Війна за культуру: як росіяни повертаються на світові сцени та фестивалі

Лютий, 2022 рік. Російські ракети полетіли на українські міста — Київ, Харків, Одеса, Львів, Івано-Франківськ, Чернігів, Миколаїв, Дніпро. У той момент культурні діячі у світі виступили на підтримку України, а організатори фестивалів кіно, музики та книжкових ярмарків почали розривати домовленості з росіянами щодо співпраць. 

Крим і частини Донецької та Луганської областей були окуповані Росією вже вісім років. Але тоді, у лютому 2022 року, здавалось, що російську культуру нарешті можна буде ізолювати.

Грудень 2024 року. Росіяни усіма силами намагаються знайти обхідні шляхи повернення на кінофестивалі у Торонто, на книжковий ярмарок у Франкфурті-на-Майні та на музичну сцену, попри війну, яку самі ж розпочали. А організатори допускають окремих митців, адже вважають, що «витвір мистецтва необхідно критикувати за сутністю, а не самою формою існування», а російським культурним діячам достатньо засудити «путінську» війну, і це дозволяє їм знову виступати у Баварській опері чи стати номінантами на Нобелівську премію миру. 

Свідомі дослідили, як російську культуру намагаються повернути у спільний культурний простір попри війну, яку веде Росія проти України.

Послухати матеріал:

У листопаді 2024 року у Таллінні проходив кінофестиваль «Темні Ночі». Цей фестиваль є одним з найбільших у північній Європі, кожного року тут показують понад 500 стрічок. 

Цьогоріч у програму фестивалю потрапив фільм російського режисера Боріса Гуца «Глухі коханці». За сюжетом фільму, двоє людей зустрічаються у Стамбулі, закохуються та разом долають виклики еміграції. От тільки він — росіянин, вона — українка. «А десь вдома йде війна», — йдеться в описі. 

Українку Соню у фільмі зіграла російська акторка Анастасія Шемякіна. А російський актор Даніїл Газізуллін, який зіграв росіянина Даню, знімався в агітаційному відео партії Владіміра Путіна «Єдіная Россія» у 2021 році. 

Спочатку фільм навіть потрапив до програми «Stand with Ukraine». Після публічного розголосу, стрічку прибрали з програми, та залишили на фестивалі. Українські кіномитці та культурні діячі написали відкритого листа до організаторів фестивалю з проханням повністю вилучити стрічку з програми. Її підписали режисери Оксана Карпович, Павло Остріков, Тарас Томенко, продюсери Дар’я Бассель, Пилип Іллєнко, Володимир та Анна Яценки, та Український Інститут.

«З урахування пропонованої фільмом історії любові "української дівчини та хлопця з Росії", співчуття до якого задеклароване навіть на рівні фестивального трейлера, у монолозі, де «хлопець з Росії» жаліється на втому від війни — можна вважати, що українські цивільні, вбиті конкретними російськими воєнними злочинцями, інструменталізовані до рівня тла історії передчасного примирення та ілюстрації тієї самої тези про "бруд", що виходить за всі можливі рамки навіть гнучкої етики», — йдеться у заяві. 

Попри публічну заяву українських кінодіячів та розголос навколо стрічки, фестиваль показав фільм. «Він у програмі, тому що він художньо і змістовно дуже гострий і дає можливість поговорити про актуальні теми», — говорила директорка кінофестивалю «Темні Ночі» Тііна Локк. 

Українсько-нідерландська режисерка та продюсерка, членкиня Української та Європейської кіноакадемій Марія Пономарьова, говорить, що ситуація з фільмом «Глухі коханці» як і з російським кіно в цілому невипадкова. Російське кіно давно і помітно було присутнє на глобальних майданчиках, на кінофестивалях, кіноринку.

«Якщо ми говоримо про кінофестивалі, то тут люди — організатори кінофестивалів, є тими, хто надає тим чи іншим наративам платформу. Для мене ця історія з «Deaf Lovers» показує, що зазвичай важко сприймати критику від людей, які фільму не бачили. Ніби, я не бачила фільм і його критикую — то я порушую такий культурний договір, де критикувати витвір мистецтва можна за складом його контенту, а не за вже проблематичною формою його існування», — пояснює вона, чому організатори фестивалю відмовилися зняти стрічку з програми.

