійніше, що наразі є — вода, оскільки газ та світло постійно зникають. 

«Як дідусь мені казав: “Гра Престолів — зима близько”. Ти спиш, у тебе пар з рота. Тобі постійно холодно», — згадує слова дідуся Марина. 

Доступу до українських новин також відсутній.

«Були проблеми зі зв’язком і мій дідусь ходив по всьому місту, шукав, намагався спіймати мережу. Коли ми зідзвонилися я запитала його: 

— Дідо, що ти робиш, де ти?

— Я ходив по Бердянську, шукав Україну. 

Це він мав на увазі український зв’язок».

Дідусь Марини часто ділиться із нею спогадами із життя до початку повномасштабної війни, згадує рутину, яку раніше не цінував та не помічав.

«Мені так хочеться приїхати в Херсон, набрати кавунів, а потім привезти на ринок, щоб наші люди їх купували», — ділиться бажаннями дідуся Марина.

Евакуацію дівчина описує, як найстресовіші місяці повномасштабної війни. Їй вдалося вивезти 70-тирічну бабусю, яка спочатку 17 годин їхала з Бердянська до Запоріжжя 180 кілометрів, оскільки кожні 500 метрів проходила російський блокпост. 

«Бабуся ніяк не могла наважитися. Автобуси сьогодні є, завтра немає. Вона так схудла, мені стало страшно», — розповідає Марина. 

22 лютого Софія разом із подругою переїхали в новоорендовану квартиру в Бердянську. Встигли там прожити лише два дні — переночували ніч, а на другу почалася повномасштабна війна. 

«Мене розбудив мій хлопець, тоді зрозуміла, що повинна стати тієї людиною, яка зайде в кімнату до моєї подруги і скаже, що почалася повномасштабна війна. Ми відчинили вікно, і стався другий вибух», — описує Софія 24 лютого. 

Дівчина декілька років працювала вчителькою початкових класів та була активною діячкою у місті, тому мала різносторонні зв'язки та була у багатьох чатах, де люди почали один одному передавати інформацію про пересування російських військових. Потім ці дані Софія та її знайомі пересилали українським військовим та правоохоронцям. 

Росіяни не знали, де в Бердянську розташовані військові бази та порт, тому на танках та броньованих машинах їздили парками й бульварами. 

«В день окупації ми ховалися у підвалах. Було страшно, що вони можуть і сюди зайти, бо наше укриття не зачинялося зсередини», — розповідає Софія.

Згадує дівчина і російський полон, в якому перебували близькі. О 4 ранку під будинок друга під’їхав російський БТР. Росіяни вдерлися у квартиру — шукали українського військового, але він вже протягом п’яти років не живе в місті. Тоді вони забрали його брата. 

«Давили морально, катували током», — говорить дівчина. 

Окрім активістів та військових, росіяни допитували вчителів та працівників місцевого волонтерського штабу, де працювала Софія. Росіяни зігнали в актову залу всіх присутніх у будівлі центру. Після чого по черзі викликали на допити та передивлялися галереї з фото в телефонах. 

«Їх дуже насторожило фото дитини, однієї із працівниць штабу, яка тримає малюнок з українським прапором. Вони почали випитувати, для чого ми нібито виховуємо “нацистів”», — з усмішкою розповідає співрозмовниця. 

До цього штабу часто зверталися люди, яким вдалося евакуюватися із Маріуполя. Зокрема, одна жінка пройшла босоніж пішки понад 80 км до Бердянська. Вона вчасно вибігла з дому, в який влучила російська ракета.

У місті був дефіцит продуктів першої необхідності, зокрема, хлібу, якого частіше всього не було в магазинах. Із солодкого були тільки бублики по 210 грн за кілограм.

«Ми чергували за магазинчиком, поки привезуть продукти. Усе розбирали просто в секунду. Пам’ятаю, як щаслива йшла, бо купила аж дві хлібини. Емоція в мить змінилася, коли навпроти проїхала військова машина з направленим автоматом», — говорить дівчина. 

Софії вдалося виїхати з міста в середині квітня евакуаційною колоною через Пологи та Оріхів до Запоріжжя. 

«На одному з блокпостів російські військові вивели хлопця, який був сусідньому автобусі. Підвели його до окопу та наказали лягати в яму, навівши на нього автомат. Ми не знаємо, що з ним», — згадує дівчина. 

Під час перевірки на черговому російському блокпості росіянин зайшов та сказав: «Слава Україні». Всі пасажири промовчали. Якби йому відповіли «Героям Слава», то весь автобус могли б просто розстріляти, каже Софія. 

«У перший день після виїзду пішли в Сільпо в Запоріжжі, відчули себе дикими людьми — були в шоці від асортименту товарів. Йдемо та бачимо, що є ще щось, крім бубликів. Як почалась повномасштабна війна я не плакала, але коли приїхала в Запоріжжя, не змогла втриматися від сліз», — каже Софія.