«Сім авіабомб по 500 кг росіяни скинули на наш район»: історія дівчини з Маріуполя

Марія з Маріуполя. Тут вона навчалася, закохалася та вийшла заміж. У 2018 році її чоловік приєднався до Національної гвардії України, а з перших днів повномасштабної війни став на захист країни. 82 дні героїчно обороняв Маріуполь та «Азовсталь», зараз у полоні.

Майже місяць Марія разом з родиною перебувала під ударами російської авіації, без чистої питної води, мобільного зв’язку та інформації. «Свідомі» поспілкувалися з нею про рідне місто, як вдавалося отримувати звістки від чоловіка, про життя під обстрілами та як змогла із сім’єю виїхати з тимчасово окупованого Маріуполя.

«Ми мали чудове життя в Маріуполі»

Марії 24, її чоловіку — 25. У 2018 Микола пішов до армії. Марія навчалась на юридичному факультеті, працювала помічницею адвоката, а згодом юристкою у Маріупольській міській раді. 

У Маріуполі було все: курортна зона, локація для музичних фестивалів, сучасна інфраструктура, транспортна комунікація та чудові люди. Марія почала помічати, як з 2015 року місто стрімко змінювалося, розвивалося та створювало можливості якісного європейського життя для кожного.

«Маріуполь став мобільним у всьому: від транспорту до отримання необхідних документів в державних установах. Багато інвесторів з різних країн приїжджали і вкладали кошти. Швидко розвивався малий та середній бізнес. Місто помолоділо. Люди не виїжджали, а навпаки — почали повертатися», — ділиться дівчина.

Швидко розвивалося і культурне життя міста. З’явилися музичні фестивалі,  виставки сучасного мистецтва, нові заклади та суспільні простори. 

«Щорічний музичний фестиваль — це була масштабна, емоційна і крута подія. 4 сцени встановлювали на пляжі селища Піщаний. Були фудкорти, магазини, атракціони. Але військові говорили, що на вкладені гроші у фестиваль потрібно укріплювати місто, — каже Марія. — Після 24 лютого Маріуполь заплатив дуже велику ціну за всю Україну. І якщо це можна було зупинити, вклавши тоді кошти не у фестиваль, а в оборону міста —  наслідки були б іншими. Я не знала про це, проте думки про ту розмову мене не відпускають досі».

Вторгнення 24 лютого

Ще від початку лютого Марія мала передчуття, що повномасштабна війна може статися. Розуміла, що Маріуполь — єдине місто у Донецькій області, яке має вагу для Росії. 

«Маріуполь вже перевищив рівень Донецька до 2014 — місто розвинулось із шаленої швидкістю. Микола говорив, що у їхній військовій частині ніхто не панікує, жодних змін не відбувається, все як завжди», — зауважує дівчина.

Подумала, як розпочнеться, то чоловік як військовий точно буде знати. 

19 лютого Микола вийшов на добовий наряд, а опівночі Марія отримала від чоловіка повідомлення: «Збери валізи та документи, підготуй все для наших котів». 

«На ранок Микола повернувся і сказав, що наразі тільки збори, підготовка на всяк випадок», — розповідає дівчина.

23 лютого чоловік знову йде в наряд. На наступний день вже не повертається. О 5:15 Марія прокинулася від телефонного дзвінка подруги: «Почалася повномасштабна війна, у Маріуполі вже лунають вибухи».

«Я починаю писати і дзвонити Миколі, він відхиляє виклики, не відповідає на повідомлення. Поки одягаюсь, вчергове чую вибухи, розумію, що терміново треба кудись виїхати, оскільки вдома одна. Квартиру тоді винаймали майже на околиці міста — зі сторони “ПортCity” та великого МЕТРО. Це якраз і був один з перших фронтів, звідти росіяни зайшли до міста», — пригадує Марія.

Через декілька годин чоловік вийшов на зв’язок. Порадившись з Миколою, дівчина вирішила, що поїде до батьків, дім яких розташований у приватному секторі Маріуполя. Поруч з будинком жодних об’єктів стратегічного значення, лише велике кладовище та оптовий ринок. 

