«Бо воля не дається задарма, її виборюють зброєю й завзяттям»: історія кулеметниці 72-ї ОМБр Оксани Рубаняк

До повномасштабної війни її знали як активну громадську діячку, яка завжди намагалася бути корисною для своєї країни. Після 24 лютого Оксана Рубаняк вступила до територіальної оборони, а від травня служить кулеметницею у Збройних Силах України. Паралельно здобуває три вищі освіти: педагогічну, філологічну та освіту психолога на військовій катедрі.

Журналістка Свідомих Анастасія Кучер поспілкувалася з військовою про її громадянську діяльність, рішення піти на війну, а також про те, що не дає впасти духом і зламатися.

Оксані Рубаняк 19 років. Вона невисока на зріст, з довгим рудим волоссям та яскраво-блакитними очима, що контрастують з камуфляжним тактичним одягом на ній. Ще дев'ять місяців тому дівчина була заступницею голови Молодіжної ради при комітеті Івано-Франківської міської ради, працювала над поданням Івано-Франківська на фінальний етап конкурсу «Молодіжна столиця України-2023». Організовувала молодіжні патріотичні заходи, а також навчалася в столичному університеті імені Драгоманова та на військовій катедрі Педагогічного університету імені  Стефаника, бо розуміла, що колись доведеться захищати Україну. Наприкінці лютого 2022 року, коли Росія повномасштабно вторглась в Україну, без вагань взяла зброю до рук. 

Дівчина народилася у гірському селі Грамотне на Прикарпатті, але останні чотири роки жила в Івано-Франківську. 

«В дитинстві я була відмінницею. Не перфекціоністкою, але все мала встигати. Деколи мене було аж забагато, і про це казали. Але мені подобалося бути завжди і скрізь, — розповідає Оксана. — Пам’ятаю, як у дев’ятому класі ми говорили про владу. У той час, коли більшість мовчали, я ставила багато питань. Ми розмовляли про те, чому в нас така система влади, що можна змінити і як би я зробила інакше». 

Після закінчення школи дівчина вступила до Івано-Франківського фахового коледжу ПНУ імені Стефаника. Тоді й почала займатися громадською діяльністю — організовувала різноманітні патріотичні заходи та події. Згодом було стажування в Івано-Франківській міській раді, після якого почала працювати заступницею голови молодіжної ради обласного центру. 

Початок російсько-української війни в 2014 році 11-річній Оксані Рубаняк добре запам‘ятався. Дядько дівчини, Іван Рубаняк, тоді пішов воювати в складі добровольчого підрозділу патрульної служби поліції особливого призначення «Івано-Франківськ»; зараз теж воює. 

«Пам’ятаю, як проводжали дядька на фронт і як повернувся та розповідав про бої: Дебальцеве та Іловайськ, а також полон. Їм давали дві хлібини на 50 людей, потім два тижні взагалі не годували. Це закарбувалося в пам’яті. Яскравий приклад у сім’ї заклав ґрунт — я розуміла, що окрім нас, ніхто не виборе нашу волю та перемогу», — говорить Рубаняк. 

Працюючи в громадському секторі, дівчина активно волонтерила — допомагала друзям-військовим на передовій. У 2020 році дівчина вступає на військову катедру до Івано-Франківського фахового коледжу ПНУ, де здобуває теоретичні знання військової справи. 

«Я розуміла, що рано чи пізно знадоблюся на війні. Восени 2021 року були пропозиції від друга поїхати на фронт з його батальйоном, який на той час тільки формувався. Я не відмовилась — сказала, щоб ми про це поговорили навесні. Говорити не довелося, я вже тут, — каже військовослужбовиця. — Як тоді, так і тепер мріяла бути корисною. Хотіла, щоб мій внесок в історію України був тільки позитивний. Можливо, це трошки звучить по-дитячому, наївному, але воно так було і є». 

24 лютого 2022 року Оксана Рубаняк була вдома. Прокинулась від того, що власниця квартири, яку дівчина орендувала, забігла в кімнату і розбудила її словами: «Оксано, прокидайся. Почалася війна». Спершу подумала, що сон, але за вікном лунала перша сирена. 

«Тоді почала телефонувати до рідних та знайомих, дізнаватись, чи у них все добре. Сама нікуди не планувала їхати. Переконавшись, що близькі у безпеці, зателефонувала колезі, раднику міського голови з питань безпеки та правопорядку Назарію Кішаку, теперішньому моєму командирові. Запитала, чи не потрібна допомога. Він тоді створював добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади №3, і я одразу ж доєдналася», — розповідає Рубаняк. 

Вона розуміла, що її місце на фронті. Рішення піти на війну для дівчини було зрозуміле і логічне. Спершу добровольче формування, згодом — ЗСУ. На фронт Оксана Рубаняк вирушила з іншими 35 учасниками Добровольчого формування Івано-Франківської територіальної громади №3. Вони стали основою новоствореного кулеметного взводу 72-ї ОМБр бригади імені Чорних Запорожців. 

«Бойову практику здобула вже в ЗСУ. Назви, види, деталі зброї, а також поводження та користування нею знала в теорії раніше, але на фронті абсолютно все не так, як нас вчили на військовій катедрі або на тактичних курсах, — розповідає військова. — Оскільки ми кулеметники, то здебільшого опановували різні види кулеметів: ПКМ, ДШК, Браунінги, трофейні Корди, РПГ та інші. Навчалися швидко, адже часу не було. Не скажу, що мені було важче, ніж хлопцям, чи хлопцям важче, ніж мені. Ми робили і робимо все рівноцінно».

Її позивний «Ксена». Наразі вона старша стрілкиня кулеметного взводу та кулеметниця. Як каже Оксана: «Не я обрала кулемет, а радше він мене». Основна робота кулеметного підрозділу — при наступі піхоти та легкоброньованих машин кулеметом вразити ворога. 

«За кулеметом працює три людини: стрілець, навідник та номер обслуги. Навідник стріляє, номер обслуги обслуговує та заряджає кулемет, стрілець з автоматом прикриває тил або збоку відстрілюється при необхідності. Попри те, що у нас є закріплені посади, ми чергуємось, щоб не перевантажувати людей, адже за кулеметом працювати важко», — пояснює Рубаняк. 

«Війна забрала у мене декількох друзів. Вона мені їх подарувала і забрала. Боляче розуміти, що вчора ти спілкувалася з людиною, а сьогодні її вже немає. Сьогодні зранку виходиш з побратимом на завдання, а ввечері він гине. Ця війна стає для когось смертю, а для когось новим народженням», — ділиться військовослужбовиця. 

Під час війни бувають різні емоційні стани, каже дівчина. ЇЇ рятує підтримка друзів та сім’ї, яка на неї чекає вдома. 

«Події, які відбуваються на фронті ніколи не стануться у цивільному житті. Проте з ними треба зжитися. Немає нічого, з чим не можна було би зжитися, до чого не звикнути. Сон в бліндажах, окопи з мишами або жабами, відсутність нормального туалету й душу — до всього звикаєш», — говорить дівчина. 

Окрім виконання бойових завдань, Оксана Рубаняк пише прозу та вірші. За час перебування із побратимами на передовій назбирала чимало віршів для збірки. Пише українською. 

«Перемога настане, але не та швидко, як нам би цього хотілося. Проте нічого не дається задарма. У мене навіть є вірш, в якому куплет: “Бо воля не дається задарма, її виборюють зброєю й завзяттям”. Тому ми боремося зі зброєю і завзяттям».