Бути Google і Siri для людей: Свідомі про журналістику
Примітка редакторки: Цей текст ми готували на ранок 6 червня, оскільки в цей день в Україні вітають журналістів із їхнім професійним святом. Через підрив Каховської ГЕС, який вчинили росіяни, ми відклали текст.
Попри все, що сталося, Свідомі хочуть познайомити вас з людьми, які сьогодні, як і всі попередні дні повномасштабного вторгнення та російсько-української війни, яка триває з 2014 року, пишуть для вас, аби ви знали та розуміли ситуацію.
Журналісти Свідомих розповідають власні історії, чому обрали журналістику та з якими проблемами стикаються під час роботи.
Анастасія Кучер: Залишила журналістику, щоб долучитися до ЗСУ
Часто стається так, що, те, що любиш найбільше, трапляється з тобою випадково. Так сталося з журналістикою. Мені подобалось писати з середньої школи. У 17 років батьки заохочували навчатися гуманітарної професії, тож після школи обираю журналістику. У 2018 році я виїхала в Польщу на навчання. Закінчивши факультет журналістики, повернулася в Україну, де займалася внутрішніми комунікаціями в компанії «1+1».
Проте по-справжньому працювати журналістикою я почала в листопаді 2021 року, коли долучилась до команди «Свідомі». Спершу писала про корупцію українських бізнесменів та посадовців, а з початком повномасштабної війни — репортажі з обстріляних російськими військовими міст і селищ.
У той момент потрапила у середовище, де було відчуття місії. Це і допомогло зрозуміти, ким можна бути.
Як після початку російсько-української війни в 2014 році, так і з розгортанням її повномасштабної фази 24 лютого я не мала сміливості піти в армію. Тому в перші місяці 2022 року занурилася в журналістську діяльність.
Пам’ятаю, як пішла на курс з домедичної допомоги для цивільних. Коли запитали, яка ціль, відповіла, що в майбутньому хочу долучитись до армії. Ще пару місяців навчання на бойового медика і рішення йти до війська вже було ухвалене.
Якийсь час я не говорила про це в голос, але щоб мої близькі були у безпеці, щоб не дати загинути тим, кого чекають вдома, мені потрібно докласти максимально зусиль.
Перші тижні на війні здавалось, що життя починає йти шкереберть: відчуття, що не матимеш, де працювати, і залишишся без цивільної роботи. Журналістам потрібна самоосвіта, а на війні на це не вистачає сил та часу.
Проте я не можу без професії та середовища, яке люблю. Розумію, що журналістика — це такий синтез ремесла, мистецтва і громадської діяльності.
За чотири місяці на війні зрозуміла, що журналістика для мене — гра в довгу. Адже це про можливість впливати на те, яким може бути суспільство та які суспільно-політичні зміни в країні важливі.
Катерина Вовк: Бути Google і Siri для людей
Мені подобається бути голосом для нашої аудиторії — розповісти історії людей, підняти суспільно важливі питання. Це як бути Google і Siri для людей.
Виклики:
- Це робота, яка не має вихідних. Навіть у ті дні, коли я не маю завдань, все одно треба слідкувати за всім, що відбувається.
- Доводиться швидко адаптуватися до реалій: восени ми намагалися працювати без світла, у травні — під постійними обстрілами Києва.
Андріана Веляник: Потрібно завжди бути на зв’язку
Журналістикою почала неусвідомлено займатись ще у старших класах, коли брала інтервʼю у вчителів для шкільної сторінки. Зрозуміла, що це у мене виходить найкраще, і це сфера, де я відчуваю себе найбільш корисною.
Виклики:
- Моральний аспект і робота з травматичними історіями: хочеш чи ні, це накопичується і виснажує.
- Ненормований графік і потреба завжди бути на звʼязку.
- Обмеженість доступу до інформації (представники держави не завжди добре комунікують і часто не відповідають на запити).
- Ставлення до журналістів: хтось через стереотипи упереджено ставиться до нас, як до продажних маніпуляторів; хтось навпаки думає, що якщо ти журналіст, мусиш обов’язково розказати про його/її історію.
Анастасія Кондрат: У журналістиці я корисна
Я не можу сказати, що обрала журналістику. Я — політологиня, але це гармонічно пов'язано з цією професією. Але попри те, що я завжди казала, що не хочу бути журналісткою, вміла трохи складати слова до купи. Тому в перший день повномасштабного вторгнення треба було вирішити, де я можу бути корисною. Так потрапила у Свідомі. Тут я корисна.
Виклики:
- Синдром самозванця: а чи добре я пишу, чи працюю на рівні з колегами, які, на відміну від мене, вчилися на журналістиці. Цей брак досвіду перекриваю додатковим навчанням.
- Вигорання — тут нового не розкажу, всі втомились від нашої реальності.
Олександр Ігнатенко: Часто сниться те, про що я пишу
Я вірю у те, що в кожної людини є призначення, сформоване попереднім досвідом. Так сталося, що коли інші діти гралися на свіжому повітрі, я читав книги та намагався дізнатися якомога більше про світ, спостерігаючи за ним. Вважаю, що найкращий для мене спосіб себе застосувати — розповідати іншим про те, що дізнався.
Виклики:
- Я не хочу брехати, дезінформувати людей або просто малювати спрощену картину подій. Потрібно постійно читати, прагнути повного, деталізованого знання.
- Не можу дозволити собі перестати слідкувати за світом навколо. Тому в мене не існує розмежування на особисте та професійне. Досить часто сниться те, про що я пишу. Це виклик, але це і честь.