Життя під російськими обстрілами

«Я переїхала до батьків. Спочатку все було дивно. Попри те, що війна, ми мали світло, інтернет, воду та газ. Чули тільки, що на Лівому березі у людей вже не було електроенергії. Лівий берег загалом є найвіддаленішою точкою міста, і ми звикли, що все починається з нього», — каже дівчина.

28 лютого. Майже на добу у місті зникає світло. Разом з містом всі занурилися у ніч. Телефонів ніхто не вмикав, адже треба було берегти зарядку. Зв’язок у місті зникав. 

«Росіяни наближались до міста. Різниця між 24 та 28 лютого — колосальна. Ввечері ми вийшли з братом на двір. Світла немає, в небі зарево на 360 градусів. Йдемо трохи далі від двору, дивимось в бік Кальміуського району і бачимо, як летять ракети. До того моменту ніхто такого не бачив і не відчував подібного. Ти стоїш на вулиці. Тільки що ти сидів в інтернеті. Тобі 24, на дворі 2022 рік, а в небі летять ракети», — каже Марія.

Світло ввімкнули наступної доби. Тоді Марія одразу почала читати новини і розуміти, що без світла вже майже весь Маріуполь. Залишився лише центральний район, де вона й перебувала. 

«Тоді ми зрозуміли, це останні дні, коли ми в цивілізації зі світлом», — додає дівчина.

2 березня світло вимкнули остаточно. Відключили воду, повністю зник зв’язок. Залишився тільки газ. Російські ракети летіли ближче. Родина бачила, як горів «ПортCity». 

«Люди почали розповідати, що 2 березня Маріуполь взяли в кільце. Ми в оточенні і відтепер залишаємось повністю відірваним від інших територій. З того дня сенс життя обмежувався виживанням», — розповідає Марія.

5 березня зникає газ. Марія пригадує, як люди із сусідніх багатоповерхівок прийшли пиляти дерева та зривати забори, щоб палити багаття й готувати їжу.

Вибухи наближалися, почалися сильніші обстріли. 7 березня — день, коли вперше низько літала авіація. Вже за три дні російський літак скинув перші бомби на район.

«Будинок трусився як картонна іграшка. Ми просиділи весь день в коридорі. Мама плакала, тато не знав, що робити. Ми з братом накривалися ковдрою, подушками та каструлями, щоб якщо щось впаде, то нас не вбило», — пригадує маріупольчанка. — Ми лягли спати в коридорі. О 23:30 прокидаюсь від того, що уві сні кричу. Відкриваю очі і кричу. Стеля сиплеться мені на голову, обличчя, тіло. Намагаюся розбудити брата. Ударною хвилею маму з татом викидає з ліжка, вони падають до нас. За ними вилітає вікно, падає телевізор, домівка труситься».

Оговтавшись, батько Марії відчинив вхідні двері — на вулиці чутно крики людей, дітей. 

«Наш дім майже повністю розвалився. Ми побігли до сусідів у підвал. Сидимо, не розуміємо до кінця, що сталося. Сім авіабомб по 500 кг росіяни скинули на наш район, і це ми нарахували після того, як тільки прокинулися. Виявляється, до того вони скинули ще три», — ділиться дівчина.

Марія пригадує, як засинала, і всі будинки навколо були цілими. За кілька годин російських авіаударів навколо вже не було нічого: жодного будинку, жодної людини. 

«Все було схоже на поле бою, випалене та розтрощене дотла. Цеглини, дроти, стовпи, дерева, меблі й машини — все повиносило. Будинок, який біля нашого, повністю засипало — ракета прилетіла прямо в його центр, він склався, люди загинули в тому підвалі», — розповідає Марія.

Проживши 4 дні у підвалі, 14 березня Марія разом з рідними переїхала у багатоповерхівку неподалік. Там і прожили до виїзду з Маріуполя.

«Росіяни прийшли вбивати саме цивільне населення. Вони не прийшли битися з військовими, а саме з нами, простими мешканцями. Твого дому немає, твого району немає, немає і людей, з якими ти виріс. Вчора я домовилася піти зі знайомими по воду, а сьогодні їх немає. І ти навіть не можеш поховати їх. Ховаєш просто у дворі з надією, що все скоро закінчиться, і можна буде організувати нормальне поховання», — говорить дівчина.

