Франція. Армія. Скотт: рецензія-розбір епічної біографічної драми «Наполеон» Рідлі Скотта без спойлерів

23 листопада в українському прокаті стартував один із найамбітніших байопіків цього року — «Наполеон» («Napoleon») режисера і продюсера Рідлі Скотта з Хоакіном Феніксом у головній ролі та Ванессою Кірбі в ролі Жозефіни, коханки-дружини полководця. 

За приблизним бюджетом від 130 до 200 млн доларів (це, звичайно, непомірно ризикована сума для сучасного історичного кіно) «Наполеон» існує у двох версіях: кінотеатральній 157-хвилинній, якою можемо насолодитися вже зараз, і стрімінговій 270-хвилинній — вона ж, традиційно для Рідлі Скотта, режисерська версія — що очікується на платформі «Apple TV+». 

Яким вийшов «Наполеон» і чому його не завжди критикують по ділу — читайте в рецензії.

Наполеон I Бонапарт (1769-1821) — культова постать такого масштабу і значення, що сама ідея екранізувати життя полководця, сама спроба історично й психологічно достовірно перенести його подвиги на екрани здається неможливою. 

Будь-який байопік про Наполеона — якщо тільки не йдеться про документальний фільм — неминуче приречений впасти в художність і романтизм, оскільки легендарність образу Наполеона, міт про «маленького капрала», який зумів повторити подвиги Александра Македонського, настільки міцно закарбувався у людській свідомості, що ми вже просто не здатні бачити в Наполеоні живу людину з плоті та крові. 

Натомість Наполеон для нас — символ, втілення історичного фатуму, філософський роздум, янгол смерті та надія на нове життя. Наполеон — хто і що завгодно, але тільки не проста людина. 

Саме тому більшість екранізацій романів про полководця або ж оригінальних історичних стрічок про нього настільки мегаломанська, масштабна та дорога. Режисери намагаються відтворити на екрані титанічний наполеонівський дух, зобразити історичну велич, посадити на коня напівбога в «маленькому капелюсі». А все це вимагає неабиякої майстерності й фінансових витрат! Так що немає нічого дивного в тому, що подібні проєкти часто не доводяться до кінця (класичні приклади: класика німого кіно Абеля Ганса 1927 року й нереалізований байопік Стенлі Кубрика).

У цьому сенсі «Наполеон» Рідлі Скотта — хоч би як не сварили це кіно! — ідеальний байопік, який відмовляється від смислового навантаження. Картину Скотта завзято, по-робесп'єрівськи критикують за історичну недостовірність («Наполеон не міг бути присутнім на страті Марії-Антуанетти!» — «Наполеон ніколи не зустрічався з Веллінгтоном!» — «Наполеон ні за що б не посмів обстрілювати з гармат єгипетські піраміди»!), за непослідовний сюжет (воно й правильно, адже в кінотеатрах демонструється врізана версія більш ніж чотиригодинного фільму!), за «вікіпедійність» (сценарій Девіда Скарпа кидається від однієї історичної дати до іншої — начебто гортаєш підручник перед самим іспитом), за непоказних другорядних персонажів (за винятком дійсно приголомшливого Руперта Еверетта в ролі британського полководця Артура Веллінгтона, що здолав Наполеона при Ватерлоо), etc. 

Так, подібні претензії до фільму Скотта більш ніж обґрунтовані — і якщо згадати його іншу історичну драму, нещодавній середньовічно-феміністичний маніфест «Остання дуель», тоді стане очевидним, що всі ці так звані недоліки є не мінусами в роботі Скотта, а швидше природними для нього художніми ознаками.

Рідлі Скотт — великий майстровий і професіонал, один із найбільш обізнаних зі своєю справою режисерів сучасного Голлівуду, з розряду Стівена Спілберга, Френсіса Форда Копполи, Крістофера Нолана й Дені Вільнева, здатний взятися за справді масштабний проєкт і — принаймні з технічної точки зору — бездоганно його реалізувати. 

