«Довженко-Центр є зберігачем культурної пам'яті. Якщо знищити центр, буде великий пробіл в культурі», — Олена Гончарук

У серпні минулого року Державне агентство з питань кіно видало наказ про реорганізацію Довженко-Центру (державний кіноархів): всі фільми з колекції передадуть державній організації «Науковий центр кінематографії України», а авторські права на створення анімації — «Українській анімаційній студії». 

Це рішення обурило як працівників Довженко-Центру, так і громадянське суспільство. У Держкіно заявили, що Довженко-Центр є нерентабельним і його правонаступником майнових та немайнових прав й обов'язків стане державне підприємство «Українська анімаційна студія».

Пізніше Держкіно відсторонило від виконання обов'язків в.о. генерального директора Довженко-Центру Олену Гончарук, яка у 2021 році виграла конкурс на посаду. На її місце призначили Юлію Каждан, попередня діяльність якої не пов'язана з кіно. Згодом довкола центру відбулася низка подій: обшуки, судовий позов та новий конкурс на посаду директора.

Двічі його вигравала Олена Гончарук — вона і розповідає про те, що змінилося у роботі центру після того, як він перейшов під керівництво Держкіно, що відбувається у судових процесах та чому Довженко-Центр є цінним для суспільства.

— Після переходу Довженко-Центру під керівництво Держкіно, агентство жодного разу не з'явилося на території центру, аби познайомитися, побачити, хто тут працює, пояснити, як далі будемо співпрацювати. 

Першим кроком стала дистанційна перевірка. Потім з'явилася інформація, що Держкіно прагне нас реорганізувати. Тоді ще про зміни в статуті не йшлося. Офіційно побачили зміни лише у 2023 році, хоча стверджувалось, що затвердили статут в листопаді 2022.

Держкіно планує повністю змінити мету діяльності центру. Зараз це збереження кіноспадщини, захист і популяризація, стане — підприємницька діяльність в кінематографі. Це нібито карт-бланш, бо розширюють можливості, і можемо стати комерційним підприємством, але що робити з колекцією, робота з якою не є комерційною,  Держкіно не цікавить. 

— Довженко-Центр самостійний в тому, як реалізує свої повноваження. 

У нас є певне коло завдань, які маємо виконувати, над якими не працюють інші інституції в Україні. Довженко-Центр є єдиним в Україні фондом фільмів, який зберігає і досліджує художнє анімаційне, документальне та наукове кіно як мистецтво, авторське висловлювання. 

У цьому ми близькі до Британського кіноінституту, Німецької кінематики або Польської національної фільмотеки.

Ще одна задача — репатріація українського кіно, тобто пошук українського кіно у світі, в тому числі в Росії — щоб повернути його в Україну, мати повну картину про наш кінематограф. 

Задача Міністерства, як органу управління, і Держкіно — забезпечити Довженко-Центр умовами для якісного виконання задач. Це нинішній орган управління не лише не виконує, а й саботує. 

— Між моментом передачі центру і появою наказу про реорганізацію минуло трошки більше як місяць: 30 червня передали, а 5 серпня підписали наказ. У Центр надіслали його лише 16 серпня. Чому не раніше — невідомо. 

Жодної іншої комунікації про те, що це доцільно чи потрібно, не було. 

Основним предметом наказу є відокремлення української анімації, але це верхівка айсберга. Хоча яка мета виокремлювати Украніму, яка давно вже в занепаді? Довженко-Центр прийняв її у свою структуру, щоб не пропали основні активи: права і деякі матеріали-свідчення виробництва української анімації. Що Держкіно намагається відроджувати в рамках виокремлення анімації, незрозуміло. 

Але більш ризикована частина реорганізації — забрати колекцію фільмів, яку збирав центр, і передати no-name установі, яка ніколи з цим не працювала. Задача наукового центру кінематографії — надавати послуги в галузі освіти, але ніяк не зберігати та досліджувати кіно. 

Ба більше, зі стратегії Держкіно, яку вони таємно розробили і соромляться оприлюднювати, випливає, що це буде не фінальний шлях фільмів, тобто науковий центр кінематографії буде реорганізовано в державний фонд фільмів. Це несе ризики для колекції, адже на цьому етапі можуть втратити фільми.

