Як Німеччина переосмислила нацизм після Другої світової війни

Денацифікація, демократизація, демілітаризація, децентралізація. Ні, це не чернетка промови Владіміра Путіна. Це політики, які країни-переможниці запровадили щодо Німеччини після завершення Другої світової війни.

Демократизація, демілітаризація та децентралізація — не унікальні заходи. Демілітаризувати Німеччину вже намагалися після її поразки у Першій світовій. Демократизація — постійний процес, який відбувається одночасно у багатьох частинах світ. Про децентралізацію, тобто створення територіальна громад, в Україні теж чули.

Але хто б міг подумати, що через 80 років термін «денацифікація» знову зазвучить. 24 лютого Путін заявив, що «демілітаризація» та «денацифікація» — це цілі повномасштабного вторгнення в Україну. Проте стратегічно російське повномасштабне вторгнення зазнало поразки. Скільки б часу війна не тривала, Росія не зможе нав’язати решті світу новий статус кво. Російське військо зазнало втрат, на відновлення яких підуть роки, зазначає директорка Національної розвідка США Евріл Гейнс. Через це РФ не зможе застосовувати свої збройні сили деінде, крім як в Україні. Іншим словами, демілітаризація російської зовнішньої політики почалася.

А як щодо денацифікації чи, у російському випадку, деімперіалізації? Як переконати росіян, що їм не потрібно захоплювати все навколо? З подібними питаннями стикалися союзники напередодні завершення Другої світової війни. Розгляньмо, якою була ця політика, та чи досягла своїх цілей. 

Друга світова була війною, яка, здавалося, вплинула на всі сфери життя більшості частин світу. Нацистська Німеччина прагнула досягти повної гегемонії в Європі. Німці підтримували це, спротив нацизму був лише епізодичним.

Підписати з Німеччиною звичайний мирний договір було неможливо. «Тотальна війна змінила звичну модель миротворчості», — писав німецький історик Гайо Голборн, який протягом війни працював в Офісі стратегічних досліджень США. На Ялтинській конференції Вінстон Черчилль, Франклін Рузвельт та Йосіф Сталін погодили спільну ціль — зробити все, аби Німеччина більше ніколи не порушила мир. Для цього вони мали притягнути до відповідальності всіх воєнних злочинців, знищити всі нацистські закони та інституції, позбавити нацистів впливу на культурне та економічне життя країни. 

До США, Великої Британії та СРСР доєдналася Франція. Ці чотири країни розділили Німеччину та Австрію на окупаційні зони, проте жодна з них не готувалася до створення військових адміністрацій. Президент США до останнього сподівався, що американські військові не затримаються в Європі надовго, а відразу після поразки Німеччини вирушать в Азію. Британська політика щодо Німеччини залежала від дій Америки. Францію не цікавила Німеччина, її ціллю було посунути кордон на схід. Радянські партійці також не могли погодити політику через ідеологічні суперечки.

Тож коли восени 1944 року союзницькі війська почали прибувати в Німеччину, їх дії були хаотичним. У більшості випадків військові позбавляли нацистів посад у місцевих органах влади, проте всеохопність цих заходів не була гомогенною.

На Потсдамській конференції союзники погодили, що кожен з них самостійно визначатиме те, як проводити денацифікацію у своїй окупаційній зоні. Водночас дійшли згоди, що основним інструментом денацифікації мав стати опитувальник (Fragebogen) щодо діяльності за нацистських часів. Лише тоді людина отримувала талони на продукти. 

Військові адміністрації мусили вивчити відповіді опитуваного і віднести його однієї з  п’яти категорій: 

Це відбулося в липні, у той час, як окупація почалася ще навесні. Проте головна проблема полягала навіть не в хаосі перших місяців окупації. Кожен з гравців мусив обирати, що важливіше: відомстити нацистам чи швидко перебудувати Німеччину. 

Найбільш відданими денацифікації були американці. Вони вважали, що абсолютно всі люди старші 18 років мусили заповнити опитувальник. Зрештою, німці самі хотіли це зробити, адже не вважали себе винними. Натомість звинувачували Адольфа Гітлера та європейські держави, які не зупинили його. 

Німецький журналіст Курт Рісс виїхав з країни в 1933 році, після обрання Гітлера канцлером. У 1945 році він повернувся до Німеччини. Провівши там кілька тижнів та поспілкувавшись з місцевими, він почувався втомленим та надзвичайно роздратованим. «Я почав відчувати найвищу повагу до Гітлера, який, схоже, 13 років управляв країною попри несамовитий спротив чи принаймні мовчазну незгоду 70 мільйонів жителів», — писав він в New York Times.

Рісс прийшов до висновку, що США мусять здобути ще одну перемогу — перевиховати всіх людей, які відмовилися визнати власну причетність. Для цього американці використовували документальні фільми про нацистські концентраційні табори. Реакція німців була негативною. Одна 16-річна дівчинка після перегляду такого фільму заявила, що його авторам варто було проконсультуватися з очільником нацистської пропаганди Йозефом Геббельсом, аби фільм був більш переконливим.

Попри прагнення американців перевірити всіх німців на причетність до нацистського режиму, на практиці зробити це було неможливо. Кількість «необроблених» зростала. Взимку у зруйнованих містах почала збільшуватися смертність: у грудні 1945 року кожна четверта новонароджена  у британському секторі дитина помирала. Було психологічно складно вважати людей, які існують на межі виживання, винними.

