Два роки дії Стамбульської конвенції: що змінюється у боротьбі з насиллям в Україні?
У 2011 році Рада Європи ухвалила Конвенцію про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. Однією з розробниць Стамбульської конвенції була й Україна. 7 листопада 2011 року Україна підписала Конвенцію, проте не ратифікувала її.
Перші спроби підтримати документ у парламенті були в 2016 та 2019 роках. Однак лише 20 червня 2022 року Верховна Рада України ратифікувала Стамбульську конвенцію. «За» проголосували 259 депутатів, «проти» — вісім. 1 листопада 2022 року Конвенція набула чинності.
Свідомі розповідають, як за два роки змінилося законодавство завдяки Стамбульській конвенції та яких змін потребує правова політика.
Що і як має регулювати Стамбульська конвенція?
Стамбульська конвенція — це міжнародна угода Ради Європи, яка прагне запобігати домашньому насильству, захистити постраждалих та покарати кривдників. Вона посилює зобов'язання держави та надає інструменти для захисту населення від всіх форм насильства, серед яких — фізичне, психологічне, сексуальне тощо.
Цінність Конвенції полягає в тому, що вперше в міжнародному документі, обов'язковому до виконання країнами, які його ратифікували, йдеться не лише про дискримінацію жінок, але й про домашнє насильство та різні прояви насильства щодо жінок: сексуальне насильство, зокрема зґвалтування, примусовий шлюб, примусовий аборт, примусова стерилізація, каліцтво жіночих статевих органів, сексуальні домагання тощо.
«Ратифікація Стамбульської конвенції свідчить, що Україна підтримує свій євроінтеграційний курс. Це демонструє, що ми розуміємо свої проблеми, готові на них реагувати, застосовувати нові практики або нести відповідальність за їхнє невпровадження»,
— говорить керівниця аналітичного центру «ЮрФем» Катерина Шуневич.
Усі визначені в Конвенції види насильства розглядаються не як приватні питання людини, що постраждала, або внутрішні проблеми родини, а як злочини та порушення прав людини, відповідальність за реагування на які покладається на державу.
До ратифікації в Україні Стамбульська конвенція про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству обросла міфами й сприймалась з упередженнями.
Зокрема, у 2016 році спроба ратифікувати документ провалилася через прописані в ньому поняття «гендер» та «сексуальна орієнтація». Тоді депутати вирішили, що спочатку потрібно підготувати застереження до Конвенції, які б відповідали «моральним українським цінностям».
Проти ратифікації Стамбульської конвенції також неодноразово виступала Рада церков України. Вона обумовлювала це тим, що документ нібито нав'язує гендерну ідеологію, яка підміняє «звичне поняття біологічної статі». У церкві вважали, що це прямий шлях популяризації одностатевих стосунків.
«Зараз, принаймні в моєму середовищі, зменшилась кількість спекуляцій навколо Стамбульської конвенції. Останнім часом я не чую наративів щодо одностатевих шлюбів або посягання на сімейні цінності», — відзначає аналітикиня.
Однак Катерина Шуневич додає, що Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію з двома застереженнями. Перше — документ не поширюватиметься на сферу регулювання сімейних відносин: «Україна не розглядає жодне з положень Конвенції як таке, що зобов’язує її до зміни Конституції України та Сімейного кодексу України, а також таке, що втручається в право батьків виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань».
Також згідно з положеннями Стамбульської конвенції, держава має виплатити матеріальну шкоду постраждалим, а потім шукати механізми стягнення з кривдника. Однак Україна цього поки не робитиме.
Як змінилося законодавство за два роки від набуття чинності Стамбульської конвенції?
Після ратифікації Стамбульської конвенції вектор законодавства почав змінюватись, зазначає Катерина Шуневич. Зокрема, з’явилися окремі законодавчі ініціативи, спрямовані на імплементацію положень Стамбульської конвенції в національну практику. Наприклад, законопроєкт №8329, яким встановлюється відповідальність за сексуальні домагання. До цього в Україні не була передбачена самостійна відповідальність за домагання.
«Існувала практика, коли суди в таких випадках притягали до відповідальності або за 153 статтею Кримінального кодексу («Сексуальне насильство»). Але насправді й це дуже рідко відбувалось, адже складно встановити факт вчинення правопорушення. Іноді кваліфікували такі дії як хуліганство»,
— говорить Катерина Шуневич.
Також 22 травня 2024 року Рада підтримала в першому читанні законопроєкт № 10420 про публічне обвинувачення, що впроваджує норми Стамбульської конвенції, які дозволять:
- розпочинати провадження щодо сексуального й домашнього насильства за заявою будь-якої людини, а не лише потерпілої чи потерпілого;
- невідкладно пройти судово-медичну експертизу та зменшити кількість травмуючих допитів;
- заборонити в деяких випадках укладати угоду про примирення за ініціативою кривдника чи кривдниці;
- впровадити додатковий механізм захисту малолітніх та неповнолітніх людей, які постраждали від насильства.
Однак окремі види насильства щодо жінок, як-от сексистські висловлювання, переслідування, насильство щодо жінок у цифровій сфері, досі не передбачені як такі, за які можуть притягнути до відповідальності в Україні.
«Щодо переслідування або сталкінгу концепції досі розробляються. Цього місяця був зареєстрований законопроєкт, який пропонує визначення сталкінгу або переслідування і встановлення за нього відповідальності, тобто по окремих законодавчих актах розробляється пропозиція, але досі немає законодавчої норми», — стверджує аналітикиня.