Скотт — це саме режисер форми (зовнішнього), але не змісту (внутрішнього). Оригінальна ідея, вражаюча концепція, нетривіальний сюжет — це не те, чим можуть похвалитися фільми Рідлі Скотта, випущені ним за останні 20 років, хоча сам Скотт, відомий своїми різкими висловлюваннями на адресу критиків, навряд чи б із цим погодився. 

Ні його «Остання дуель», ні «Дім Ґуччі», ні «Вихід: Боги та царі», ні «Прометей», ні «Чужий: Заповіт» не є фільмами, які здатні здивувати своїм змістом. Навіть найуспішніші та найавторитетніші літературні екранізації від Рідлі Скотта у ХХІ столітті — від «Радника» до «Марсіанина» — усім тим найкращим, що є в них із точки зору сюжету, завдячують саме своїм першоджерелам. 

Скотт — не Кубрик і не Коппола, він ніколи не був і не буде інтелектуальним режисером. Скотт — режисер масштабних голлівудських фільмів, центральною ознакою яких є технічна витонченість — і в цьому вся їхня суть. Скотту немає що висловлювати, але є що знімати.

Ось і виходить, що те, за що сварять «Наполеона» Рідлі Скотта, насправді є перевагою байопіка, формулою його досконалості, умовою його існування, фундаментом усієї кінострічки. 

Скотт, на відміну від режисерів-інтелектуалів, які поставили перед собою нездійсненне завдання «охопити Наполеона» і в результаті спасували перед його величчю, абсолютно відмовляється заглиблюватись у будь-яку філософію історії або ж ніцшеанський психологізм. 

Скотту, на три години хронометражу, вистачає найпростіших думок: про співзалежність Наполеона й Жозефіни, про непомірні амбіції полководця і про 3 000 000 (!) занапащених ним життів. Ось вам, власне, і вся суть стрічки Скотта! 

Відомо, що Хоакін Фенікс за кілька тижнів до зйомок зізнався режисерові, що зовсім не розуміє свого персонажа, не знає, як його грати — і тоді вони разом засіли на десяток днів, щоб пройтися кожною сценою сценарію. 

Так що з «Наполеона» абсолютно нічого змістовного витягти не можна, але — і тут найголовніше! — це не робить його поганим фільмом. Антиісторичним документом — так, безумовно, а от поганим фільмом — ще ні.

Саме як кіно «Наполеон» Рідлі Скотта є еталонною історичною роботою, ідеально спаяним і безперебійно точним механізмом. Навіть якщо відкинути звукорежисуру, кольорокорекцію, грим, костюми та багато інших аспектів кіновиробництва в «Наполені» — всі вони перебувають на найвищому технічному рівні, — залишаться два наріжні компоненти, які аж ніяк не вийде проігнорувати. 

І це — вражаючі батальні сцени (облога Тулона! Битва під Аустерліцом! Бородінська битва! Поразка при Ватерлоо! — Від усього цього дух захоплює!) і незаперечна «хімія» між Хоакіном Феніксом та Ванессою Кірбі (від них не хочеться відводити очей, але при цьому вони привабливі і самі по собі — Фенікс так і взагалі, хоч би скільки його не звинувачували в самоповторах і «джокерській поведінці», залишається вкрай переконливим у цій ролі).

«Наполеон» не проникає в голову Наполеона. Він хіба що демонструє його двокутку. Фільм Рідлі Скотта — про видовищність, про постановку, про формалізм. Обгаджений голубами російський трон, імператорська корона на м'якій подушечці, затягнуте під лід військо «пруссаків» і «московитів», наполеонівська постава і вираз обличчя полководця, спекотні пустелі та засніжені ліси — ось чим є нове творіння режисера! 

Оцінювати його з погляду історичної достовірності вважаю неправильним, оскільки саме цей фільм і саме цей режисер — знову ж таки, пропустимо коментарі Рідлі Скотта — не претендують на жодну історію. Скотт претендує виключно на глядачів.

Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».