«Спільних дій з міжнародними організаціями у нас немає. Вони не бажають йти з нами на тісний контакт і ділитися деталям роботи»: Дарія Цикунова про теракт в Оленівці та роботу з МКЧХ

Свідомі записали інтерв’ю з представницею Асоціації родин захисників «Азовсталі» та дівчиною офіцера управління розвідки полку «Азов» Іллі Самойленка Дарією Цикуновою. 

— Що відомо щодо теракту в Оленівці станом на зараз? 

— Теракт стався зранку 29 липня. Росія намагається виставити це як удар українських військових з HIMARS по колонії, але цю інформацію спростувало багато експертів. Зокрема, є висновки американського Інституту вивчення війни: супутникові знімки свідчать, що в результаті вибуху пошкоджена лише одна будівля колонії, але її стіни не зруйновані; також немає воронок від снарядів. Немає розірваних тіл — вони обгорілі. 

Тому я погоджуюсь з аналітиками, що Росія вчинила теракт навмисно. Скоріше за все, це була термобарична вибухівка, адже одразу після вибуху зайнялася пожежа. В інтерв’ю, яке записали російські пропагандисти, вцілілий український військовополонений розповідав, що бачив іскру і швидке загорання, після чого швидко зайнялася пожежа. 

Станом на зараз відомо, що загинуло 53 бійці, ще 145 поранених. 

— Який, на вашу думку, мотив був у військових РФ, коли ті вдарили по колонії?

— Мотиви чіткі. По-перше, продемонструвати свою безкарність. По-друге, вчинити терористичний акт, щоб залякати українців та демотивувати військових на фронті. Також приховати наслідки своїх злочинів щодо українських полонених на допитах. 

Після проведення операції щодо порятунку заблокованих на території «Азовсталі» оборонців Маріуполя ООН та МКЧХ виступили їхніми гарантами життя і здоров’я. Чи відомо, які саме гарантії надавали ООН та МКЧХ? 

Вони надали гарантії, що будуть слідкувати за виконанням Женевських конвенцій. Зараз бачимо, що ці конвенції не працюють і не застосовуються щодо полонених. Російська сторона не пускає Міжнародний Комітет Червоного Хреста на територію окупованої Донеччини. Українські військові, які перебувають в колоніях, не отримують належної медичної допомоги — після повернення у більшості будуть невиліковні хвороби і ушкодження, багато отримає інвалідність. 

Також знаємо, що в колоніях немає достатньої кількості їжі та води, про це свідчать інтерв’ю — військові дуже схудли. Ба більше, вода неякісна. Забезпечення нормальною їжею та водою для військовополонених має гарантувати третя Женевська конвенція. 

Від вже обміняних полонених дізналася, що не дозволяють виходити на вулицю і дихати свіжим повітрям на регулярній основі. Немає можливості займатися спортом та читати книжки.

У бійців має бути зв’язок з родинами. Але і це ігнорується російською стороною, ООН та МКЧХ.

Зі свідчень вже обміняних бійців відомо, що один раз МКЧХ відвідав колонію до теракту. Водночас омбудсмен із прав людини Дмитро Лубінець повідомив, що МКЧХ нічого не повідомив Україні, проте контактує з рідними. Чи були такі контакти?

Особисто зі мною таких контактів не було. Єдиний контакт, який був у більшості родин полонених, які спілкувалися з МКЧХ, — щодо збору особистих даних військових. Про умови їх утримання відповідають загальними реченнями: «Ми працюємо над цим питанням, намагаємось і хочемо допомогти, але…».

Ніяких конкретних дій і звітів від ООН чи МКЧХ не було. 

— Які висновки можна зробити щодо умов утримання на тимчасово окупованих територіях бійців зі свідчень тих, кого обміняли?

— Щодо допитів, то свідчили про застосування тортур та катувань. 

Умови погані — немає нічого, що гарантує Женевська Конвенція щодо умов утримання. Жахлива їжа, вода та тортури зі сторони наглядачів колонії. Про це також свідчила парамедикиня Юлія Паєвська. З її слів, наглядачі катували військових, змушуючи їх сидіти навприсядки цілий день. Наказували вчити гімн Росії, а то не міг його «належно» проспівати — били. 

