«Я пробув у полоні 38 днів»: історія військового з Вовчанська
Марія Білякова
Історію Олександра Давиденка (ім’я змінено з міркувань безпеки) записала та підготувала Марія Білякова.
Я — ексвійськовослужбовець з Вовчанська. 24 лютого 2022 року прокинувся від вибухів. Потім до нас зайшли колони російської техніки та військові. Я почав переховуватися. У місті були люди, які могли мене здати.
Росіяни зайняли адміністративну будівлю, також розташовувалися на агрегатному заводі. Вони запропонували керівникові паспортного столу співпрацю, а коли той відмовився, його протримали на заводі три місяці.
Мені вдалося ховатися до літа. 5 червня я був зранку на ставку, а потім поїхав по продукти. Тоді мене побачила знайома й розповіла росіянам, що я в місті. Я не встиг поїхати — мене затримали неподалік школи.
Під’їхали дві машини із «зетками», з них вийшли військові та сказали: «Добрий день, покажіть документи». Я показав паспорт. Вони забрали його, барсетку та мобільний телефон. Мене вдарили автоматом і сказали: «Ми прийняли коригувальника». Вділи шапку на голову, замотали очі скотчем. Кинули в машину та привезли на агрегатний завод, де почали допитувати.
Щодня мене викликали ФСБ на допити. Ставили запитання та били, іноді катували струмом. Я навіть не розумів, що їм від мене потрібно. На цьому ж заводі росіяни тримали техніку, деякі ангари використовували для ремонту. Раніше завод обстріляли, серед росіян були постраждалі. Вони намагалися випитати в мене, чи дійсно я скоригував удар.
Нас тримали в імпровізованих камерах, де не було навіть туалету, лише відро. Годували в їдальні на території вранці та ввечері, але перед тим обов’язково щось натягували на голову, аби ми нічого не бачили. Деяким полоненим родичі приносили їжу, воду та сигарети. Мені нікому було носити передачі, бо мама й тато померли, а брат жив у РФ. Водночас шантажувати рідними мене теж не могли, бо у Вовчанську я залишився сам.
Мені казали: «Їдь до брата», бо він живе в РФ. Я відповідав, що не поїду. Щодня декого із затриманих водили на примусові роботи: прибирати, будувати укріпрайони та бліндажі тощо. Мене й ще одного хлопця, теж колишнього військового, на роботи не водили, ми були для них особливо небезпечними. Боялися, що відберемо зброю в конвоїрів і втечемо. Але після 24 діб мене залучили до роботи, поряд постійно стояв конвоїр зі зброєю.
За весь час утримання мене двічі вивозили в ліс, змушували викопувати собі могилу, ставили біля ями та стріляли над головою. Під натиском катувань я розповів їм про службу. Вони розуміли, що мені нема чого більше розповісти, дізналися все та відпустили. Я пробув у полоні 38 днів.
Я намагався виїхати одразу після звільнення, але не вийшло. Мене знову почали шукати росіяни, вони чекали на мене біля дому. Я був вимушений жити на вулиці, ховався в закинутих будівлях, влітку було ще тепло. Вечорами ходив по воду, аби приготувати щось поїсти. 13 вересня зайшли українські війська, я спочатку не повірив. За тиждень до мене приїхали з поліції та СБУ, допитали про все, що я пережив під час окупації. На заводі я показав, де нас тримали та катували, навіть з телебачення люди були. У 2024 році навесні нас знову почали сильно обстрілювати росіяни.
Спочатку мені під будинок прилетіли дві міни. 10 травня у Вовчанськ почали заходити війська РФ, у мій будинок влучила бомба, всі документи згоріли. Того ж дня я ледве встиг виїхати, аби не потрапити до росіян знову. Зараз у Харкові юристи допомагають відновити документи.
Публікація підготовлена благодійним фондом «Схід SOS» у межах проєкту «Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю фонду та не обов’язково відображає позицію ЄС.
БФ «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду.