«Дім нібито відлітав у космос: все тріщало. Потім побачили, що прилетів снаряд у сусідній будинок»: історія вчительки-методистки з Сєвєродонецька

Ірина Костюченко (ім’я змінене з міркувань безпеки) працювала вчителькою у Сєвєродонецьку Луганської області. Удень, 24 лютого 2022 року, вулиця, на якій вона жила, та школа, в якій працювала, здригнулися від вибуху ракети неподалік. Учнів в школі не було, а вчителі перечекали небезпеку в укритті й розійшлися по домівках. 

Ірина разом із чоловіком жили на вулиці Курчатова, на окраїні міста. 5 березня російські військові обстріляли з мінометів район довкола їхнього будинку, хоча поруч не було жодного українського військового й, відповідно, звідти не велися бойові дії.

«Ми сиділи у ванній кімнаті, й наш дім нібито відлітав у космос: все тріщало... Думала, що домівка наша розвалюється, — пригадує Ірина. — Потім побачили, що це прилетів снаряд у сусідній будинок… У дворі стояли розтрощені машини, летіло скло… Після обстрілу, хвилин так через 15, рятувальники приїхали, й у ту квартиру, куди залетіла міна, зайшли з носилками. Тобто там людина».

Після цього обстрілу родина Костюченків вирішила переселитися до квартири дітей, які на той час вже виїхали з Сєвєродонецька. Квартира розташовувалася у будинку в центрі міста біля льодового палацу. Втім там так само було небезпечно, через що Ірина разом з чоловіком майже постійно перебували у підвалі будинку.

8 березня майже весь Сєвєродонецьк російські війська обстріляли з градів — місто затягло димом. Ірина каже, що обстріл вівся хаотично, були влучання у будинки та інші споруди, зона ураження була велика. Й цього разу на вулицях міста не було українських військових. 

Тоді в будинку свекрухи Ірини на вулиці Гагаріна все потрощилося — вибуховою хвилею були побиті не тільки вікна, але й міжкімнатні двері, телевізор, меблі. Свекруха у цей час ховалася у ванній, тому її не поранило. Чоловік Ірини зміг забрати матір лише наступного дня — перелякану та замерзлу — коли обстріл вщух. Збиралися поспіхом й не взяли зубні протези старої, без яких зараз складно. 

13 березня родина Костюченків виїхала до Старобільська, який вже був окупований російською армією. У Старобільську перебувало багато їхніх родичів, було тихо і було де залишитися. 

«Ми поїхали туди, але потрапили на 50 років назад, — ділиться Ірина. — Бачила, що відбувається в Старобільську на вулицях. Людей було багато, причому саме з Сєвєродонецька. Ходив патруль постійно, ймовірно “лнр”. Бо це були точно не російські солдати, оскільки форма в них була на два-три розміри більша, ремені, чоботи такі, як ото були під час радянської армії, й вони носили білі пов’язки. Ходили містом й слідкували за порядком. Я не бачила, аби вони комусь робили зауваження чи щось казали».

У Старобільську Ірина бачила багато автобусів, якими привозили мешканців Рубіжного. Але вона не знає, чи це було примусове вивезення людей, чи вони їхали за власним бажанням. В одній зі старобільських шкіл люди ночували, й потім їх везли кудись далі на схід, ймовірно, до Росії.

На початку квітня Ірина дізналася про смерть батька у Сєвєродонецьку. Йому було 80, він погано рухався, з ним постійно залишалася матір Ірини. Саме через це вони й не виїхали з міста, яке щоденно потерпало від обстрілів. Батько не загинув — помер від хвилювань та життя у важких умовах. Його поховали на «Лісовій дачі» й поставили останній хрест, що залишався в працівників поховальної контори.

13 квітня родина Костюченків покинула окуповану територію. Як виявилося, це був останній день, коли можна було безпечно виїхати звідти.

«Ми їхали в екстремальних умовах, — розповідає Ірина. — Виїхали зі Сватового, стояло багато людей, було чутно вибухи десь неподалік. Раптом машин 20 вирішують їхати, і ми в цю колону пристроїлися. Коли їхали, навіть не можу перелічити села, що проїжджали, бо таблички позбивані були… На узвишші бачили міномет російської армії, кудись стріляв. Я прямо вогонь цей бачила, міни пролітали… Частина машин повернули назад, нас залишилося, мабуть, автівок сім, ми не хотіли повертатися… Це було 13 квітня, а 14 квітня на цьому шляху вже розстріляли [цивільну] колону, були вбиті та поранені». 

Родина Костюченків виїхала до Київської області, після похорону батька до них приїхала й мати Ірини. Жінці та її чоловіку складно починати життя заново, будувати плани, про щось мріяти. Ірина влаштувалася працювати в супермаркет прибиральницею, бо в тій ситуації, в якій перебуває її родина, кожна копійка важлива.

Уже на Київщині Ірина дізналася про долю школи, в якій вона працювала. Оскільки в будівлі був великий підвал, в ньому переховувались цивільні мешканці з найближчих будинків, а згодом, коли в Сєвєродонецьку почалися вуличні бої, українські військові. 

«Шкільний двір побитий снарядами, була пожежа, половина школи згоріла, — описує ситуацію квітня-травня Ірина. — Безпосередньо по військових на шкільний двір цілилися сильно, тому школа постраждала. У підвалі мешканці ночували та їсти готували… Знаю, Восток SOS евакуював людей звідти в останню мить. Там були й батьки з дітьми з мого класу».

Ірина підтримує зв’язок зі своїми учнями, частина з яких залишилися жити в окупації. Усі вони переживають, бажають, щоб було інакше, щоб не було війни. Мріють, щоб знову було так, як раніше.

«Це покоління дітей виховане на українських цінностях, на українській культурі, знають та співають гімн. Це діти, що серцем вже в Україні, я уявляю, що в голові в них зараз відбувається… — розповідає Ірина. — Вони дійсно не розуміють всього, їм боляче, вони перелякані. І батьки їхні теж збентежені, не знають, що і як робити, як жити далі».