Усі звільнені кажуть, що росіяни застосовують чи не всі можливі методи рукоприкладства. Б’ють за те, що людина через стояння в одній позі з піднятими руками знесилено падала, а після побиття змушують стояти далі в тій самій позі. 

— Як Асоціація родин захисників «Азовсталі» співпрацює і комунікує з міжнародними гуманітарними організаціями та українською владою?

— Ми намагаємось підтримувати зв’язок з МКЧХ та спонукати їх до дій, але все що отримуємо — заяви, що вони намагаються, але Росія не дозволяє виконувати роботу. Спільних дій з міжнародними організаціями у нас немає. Вони не бажають йти з нами на тісний контакт і ділитися деталям роботи. 

Спілкувалися з головним управлінням розвідки, ветеранським комітетом та з Уповноваженим із питань зниклих безвісти за особливих обставин Олегом Котенком, якому доручили питання військовополонених. Окрім ГУР, взаємодії з української владою не було. 

— На чому зараз фокусується Асоціація?

— Представники Асоціації продовжують спілкуватися з міжнародними журналістами та розповідати про ситуацію з полоненими — якомога більше, краще та детальніше намагаємось освітити міжнародну спільноту у питанні обміну. Також спілкуємось з родинами захисників та захисниць, пояснюємо алгоритм дій, як себе поводити, коли рідні в полоні. 

Окрім цього, наша робота спрямована на психологічну підтримку сімей: пропонуємо заняття з психологом в рамках спільного проєкту з організацією «Heart of Azovstal», організовуємо виїзні активні заходи, де поєднуємо спорт з психологічною реабілітацією. 

Запустили новий проєкт — бокси «Нарешті ти вдома», якими плануємо зустрічати військових. У ці бокси входять речі першої потреби : одяг, взуття, засоби особистої гігієни, буклет про те, що відбувалося, поки вони були у полоні, як світ їх підтримував. Ця допомога спрямована не тільки на матеріальну, а й на психологічну підтримку. 

Ймовірно, також будемо займатися психологічною допомогою військовим, адже треба буде їх адаптувати до нормального життя.

— Чи можливо вплинути на міжнародні організації, щоб вони були більш наполегливими і виконували свої зобов'язання? 

— Цьому могли б сприяти мітинги та акції в країнах ЄС та Україні, а також дописи в соцмережах.

Мирні акції ніякої шкоди не наносять, але є дієвим інструментом в цій ситуації. Тому раджу слідкувати за датами та місцями проведення акцій в соцмережах організацій.

Водночас не треба поводити агресивно, адже наша справа, як цивільних — аргументовано заявляти світові, чому потрібно діяти певним чином. 

З якими саме проханнями звертатись? По-перше, вимагати обмін тих, хто отримав поранення внаслідок російського теракту в Оленівці. Ми не знаємо, яку медичну допомогу їм надають, і чи надають взагалі. Якщо їх близько 145 поранених, то звичайно краще, якби їх лікували на території підконтрольній Україні в нормальних медичних умовах, а також з належною увагою, честю та шаною. Вони захищали не тільки Маріуполь, але й всю Україну — концентрували на собі російські сили протягом 87 днів. 

По-друге, повернути тіла загиблих. Нам відомо, що Росія відмовилась це робити, бо намагається приховати наслідки своїх злочинів, відтягує час доки тіла вже буде неможливо ідентифікувати та провести слідство щодо причин смерті. Тому треба якнайшвидше повернути загиблих додому, перевірити усі можливі причини їх загибелі та показати конкретні результати на загал. 

По-третє, повернути усіх живих. Немає гарантій, що теракт не повториться. Цього разу росіяни підірвали один барак, який стояв окремо від загальної колонії, наступного можуть підірвати чи обстріляти всю колонію. Тому потрібно прискорювати обмін; залучати якомога більше іноземних політиків, щоб вони вимагали у російської сторони повернення бійців. 

Якби конвенції були дотримані, можна було б думати про етапний обмін, але всі права порушені, тому обмін має бути найближчим часом. 

— Ви писали, що екстракція може бути варіантом порятунку бійців. Які перспективи та шляхи повернення військовополонених?