Марія Пономарьова теж була однією з українських кінодіячок, яка публічно розкритикувала показ стрічки «Глухі Коханці».

«Для мене сама поява і показ цього фільму є важливішими, ніж його зміст. Окрім того, що я режисерка і кінопродюсерка, я працюю на кінофестивалях. Я розумію, що кінофестиваль — це велика інституція, яка не захоче прибирати фільм з програми, бо це місяці переговорів, це кінокопія, це робота, яку не хочеться перекреслювати. Тому конкретному фестивалю важко постфактум визнавати, що вони не просто надали платформу російському режисерові, а ще й валідували його вибір: запросити російську акторку грати українську жінку. Ми маємо бачити й ширший контекст: режисер цього фільму роками жив у Росії, був там культурним діячем, а зараз намагається опинитись на “правильній стороні історії”, не визнаючи свою відповідальність за дотичність до російської політики та війни — це багато що мені говорить», — розповідає Марія Пономарьова.

«Глухі коханці» хоч і зняті російським кінорежисером, та офіційно представлені від країн як Естонія та Сербія. Ще один цьогорічний фільм «Russians at war» російської кінорежисерки Анастасії Трофімової офіційно представлений від Канади та Франції. Його показували на кінофестивалі у Венеції та на TIFF у Канаді. У Торонто проти показу цього фільму навіть протестували. 

«Russians at war» це документальна стрічка, яка показує російських солдатів-добровольців, які беруть участь у російській агресії проти України. Анастасія Трофімова повідомляє, що знімала свій фільм «без акредитації від російського міністерства оборони» та «з великим ризиком для себе». Режисерка хотіла показати російських військових з «їхнього погляду, а не з української чи західної». Свій фільм вона вважає «антивоєнним». 

Анастасія Трофімова раніше працювала для Russia Today. Вона знімала документальні фільми про Сирію та Африку. У 2023 році Трофімова написала на своєму профілі у Facebook некролог про російського пропагандиста та близького соратника Євгенія Прігожина Кирила Романовського. Кінофестиваль у Торонто про зв’язки Трофімової та її попередні роботи для Russia Today не повідомляє.

На фільм «Russians at war» виділили кошти різни організації. Серед них Canada Media Fund, яка виділила близько 340 тисяч канадських доларів. Віцепрем'єр міністерка Канади Христя Фріланд висловила занепокоєння щодо витрати коштів з податків канадців на цей фільм через цей фонд. 

«Це війна російської агресії, це війна, де Росія порушує міжнародне право і вчиняє воєнні злочини. У цій війні дуже чітко є добро і зло. Українці борються за свій суверенітет і за демократію в усьому світі», — говорила Христя Фріланд. 

Прем’єри стрічки «Russians at war» на кінофестивалі у Торонто не було. Та її не зняли з програми повністю. Канадське телебачення TVO відмовилось показувати стрічку по телебаченню після розголосу. 

Та це не єдина історія з фільмом «Russians at war». Його також показали на кінофестивалі у місті Віндзор, у Канаді. Та номінували на премію «Найкращий канадський документальний фільм». Українсько-канадський фільм «Мирні люди» режисерки Оксани Карпович теж хотіли показати на цьому фестивалі, та команда фільму «Мирні люди» дізналась про рішення організаторів поставити їхній фільм разом з фільмом Анастасії Трофімової, та зняла фільм. «Russians at war» залишився у програмі фестивалю.

Той факт, що виробництвом документальної стрічки Анастасії Трофімової займались саме Канада та Франція, говорить про тенденцію у світовому кіно. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну вплинуло на кіноринок та кінофестивалі — вони перестали брати фільми російського виробництва. Але продовжують співпрацювати з росіянами, як з окремими кінодіячами.

«Це вихід з положення — говорить Марія Пономарьова. — Партнери домовляються з росіянами “от ми з вами співпрацювали раніше, а тепер це робити публічно не комільфо. Тож співпраця можлива, але шукатимемо інші, менш прямі шляхи для цього”. Ці, переважно західні, кінодіячі вважають, що підтримка хороших росіян — це гра в щось заборонене. Вони теж не роблять певного самоаналізу. А росіяни дуже люблять самовіктимізуватись, говорять що їм ніби довелось покинути власну країну. І так отримують допомогу, бо показують себе у скруті. І російські діячі користуються цим та отримують підтримку завдяки давно встановленим контактам, бо вони довгий час були присутні на глобальному кіноринку».

