Ганна Бережна: «Тебе топлять, а ти вибираєшся з безодні — саме це відчуття було найтяжчим в окупації»

Ганна Бережна жила разом із дітьми та мамою в Херсоні, працювала адміністраторкою в ресторані та мала тату-салон. Жінка наважилася розповісти команді Благодійного фонду «Схід SOS» про досвід життя в умовах російської окупації.

Нагадаємо, БФ «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Від 24 лютого 2022 року документатори записали понад 600 історій і задокументували близько 700 випадків ймовірних злочинів. Історію Ганни записала Тетяна Петрова, автор тексту — Олександр Василенко. 

Далі — пряма мова.

Я мама двох дітей. Сину 15 років, він вчиться у школі. Донька — студентка Харківської юридичної академії. За рік до повномасштабного вторгнення я відкрила тату-салон, до того працювала адміністраторкою. Згодом навчилася робити татуювання, мала звичайне та розмірене життя.

24 лютого 2022 року о 6:50 у кімнату постукала мама. Вона сказала, що почалася війна. Я спершу не повірила, засміялася й відповіла: «Не жартуй більше так». Перевернулася на інший бік і хотіла довше поспати. Потім почула гучний вибух, одразу почала збирати тривожну валізу. 

Ми з дітьми розподілили обов’язки — збирали речі, їжу, ліки. Приблизно о 9:30 пішли до магазину. Побачили порожні полиці та людей у паніці. Вирішили поснідати та перечекати.

Згодом я побачила військову біля аптеки та зрозуміла, що все серйозно. Вона мала повну сумку медикаментів. Ми чули вибухи поблизу, на Антонівському мосту велися бої. Тієї ночі я закутала дітей у ковдри, поклала спати на підлозі в коридорі, аби вберегти їх від уламків у разі влучання російської ракети.

Наступного дня сусідка запросила нас до себе в підвал. Ми взяли тривожні валізи та пішли. Пам’ятаю, що в перші дні мер міста просив нікого не виходити на вулицю після 16:00, а ще вдягатися так, аби не привертати увагу військових РФ. 

Росіяни окупували Херсон дуже швидко. Наприкінці лютого місто було переповнене ворожою технікою. Я найбільше боялася за дітей. Щоночі ми чули вибухи в Чорнобаївці та поблизу.

Ми боялися ночі. Вночі військові РФ заїжджали до будинків цивільних, ставили гради та обстрілювали Миколаїв. Найстрашніше стає тоді, коли техніка стріляє біля будинку. Можливо зараз розвернеться й у твій дім вистрілить. Таке часто було в Таврійському районі. Окупанти відстрілювалися, перезаряджалися та знову відстрілювалися...

У мене багато татуювань, до середини травня я ховала їх, хоч вони й не містять патріотичних символів чи висловлювань. У перші місяці я взагалі не виходила за межі району. 

Уже у квітні містом ходили вільно, ми все бачили, як-от російську техніку чи перевезення зброї. З міської ради зробили комендатуру, там було багато військових, а на площі Свободи вони роздавали гуманітарну допомогу. 

Одного вечора в червні донька вийшла на вулицю й одразу прилетіло поруч із нею. Вона не розмовляла день, а коли заговорила, то попросила виїжджати. Ми евакуювалися 7 червня 2022 року. 

Тоді мої близькі вже виїхали. Вони проїхали 63 блокпости, практично на кожному з них військові РФ вимагали роздягатися до спідньої білизни, а наприкінці в дітей забрали їжу. Ми знали про це, тож в автобус взяли лише по 10 речей, медикаменти та їжу. Перший блокпост був на Антонівському мосту, вивели всіх мам і перевірили паспорти.

По дорозі ми бачили абсолютно все: згорілу техніку, російські окопи, розстріляні машини, військових РФ і їхню поведінку, а також колону людей, які до п’яти днів чекали в черзі, аби потрапити на підконтрольну територію.

Нам вдалося дістатися Запоріжжя. Наступного дня пішли гуляти, а місто живе. Для мене це був шок, якщо чесно. Можна знімати гроші в банкоматі, вільно пересуватися, говорити українською, зайти в будь-який заклад і пообідати. Мої діти дуже сумували за українськими продуктами. 

Найважчим в окупації було не показувати рідним розпачу та сліз. Одного ранку я сіла з кавою біля будинку, було тихо, десь далеко стріляли танки. Я тоді подумала, що треба зібратися, бо все буде добре. Наші хлопці прийдуть у Херсон, не кинуть. Все це не закінчиться погано. 

Я запевняла себе, бо не могла інакше. Чекала на звільнення міста. Не могла дочекатися, бо щодня ставало дедалі гірше. Незрозумілі окупанти давлять і знищують морально, вигадують нові закони та правила. А ти себе піднімаєш щодня на фоні вибухів і Чорнобаївки; цих людей, які забороняють робити те, що ти хочеш. Забороняють вдягатися, як ти хочеш, їсти те, що ти хочеш, а не те що тобі дають… Усе це сильно вплинуло на мене. 

Віра, яку я знаходила, була потужнішою за все. Я досі її намагаюся передати іншим людям і власним дітям. Дуже хочу, аби люди жили з такою вірою. Це найбільше, що може людина для себе зробити. Будь-які обставини, оточення, інформація про війну, будь-що не завадить плекати в собі цю віру. 

Найважливіший спогад — тебе топлять, а ти вибираєшся з безодні. Саме це відчуття було найтяжчим в умовах окупації.