Держкіно не поділяє збереження фільмів на плівці, що суперечить міжнародній практиці: такою є політика щодо оцифрування кіноспадщини, яка зберігає фільми, створені з 1909 року. До колекції також входять пов'язані з фільмами документи, сценарії, афіші, авторські тексти. 

— Поняття Державного фонду фільмів існує в законі про кінематографію. Державний фонд фільмів — це державний заклад культури, який зберігає, примножує, популяризує дослідження Національного фонду фільмів. 

Де-факто, цією інституцією є Довженко-Центр, тому що в 1994 році центр створили саме з цією метою. Функціонал Довженко-Центру відповідає тому, що передбачає закон про Державний фонд фільмів. Але Довженко-Центр чомусь не ідентифікується як Державний фонд фільмів. 

Здоровим було б рішення не влаштовувати реорганізацію в тому вигляді, як є, а привести законодавчу базу в норму, щоб захистити центр. Фізичні носії, знання і фахівці, які з цим працюють, є безцінними. Але йдеться не про збереження фільмів, а про розв'язання певних матеріальних питань.

— Це складний процес. Для суду безпрецедентний. Окрім того, що це спроба скасувати незаконний наказ, це також спроба з'ясувати, чим є інституція. 

Довженко-Центр залишається в позиції захисту свого права на існування, права на незгоду з незаконними або шкідливими розпорядженнями. 

Руйнувати єдиний в країні кіноархів, який працює з кінематографом, —  неправильно. Цього не розуміють іноземні партнери, для яких це виглядає абсурдно — всередині країні, де триває війна, знищують установу, що зберігає кінематографічну пам'ять.

— Враження, що це була імітація демократії. Стимулом до того, що ця зустріч відбулася, став двіж-виявлення (кінопоказ, який переріс в акцію спротиву, — ред.). Ми цього не планували. Це був крок відвідувачів, які прийшли на сходи центру з гаслами «Геть Ткаченка» і «Геть Кудерчук». 

Думаю, Ткаченка це зачепило. Також це збіглось зі звільненням Херсона, і у громадськості з'явилося багато питань щодо евакуації колекцій херсонських музеїв, стану колекцій і музеїв на деокупованих і окупованих територіях. 

Вважаю, це було інсценування, щоб продемонструвати, що нас почули. Але результатів ця зустріч не принесла. 

— Держкіно було не проти укладати контракт, який вони запропонували, але їхня версія контракту — це вирок. А я не хочу підписувати собі вирок. Хочу бути керівником Довженко-Центру, хочу, щоб інституція була успішною.

У контракті закладені ризики для мене. У мої плани не входить реорганізація Довженко-Центру в тому вигляді, як це бачить Держкіно. Вважаю неприйнятними зміни статуту або втручання в рішення, які ухвалюють кінознавці, кінодослідники та фільмофонд. 

Центр є фаховою установою, тому його експертизі потрібно довіряти, дослухатися і сприяти.

До того ж Держкіно запропонувало контракт в останній день, щоб я не могла з ним ознайомитись. 

— Держкіно зробило це напередодні конкурсного засідання. Ввечері у соцмережах понеслося, що проти мене відкрили кримінальне провадження. Але це не звинувачення. Я не визнана винною. 

Але кримінальна справа — не іграшка. Хтось «злив» цю інформацію, щоб дискредитувати мою кандидатуру під час конкурсу. Оскільки це не спрацювало, в день конкурсного засідання будівля Держкіно була дивовижним чином замінованою. Як люди з вибухівкою зайшли на територію, яка охороняється, і куди без дозволу і допуску не потрапиш, — невідомо.

Наступне засідання відбулося нормально, але кримінальна справа десь висить, про її деталі мені не відомо.

Я це підсумую так: у 2021 році відбувся конкурс на посаду керівника Довженко-Центру. У Івана Козленка закінчилася його каденція, саме він сформував Довженко-Центр в тому вигляді, як ми його зараз знаємо. Коли він відмовився йти на нову каденцію, це вирішила зробити я.  

У квітні 2021 було видно, що мала виграти інша людина. Але голоси журі схилили конкурсну комісію на мій бік. Інша претендентка (акторка Олена Лавренюк — ред.) також пропонувала програму розвитку центру, але ця програма більше базувалася на підприємницькій діяльності. Дослідження кіно та збереження спадщини там були причепом, а не основним драйвером.