— Шляхи повернення — обмін або можливо альтернативні варіанти порятунку, як екстракція. Ця думка не моя, а одного з бійців, який був обміняний. Як на мене, звичайно найкраще повернути захисників «Азовсталі» в Україну. Проте, якщо Туреччина чи інша країна-партнер запропонує забрати військовополонених до себе і надати їм належну медичну допомогу, я підтримаю ініціативу. Це краще, ніж чекати, коли Росія вчинить наступний теракт. 

Політикам має бути видніше, як укласти подібну угоду з третьою країною. Моя задача, як дівчини хлопця, який у російському полоні, — привернути увагу до питання. 

— Що відомо про Іллю? Чи був хоч раз зв’язок із колонії? 

— З Іллею ми не спілкувалися з 20-го травня. Зв’язку із колонії немає. Достовірно про нього нічого не знаю. Уся інформація, якою володію — це те, що мені сказав МКЧХ: Ілля в Оленівці. Я дуже сподіваюсь, що його не було у підірваному бараці. 

Я питала про нього у тих, хто повернувся — думки розходяться. Не бачила його на жодних пропагандистських відео і не розумію, чому так. Так само можу сказати про бійця «Тавр»: його також не бачили у жодному сюжеті. Тому переживаємо, чи вони взагалі живі. Публічних допитів з ними не проводили. Зважаючи на те, що він був достатньо медійним, розумію, яке може бути ставлення росіян до нього — підвищена зацікавленість та спроби дізнатись інформацію шляхом катувань. 

Останні тижні на «Азовсталі» Ілля був небагатослівним. Психологічний стан військових зрозумілий, тому він особливо нічого не розповідав. Усі його повідомлення були односкладні і більше як перевірка зв’язку. Я питала, чи там хоч більш-менш якось, він відповідав, що більш-менш — і на цьому все. Єдине, сказав, що втратив 10 кг ваги. Потім домовились, що я повертаюсь в Україну, аби працювати заради його порятунку. 

— Яким ви знаєте Іллю і як познайомились? 

— Ілля — унікальна людина. Розумний, як енциклопедія. Що не спитай, особливо з області військової історії, — усе знає. З ним завжди цікаво розмовляти. 

З Іллею ми познайомились в компанії друзів під час концерту. Я спитала, як працює протез, він почав показувати і розповідати, як все влаштовано. Мені було цікаво його слухати і спостерігати. Минулого літа почали частіше спілкуватися, проводити час разом, а вже після нового року ходити на побачення. 

11 лютого поговорили і вирішили, що будемо разом. Через тиждень він поїхав у Маріуполь читати лекції новобранцям, навчати їх військової справи. Мав бути там всього тиждень. Як раз за тиждень розпочалася повномасштабна війна, і він вирішив повернутися на службу. Минулого літа Ілля вирішив повернутися до цивільного життя, але не вийшло. 

— Чому важливо говорити про «Азов»?

— Зараз «Азов» — це символ незламності, нескореності та свободи.

Вони зробили неможливе, зробили те, чого в історії ніколи не було — 87 днів тримали оборону в повному оточенні. Це вже жива легенда. Я сподіваюсь, що вцілілі після теракту повернуться додому живі та здорові, бо нам необхідно писати про них не з новин і книжок, а з їхніх слів. Вони мають самі складати підручники з історії України, ділитися досвідом, щоб скоріше витіснити Росію з наших земель, звільнити народ від російських тортур, закінчити війну і повернути країну до розвитку і мирного життя.

— Що вам особисто допомагає триматися? 

— Я не можу сказати, що особливо тримаюся: звикла реагувати на стресові умови, розумію, як працює психіка, тому допомагає минулий досвід. Але звичайно той стрес, у порівнянні до повномасштабної війни, був смішним. 

Я даю собі час, щоб видихнути. Попри великий обсяг завдань, за які відповідальна, дозволяю собі перепочити. Це може бути просто відпочинок вдома. У цей час стараюся ні з ким не спілкуватися і займатися своїм новим хобі — влаштовую собі чайні церемонії. Цікаве і нескладне заняття допомагає триматися. 

Вірю, що нам вдасться врятувати хлопців і дівчат. Вірю, що дочекаюся Іллю, що він повернеться найближчим часом. Принаймні хочу в це вірити.