Додає, що в повній ізоляції знати, яка ситуація на фронті, майже неможливо. Нічого не знала про чоловіка. 

На 5 день в дім Марії зайшли озброєні російські військові. Вимагали документи та обшукували квартири. Питали напрямок руху до заводу «Азовсталь». Марія навмисно вказала хибне спрямування.

«Пам’ятаю, ще до того, як російські військові увійшли до квартири, побачила на вулиці українських поліціянтів. Я до них підбігла і питаю: 

— Хлопці, мій чоловік в Національній гвардії, де вони? 

— Нацгвардія? Напевно, на заводі. 

— На якому саме заводі? 

— Військові і на Ілліча, і на «Азовсталі». 

«Один додав, що на заводах тихо», — пригадує дружина нацгвардійця.

До 2 березня Марія та Микола спілкувалися, коли був зв’язок. Чоловік не говорив, де саме перебуває, писав тільки, що він на позиції. Після 2 березня зв’язок обірвався. Дізнавшись, що росіяни дійшли до «Азовсталі», Марія вирішила виїжджати з Маріуполя. 

«Ми не милися, їжа закінчувалася, медикаментів було вже мало. Гинули всі: і люди, і тварини. Тварин їли: тато готував нам суп з голуба. Постійно бачили, як гинуть люди, діти, як розстрілюють житлові будинки, як випалюють дотла квартири знайомих», — розповідає Марія.

Евакуація

«Мені вдалося вмовити маму та брата виїхати, батька — ні. Він залишається в Маріуполі. Нам не було відомо про евакуацію. Було відчуття, що ми покинуті та нікому не потрібні. Через людей дізналися, що з Володарського блокпосту можна покинути місто на російських автобусах до селища Нікольське», — пригадує дівчина.

Автобусу того дня так і не було. До Нікольського Марію з рідними довезли на приватному авто російські військові, змусивши покласти речі в багажник. 

У тимчасово окупованому Нікольському родина пробула майже тиждень. У місті майоріли прапори так званої «днр» та Росії, працювали комендатури й місцеві окупаційні відділки поліції, вулицями ходили озброєні військові.

Того дня дівчині на кілька хвилин вдалося сконтактувати з Миколою. Чоловік сказав, що на «Азовсталі», і наголосив негайно виїжджати на підконтрольну Україні територію.

«Нам вдалося знайти водія, який погодився відвезти нас у Бердянськ. Тоді я дізналася, що з Бердянська до Запоріжжя ходить евакуаційна колона від Червоного Хреста», — розповідає Марія.

Родина виїхала наступного дня, проїхавши понад 25 російських блокпостів. 

«Перші 3 доби я ревіла, особливо коли приймала душ. Вода з крана біжить, і я не маю її гріти, вона вже гаряча, і так буває. Я можу приготувати їжу на плиті, а не на вулиці, на кострі. Можу придбати в магазині, що хочу, а не що бачу», — говорить дівчина.

За кілька днів Микола написав: «У мене осколкове поранення, я зірвав собі спину, але не лежу в госпіталі, допомагаю іншим хлопцям забирати поранених з поля бою до госпіталю — це моя бойова задача на зараз».

«Я його запитала, як же він з осколковим пораненням витягує інших. На що він відповів: “Маруся, те поранення, яке в мене, — то дитячий садок. То не рахується як поранення взагалі. Тут хлопці без рук і без ніг. І я вдячний командуванню, що мені взагалі дозволили відпочити і прийти до тями”», — переповідає Марія.

Кожен раз, чоловік прощався з нею і говорив, що на них з неба летять бомби, які він і не думав, що земля може витримати: 5 тонні бомби й фосфорні снаряди з неба, обстріли з кораблів в морі, з артилерії на суші, штурми заводу на танках і з автоматами.

«Я говорила йому, що падати духом не можна, якби складно не було. Це рано чи пізно завершиться», — говорить дівчина.

Зараз Марія чекає чоловіка з російського полону і робить усе можливе, аби це сталося якнайшвидше.