Ухвалення законодавчих норм щодо переслідування в цифровому просторі або дій, які підпадають під поняття сексуального насильства в цифровому просторі, — це важливе питання.
«Декілька років тому трапилась ситуація. У чаті ОСББ хлопець надіслав фотографії оголеної дівчини. Питання — як це кваліфікувати та як себе захистити. Досі на рівні держави немає дієвих законодавчих механізмів»», — говорить Катерина Шуневич.
Обізнаність як інструмент боротьби з дискримінацією та насильством
Катерина Шуневич зазначає, що українське суспільство потребує викорінення сексизму. Адже досі навіть проблему сексистських жартів не обговорюють відкрито.
«Якщо в нашому суспільстві немає сформованої правової культури щодо реагування і розуміння таких кейсів, то виникає запитання: як ми працюємо на різних рівнях, не лише на законодавчому», — говорить аналітикиня.
Асоціація жінок-юристок «ЮрФем» провела соціологічне опитування щодо того, як українці ідентифікують себе та дії, які щодо них вчиняють. Катерина Шуневич відзначає, що деякі дії люди вважають нормою, хоча насправді вони є дискримінацією або сексуальним насильством.
«Люди часто не готові говорити про дискримінацію або насильство. Іноді вони вважають себе винними в тому, що щодо них вчиняють такі порушення. Це питання культури й правопросвітництва», — додає аналітикиня.
Катерина Шуневич відзначає, що освітні компоненти варто впровадити на декількох рівнях. Перший — це освіта професійної спільноти, тобто правоохоронців. Наприклад, часто поліціянти не мають у навчальній підготовці роз’яснень щодо гендерної сенситивності, чутливості, комунікації з постраждалими та специфіки справ, пов'язаних з домашнім насильством.
«Це означає, що нам потрібно навчити цього всіх правоохоронців в Україні. Тобто робити це не вибірково, а системно», — додає Катерина Шуневич.
Аналітикиня додала, що наразі «ЮрФем» працює в партнерстві з офісом Генерального прокурора над розробкою стандартів розслідування правопорушень, пов'язаних з домашнім насильством. Вони полягають у прописаних алгоритмах чутливої комунікації реагування, яких навчатимуть людей у різних регіонах України. Перші тренінги вже відбулися.
Другий рівень — профільна освіта. Студенти юридичних закладів освіти мають отримувати відповідну підготовку з питань сексуального та домашнього насильства, гендерної сенситивності. Такі курси часто є або вибірковими, або їх може не бути в системі підготовки.
Третій рівень — загальна сексуальна освіта, яка має бути ефективно впроваджена в школах та дитячих садках.
Як варто вдосконалити захист постраждалих від насильства?
Катерина Шуневич зазначає, що в Україні змін потребують також процедурні дії. Наприклад, коли законний представник — мати або батько — вчиняє насильство щодо дитини. В Україні досі залишається актуальною проблема того, як дитина набуває статус постраждалої в кримінальному провадженні.
За нормами кримінального процесуального кодексу законний представник має заявити про вчинення правопорушення щодо дитини. Однак якщо він сам є кривдником, то, ймовірно, не звернеться до правоохоронців.
«Для цього належним чином мають реагувати соціальні служби. Виникає питання до обговорення — наскільки вони ефективно працюють у державі, й чи здатні представляти інтереси таких дітей», — говорить Катерина Шуневич.
Під час аналізу судової практики аналітикині асоціації «ЮрФем» з’ясували, що багатьох людей з різних причин звільняють від відповідальності. Наприклад, через малозначні діяння, тобто ті, що містять ознаки типової юридичної конструкції (складу злочину), проте через відсутність суспільної небезпеки злочин не вважається злочином.
«Є негативна практика або ставлення з боку суддівської системи до таких правопорушень, що кваліфікуються як незначні. Я не можу сказати це про всіх, але такі випадки відомі. Це означає, що нам треба передбачити неможливість звільнення осіб від відповідальності на таких підставах»,
— додає аналітикиня.
Також за Стамбульською конвенцією передбачена заборона медіації або проведення процедур примирення в таких правопорушеннях. Медіація — позасудова добровільна, конфіденційна, структурована процедура, під час якої сторони за допомогою медіатора намагаються запобігти виникненню конфлікту або врегулювати його шляхом переговорів. В Україні медіація у справах сексуального та домашнього насильства не заборонена.
Ключовим для обговорення Катерина Шуневич називає те, що зґвалтування або домашнє насильство — це справи приватного обвинувачення. Тобто кримінальні провадження розпочинаються лише тоді, коли постраждала людина повідомляє правоохоронцям про вчинення щодо неї правопорушення.
«В Україні була ситуація, коли дружина звернулась до поліціянта, бо її ґвалтував чоловік. Представник поліції тоді відповів: “Він же ваш чоловік, значить ви давали на це згоду”. Насправді це не так, адже навіть в другій частині статті 152 ККУ йдеться, що за зґвалтування дружини чоловік має нести суворіше покарання, ніж сторонні люди», — говорить Катерина Шуневич.
Аналітикиня додає: відомі випадки, коли правоохоронці відмовляли у відкритті такого кримінального провадження або вимагали докази від потерпілої. Однак людина не має надавати докази, це робота правоохоронної системи.
«Така некомпетентність відбиває бажання потерпілих звертатися по допомогу. Вони думають, що не будуть захищені»,
— підсумовує Катерина Шуневич.
