Чому День АР Крим — некоректний інфопривід

20 січня 2022 року ми опублікували спецпроєкт, присвячений Дню Автономної Республіки Крим, проте згодом виявилося, що використання цього інфоприводу було некоректним рішенням.  

Тоді «Свідомі» розібралися, що стоїть за цією датою, що вона означає для Криму і підготували матеріал, який підтверджує, що День АР Крим — штучно створена дата, а референдум, який тоді провели в Криму, є напівлегітимним. 

Повторно публікуємо цей матеріал, аби нагадати чому День АР Криму — не свято. 

Аби пояснити суть «референдуму», що відбувся у Криму в 1991, варто зробити екскурс в історію півострова. 

Створену у 1921 році Кримську АРСР ліквідовують у 1945, а кримських татар роком раніше депортують. Тобто за законом російської РФСР «Про скасування Чечено-Інгушської АРСР і про перетворення Кримської АРСР в Кримську область» причиною ліквідації стала нібито співпраця кримських татар із німцями. Кримські татари та чеченці нібито вступали у німецькі добровольчі загони та вели збройну боротьбу проти Червоної армії. А немає корінних жителів — немає й автономії. 

Ідея національної автономії належить кримськотатарському національному руху, який виник у 1950-х роках. Зокрема, у своїх вимогах вони зосередилися на двох пунктах — визнання їх прав на землі, де вони є корінним народом, та відновлення національно-територіальної автономії. Проте дозвіл повернутися на батьківщину кримські татари отримали лише у 1989 році, коли Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що піддалися насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав». Ці кроки змусили компартійну владу Криму та Кремля створювати нові перешкоди перед відновленням автономії. 

Масове повернення кримських татар у Крим і рух українців до проголошення незалежности спонукали Москву провести «референдум про державний і правовий статус Криму»,  який відбувся 20 січня 1991 року. На ньому розв'язували питання Кримської автономної радянської соціалістичної республіки. Проте процедура його проведення, мета та результати є неоднозначними. 

По-перше, законодавства, яке б регулювало проведення референдумів, на той час не існувало. 

По-друге, ідея та мета референдуму передбачала втілення задумів партійної верхівки. Влада мала залишитися в їхніх руках. 

«Насправді результати референдумів були в той час такими, як було потрібно правлячому колу. Тут треба розуміти ключову відмінність автономій, яких прагнули партійці та кримські татари: партійці маніпулювали автономією. Вони використали факт автономії з минулого, як спосіб законсервувати Крим та зберегти свою владу. Їм потрібно було зберегти півострів у складі СРСР, як окремого підписанта союзу з СРСР», — підкреслює історик Максим Свєженцев у коментарі свідомим. 

На цю думку наштовхує і питання в бюлетені: «Вы за воссоздание крымской автономной социалистической республики как субъекта союза ССР и участника союзного договора?». У тексті жодної згадки про Україну чи національну автономію кримськотатарського народу. Питання полягало в тому, чи потрібно створити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку як суб'єкт СРСР. Тепер, після окупації Криму росією, серед пропагандистів лунають заяви, що події 20 січня 1991 року були «першим кроком до кримської весни». 

Заміна поняття кримськотатарського народу про національну автономію на територіальну — це російська риторика, яка по цей час фігурує у виступах політиків, навіть українських. Проросійські журналісти та чиновники звинувачують кримських татар у радикальному націоналізмі, проте право на самовизначення народу не означає права на відокремлення. 

«Досі ми бачимо багато прикрих речей, коли українські журналісти та політики  слідують російському наративу, зокрема, про те, що кримські татари прагнули відділитися від України. Ще до окупації українські політики не могли вислухати кримських татар. Ми повинні розуміти, що, не наблизившись до цієї теми, Крим ми не повернемо. Слідування російським наративам та ігнорування потреб кримських татар — це великий борг України, українських політиків і суспільства перед кримськими татарами», — каже Свєженцев. 

Важливим аспектом «референдуму» є й участь кримськотатарського народу в ньому. Хоча до опитування долучились понад 90% кримчан, кримські татари не брали участь у ньому. Після депортації 1944 року на січень 1991 кримські татари не могли ще повернутися додому. Де-юре в 1989 році їм дозволили повернутися, проте насправді з цим все ще виникали труднощі та обмеження. 

До того ж національний рух кримськотатарського народу закликав до бойкотування референдуму, тому що Меджліс виступав за національно-культурну автономію на своїй землі, а не за нове територіальне утворення, в якому й надалі збережеться партійне верховенство.

«Це фактично було протистояння з корінним народом, який хоче мати свої права на своїй землі. В очах партійців це бачилося як загроза, тому кримських татар почали називати радикалами та націоналістами», — зазначає історик.

Так утворилася Кримська автономія із законодавчо закріпленою монополією російської етнічної більшості, яка оселилася на півострові під час того, як кримських татар депортували з Криму. Протягом багатьох років кримські татари вимагали офіційного визнання себе корінним народом Криму та України, а не національною меншиною. Вони прагнули національної автономії та права самовизначення в Криму. У січні 1991 року їх ідею використала партійна номенклатура, а українська влада почула кримських татар лише після окупації півострова.

20 січня 1991 року на «референдумі» під прикриттям демократії фактично було обрано ту форму правління, яка б задовільняла й надалі потреби партійного суспільства, а прагнення корінного народу півострова, кримських татар, залишилися відторгнутими та непочутими. Саме тому вважати 20 січня святковою датою помилково.