Міністерство культури тоді не підписало контракт, але на мене поклали виконання обов'язків. Далі тривав процес опирання лобами, яким буде центр. Я переконувала міністра, що цінність центру в русі. Центр працює з кінематографічною спадщиною, але водночас є сучасною культурною інституцією, яка об'єднує навколо себе візуальне мистецтво, музику, театр та освітні проєкти. 

У березні Держкіно стало єдиним органом управління кінематографії. Далі Держкіно зайнялося реорганізацією. 

Ми не знаємо, чим Держкіно займається на інших кіностудіях. Що відбувається з одеською кіностудією? Що з кіностудією Довженка, яка в плачевному стані? З Укркінохронікою, у якої намагаються забрати землю? Що відбувається з кінематикою, де була викрита велика схема приватизації власності і землі? 

Комусь потрібна ця ділянка, ця будівля, ця інституція. Її хочуть відібрати. З якою метою? Невідомо. І для цього застосовують різноманітні фокуси у вигляді обшуків, залякувань, тиску, зменшення фінансування, зміни керівників.

— Всі працівники Довженко-Центру розуміють, що наша діяльність є важливою. Ми не можемо її поставити на паузу. Міністр Ткаченко на міжнародних зустрічах і форумах заявляв, що культура важлива. Та сама Марина Кудерчук заявляє, що культура важлива. Але за цими словами нічого не стоїть. Якщо культура важлива, то вони б мали її адвокатувати насамперед всередині країни.

За кордоном, коли дивляться, що у нас такі суперечливі процеси, думають, для чого нам допомагати, якщо ми самі не можемо скласти собі ціну. Для Довженко-Центру зовсім не варіант зупиняти свою діяльність.

У світі усталена звичка споживати російську культуру. Війна — це погано, але чому не подивитися балет? Чи не прочитати книжку, яка була написана 100 років тому? Ми так любимо цих митців, чому ж нам не насолоджуватися ними далі? 

Зараз якраз момент порвати з цією референтною точкою, перестати себе співвідносити з російською культурою. По-друге, армія демонструє великий успіх, але величезною ціною.

Маємо працювати, показувати кіно, говорити про нього, зрештою забезпечувати робочі місці. 

— Серед людей, які виїхали за кордон, велика частина — молодь. Це майбутнє країни. Вважаю, для тих, хто виїхав, але хотів би повернутися, важливо мати привід і причини. 

Українське кіно є однією з цих причин. Не тільки кіно. Ми почали захищати своє право на роботу. Ця готовність захищати своє є унікальною рисою. Цей дух захисту власної цінності панує зараз.

Моя зацікавленість в тому, щоб нашою пам'яттю розпоряджалися ми самі. Щоб у нас була можливість працювати з нею, осмислювати її, а не лише ідеалізувати чи міфологізувати. 

А в 1930 Росія забрала нашу кіноспадщину. Пізніше виникло поетичне кіно, потім знову провалля, а далі 1991 рік — і ми поступово стаємо на ноги.

Центр є підтвердженням того, що українське кіно існує. Зникне центр — зникне підтвердження, і нашою пам'яттю буде знову керувати хтось. 

***

Наприкінці червня 2023 року Держкіно скасувало указ про реорганізацію Довженко-Центру. У Центрі заявили, що рішення було неочікуваним, бо розгляд справи в суді тривав майже дев’ять місяців.

«Ми могли б порадіти цьому жесту, зробленому символічно до Дня Конституції, але усвідомлюємо, що подібні накази Держкіно владне видавати і скасовувати щодня. Найближчим часом нас може чекати новий наказ, так само загрозливий і необґрунтований», — написали у Довженко-Центрі.

У липні Господарський райсуд Києва визнав незаконним наказ про реорганізацію Довженко-Центру. 

У жовтні 2023 року Держкіно внесло до Кабміну «Проєкт Стратегії розвитку кіно до 2027 року», яка передбачає «оптимізацію» Довженко-Центру. У самому центрі заявили, що йдеться про його ліквідацію. На це відреагувала кіноспільнота і закликала провести новий прозорий конкурс та розробити новий проєкт Стратегії.