Де зрада: що не так з перемовинами?
Олексій Ковжун — медійник та політичний консультант
Здається, про це вже висловилися всі. Я знімаю капелюха перед київськими таксистами та іншими експертами українського диванного війська, які дуже швидко перекваліфікувалися з вірусологів на воєнних експертів, а тепер вже й на експертів з міжнародної політики. Всі знають, що потрібно було робити та що не так в тому, що зроблено.
Люди порушили оцей суспільний договір про те, що під час війни не варто критикувати владу — «насуємо» їм потім, а зараз краще згуртуємося. І це свідчить про те, що ми всі трохи підрозслабилися. За це велика подяка ЗСУ. Ми повернулися, в певному сенсі, до нормального життя зі срачами у Facebook та суперечками з приводу того, що не так з нашою владою.
Насправді я знаю, звідки береться оце нестримне бажання дійти до кремля і потанцювати на його розвалинах. Адже я і сам не в окопах, а в досить комфортних умовах і відчуваю, знаю, що ми їх б’ємо, що наші воїни — генії і страшні хижаки та хороші хлопці і дівчата водночас. А русня — так, їх багато, але вони недолугі, тупі і боягузи, які бояться нас, а тому тікають. Все це правда, але правда і в тому, що ми зазнаємо втрат і нам тяжко. Особливо тим, хто б’ється там, на передовій.
Я знаю, звідки в нас оце відчуття «в сраку ці перемовини, не зупиняємося, йдемо аж до кремля». Коли тільки почалася ця фаза війни, коли всі були розгублені та в паніці, влада вибрала правильну стратегію. Вони навіть не заспокоювали нас, а почали наповнювати гордістю, перевиховувати нас: з жертв на вояків. І їм це вдалося, навіть занадто добре. І коли колективний Арестович розповідає нам про дванадцяту Чорнобаївку, коли ми бачимо жарти з недолугих москалів, ми хижо регочемо і стаємо сповнені рішучості дійти аж до мавзолею — вогнем і мечем.
І мені здається, влада зрозуміла, що вони трохи переборщили з «ех, ми ж козацького роду, рубаємо їх хлопці-молодці» і вони вже почали нагадувати про втрати, що страждає промисловість, особливо військова, що є проблеми з пальним, запасами, люди втомлені. Але ми все ще не зупинилися і хочемо дійти до кремля — як не завтра, то післязавтра.
Але давайте уважно подивимося: Україна веде війну. Вона складна та багатовимірна і фронтів у нас дуже багато. Найпростіший — це військовий фронт, там де автомати, гармати, NLAW-и, авіація і все таке інше. Ще є кібервійськовий фронт — де ламаються мордорські сайти, розпускаються чутки про Бєлгород, де Бандера скаче на чорній кобилі нічними вулицями прикордонних російських міст та наводить жах на москалів.
Ще є, скажімо, мирний кіберфронт, де розповсюджується через ті щілини, що ще лишилися, правда про все, що тут відбувається. Наприклад, про втрати російських військ. І ми вже бачимо наслідки — активізувався комітет солдатських матерів на росії і вони потрохи починають щось таке розуміти, що не так воно все солодко, як їм каже соловйов по тєліку.
Ми бачимо безліч фронтів. Одним з них є дипломатичний. Можна його назвати дипломатично-військовим, бо зверніть увагу, як вдягаються представники України — вони в тактиці, вони не в краватках. Там президент відкликає послів з Грузії та Марокко, бо вони не спромоглися досягти санкцій від урядів цих країн. Там майже кожного дня президент виступає перед парламентами країн, вони пускають сльозу і надають нам зброю, а також фінансову та гуманітарну допомогу. Так, вони ведуть безкінечні й, на перший погляд, абсолютно безсенсовні розмови, з тими, кому не можна вірити на слово. Так, ми всі знаємо, чого був вартий Будапештський меморандум. Він був дешевшим за папір, на якому був надрукований. Дерево для цього паперу загинуло дарма.
Але цей фронт також є неймовірно важливим. По-перше, ми демонструємо нашим союзникам, що ми відкриті до розмов. По-друге, ми подаємо велику кількість сигналів — як до наших союзників, так і до країни-агресора. Зверніть увагу на тональність, в якій проводяться ці перемовини. Україна поводиться як переможець у цій війні. Переможець, яким Україна обов’язково стане, хоч, на жаль, і не прямо зараз. Але коли ти поводишся як переможець, відчуваєш себе переможцем, ти приречений на перемогу.
Зверніть увагу на пояснення президента щодо розмов про мову. Хочете, щоб в Україні були російські школи? Нема питань. Ви відкриваєте у нас російську школу, ми відкриваємо у вас українську. Ви хочете, щоб був університет з викладанням російської мови? Ну супер, робіть приватний університет, а ми у вас відкриємо такий самий з викладанням української. Хочете, щоб у нас друкувалися російські книжки? Супер, тоді у вас друкуються українські.
Це позиція переможця, це не позиція дипломата. За цим дуже яскраво спостерігати.
Щодо відведення військ, говорімо чесно — якщо вся ця страшна м’ясорубка припиняється хоча б на хвилину, це означає врятування декількох українських життів. І будь-що варте врятування кількох українських життів. У нас є два важливих запобіжники проти того, що хтось вважає зрадою. У нас є ЗСУ, які просунулися вже на схід країни, і в нас є Конституція, в якій чітко сказано: так, референдуми проводити можна, але коли на території України немає іноземних військ і не звучать постріли. Тобто будь-яке рішення, на яке навіть може погодитися переговорна група, яка не має право нічого підписувати, має прочекати пів року, аж поки ми не перестанемо чути постріли. І тільки тоді можна збирати Верховну Раду і запускати усю цю довгу і сувору процедуру з внесення змін до будь-яких законів.
Щодо Криму і Донбасу. Ми зрушили росію з їхньої впертої позиції, що це не обговорюється. Я не можу назвати це перемогою, але це важливий крок у потрібну сторону. Робімо кожен хто, що може. Хтось пише прикольні коменти в чатики Бєлгорода, хтось збирає вантажі для волонтерів, хтось воює в ТРО чи готується до цього, хтось просто обійняв сусідку, яка була засмучена, хтось купив харчі бабусі по-сусідству, з якою віталися кілька років, але навіть не знали, як її звати. Кожен такий крок наближає нас до перемоги. Кожен гнівний допис у Facebook — той крок, що створює зайвий шум, в якому може загубитися велике прохання, що хлопцям на такий-то блокпост конче необхідна парочка броніків, або Людмилі Петрівні потрібні ліки проти тиску, чи просто що сусіди виїхали і лишили кота в під’їзді.
Хочу запевнити, що ваші емоції, які є важливими, створюють шум. Навіть якщо український кіт лишиться в під’їзді замість того, щоб знайти новий дім і друзів, вам буде соромно. А нам не має бути соромно, ми на своїй землі, правда на нашій стороні і всі ми робимо щось для перемоги. Тож робімо це разом. Слава Україні!