У 1946 році британська та американська військові адміністрації передала процес денацифікації новоствореним німецьким регіональним урядам. Вони спростили опитування, аби швидше обробляти відповіді. На практиці це означало, що нацистам було легше уникнути відповідальності. За 1946-1948 роки німці в американському секторі заповнили майже 13 мільйонів питальників. Близько 10 мільйонів людей було визнано послідовниками чи виправданими. Ще три мільйони підлягали суду, два з яких було амністовано. Лише 865 тисяч справ потрапило в суд. 

Німецькі комуністи в радянській окупаційній зоні сподівалися, що денацифікація стане першим кроком в їхній політичній боротьбі. Вони планували використати цю політику, аби отримати підтримку населення. Хотіли виключити всіх колишніх членів нацистської партії з політичного життя. 

Німецький історик Тімоті Фогт вважає, що радянська денацифікація була не менш провальною за західну. На її початковому етапі всіх колишніх державних службовців відправляли на примусову роботу, а майно конфіскували. Проте згодом комісії з денацифікації запровадили розподіл на дійсних та номінальних членів нацистської партії. Члени комісії ставились досить поблажливо до своєї роботи: близько 70% колишніх нацистів визнавали номінальним, завдяки чому ті уникали покарань. Особливо поблажливо ставились до молодих людей, які раніше входили до нацистських молодіжних організацій. Це ж стосувалося працівників медичної сфери, адже їх не вистачало. Навіть коли справа доходила до суду, німці здебільшого не хотіли виступати як свідки обвинувачення. 

Зрештою, як на сході, так і на заході Німеччини денацифікаційні політики були зупинені в 1948, на початку Холодної війни. Західні союзники та СРСР більше не могли ізольовувати від суспільного життя сотні тисяч людей, причетних до нацистського режиму, адже саме ці люди вміли керувати урядовими організаціями. До 1973 року більшість керівних позицій в Міністерстві юстиції ФРН займали колишні члени нацистської партії. Кожен п’ятий був членом нацистських Штурмових загонів.

Іншими словами, у післявоєнні часи німці апатично ставилися до денацифікації, зрозумівши, що відповідальність є вибірковою. Вони сподівалися, що почнуть жити з «години нуль» (Stunde Null), забувши про минуле. 

Державні централізовані політики обробки минулого зазнали поразки. Натомість по-справжньому німці почали цікавитися тим, ким були їхні предки, наприкінці 60-х. Виросло нове покоління, яке запустило запізнілу «денацифікацію» знизу вверх. 

Показовою є ситуація, яка сталася в Австрії. Денацифікація в країні була не менш вибірковою, ніж в Німеччині. Після завершення війни Тарас Бородайкевич, колишній агент нацистської розвідки, викладав у Віденському коледжі світової торгівлі. У 1962 році на своїй лекції він позитивно відгукувався про Гітлера. 20-річній студент занотував це та передав в пресу. У результаті це призвело до першого вуличного зіткнення між лівими та правими політичними угрупування у Другій Австрійській Республіці. Бородайкевич був змушений піти у відставку.

Для багатьох німців їхнє минуле досі залишається табуйованою темою. Наприклад, у 2020 році журналістки Мелані Лонгеріх та Брігітта Бетц створили подкаст, аби дослідити життя своїх дідів, про яких їхні батьки їм майже нічого не розповідали. Дід Лонгеріх був нацистським штурмовиком. У сім’ї збереглася лише одна його фотографія, а ніхто з родичів не хотів про нього розповідати. Про минуле легше мовчати, ніж його критично осмислювати. Навіть історикам. Обговорити цю тему з німецькими експертами не вдалося. Вони відмовлялися надавати коментарі, почувши про порівняння німецького денацифікаційного досвіду з Росією. 

Тож не варто сподіватися, що росіян вдасться переконати в чомусь. Очевидно, про окупаційні зони в Росії не йтиметься навіть за найбільш оптимістично-фантастичних сценаріїв розгортання російсько-української війни. За їхньої відсутності, лише власне бажання російських політиків може стати двигуном політики деімперіалізації. Німецький приклад демонструє, що передача контролю над денацифікацією німецьким адміністраціям стало початком кінця цієї політики.

Росіяни, які на рівні заяв не підтримують повномасштабне вторгнення, часто поводяться, як німці в 1945 році. Перш за все, удають, що російсько-українська війна почалася 24 лютого 2022, а не у 2014. Інакше їм важко пояснити, чому вони толерували злочини Росії протягом восьми років. Наприклад, російський опозиціонер Максім Кац заявив, що «нічого не винен» українцям. Він переконаний, що росіяни, які тікають від мобілізації, принесуть користь іншим країнам, точніше «культуру». Його колега по цеху відеовиробництва Ілья Варламов заявив, що якщо киргизи не дослуховуватимуться до його критики, це призведе до деградації їхньої країни. Кац та Варламов віддзеркалюють російський колоніалізм, який має «цивілізувати околиці великої імперії». Вони відмовляються розуміти історичний контекст своїх дій, не хочуть критично осмислювати роки експлуатації та терору. Для них минуле — в минулому.  Так само як це було для німців, які пройшли денацифікацію і вирішили почати життя заново. 

Не варто сподіватися, що росіяни зміняться у середньостроковій перспективі. Лише стратегічне стримування може попередити майбутні війни. Для цього необхідна не лише сильна армія, а й надійні союзники.