Найкращою ілюстрацією цього феномену сприйняття росіян на кіноринку та кінофестивалях є російський режисер Кіріл Серебренніков. У 2022 році він виїхав з Росії, нібито протестуючи проти російського повномасштабного вторгнення в Україну, хоч війна розпочалась у 2014 році з окупації Криму. Серебреннікова одразу допустили до участі у Каннському кінофестивалі з фільмом «Дружина Чайковського». А під час пресконференції Серебренніков закликав зняти санкції з російського олігарха Романа Абрамовіча та підтримувати сім’ї російських солдатів, адже вони втратили «дохід».

Українська режисерка Ірина Цілик розкритикувала Серебреннікова за його висловлювання. «Це лише один шматочок пазла до образу режисера, поданого фестивалем та багатьма журналістами як "дисидент"», — написала вона. 

У 2024 році Серебренніков презентував свій новий фільм на Каннському фестивалі. «Limonov: The Ballad», або «Лімонов, балада про Едічку». Цей фільм створили під егідою Франції, Іспанії та Італії, а головну роль зіграв британський актор Бен Вішоу. Фільм показує Лімонова як дисидента, який втік з СРСР через відмову співпрацювати з КДБ. Лімонов був засновником Націонал-більшовицької партії, таким чином він намагався поєднати ідеологію нацизму та більшовизму.

У 1999 році Служба безпеки України оголосила Лімонова персоною нон грата в Україні. Йому заборонили в’їзд до країни. Лімонов негативно висловлювався за незалежність України, та наполягав на анексії Донецької, Луганської, Харківської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської областей. Крим він вважав частиною Росії ще до його окупації. Лімонов просував імперські погляди на Україну. 

«Історія з фільмом про Лімонова знов же таки в західноєвропейському світі — це історія про якогось політика. Мав він якісь погляди, Україну не любив. В суспільствах, які вважають себе демократичними, не переживали геноцидів, там не розуміють що цей байопік просуває негативні наративи. Ця репрезентація не про них. На одному воркшопі в Естонії у 2022, французькі колеги нам сказали «Росіяни заподіяли вам зло, і ви протестуєте. Але чому ніхто не протестує проти фільмів про мафію, вони ж теж вбили багато людей?» Немає ще оцього сприйняття, що це більше ніж «фільм про злодія, який, як і всі ми навіть і жив і любив», що це вже нормалізує присутність в публічному полі людини з його поглядами й пасивно просуває ці шкідливі наративи», — говорить Марія Пономарьова.

Свідомі звернулись до організаторів кінофестивалю у Таллінні «Темні Ночі» з проханням пояснити свою позицію щодо показу фільму «Deaf Lovers», та на момент публікації відповіді не отримали.

Свідомі звернулись до організаторів кінофестивалю у канадському місті Віндзор з проханням пояснити свою позицію щодо номінації фільму «Russians at war» та комунікацію з командою фільму «Мирні люди», але на момент публікації відповіді не отримали.

2022 рік. Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Різні книжкові організації та інституції розривали зв’язки з Росією та її книжковими видавництвами, письменниками та культурними інституціями.

Серед них був і Франкфуртський книжковий ярмарок — один з найбільших і найстаріших книжкових ринків у світі. У 2022 році організатори ярмарку засудили повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

«Франкфуртський книжковий ярмарок припиняє співпрацю з російськими державними установами, відповідальними за організацію російського колективного стенда на Frankfurter Buchmesse. Франкфуртський книжковий ярмарок запевняє асоціації українських видавців у повній підтримці», — повідомили у заяві організатори.

У 2022 році Україна представила свій стенд на книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні під гаслом «Наполегливість існування». Тоді у ярмарку взяли участь 46 українських видавництв.

Український стенд привернув багато уваги до себе на стенді. Відвідувачі слухали виступи українських письменників та поетів, як Сергій Жадан, Станіслав Асєєв, Оксана Забужко, Юлія Паєвська (Тайра), Олеся Яремчук. На стенді представляли українські книги перекладені німецькою та іншими мовами. Так представники українського стенда привертали увагу до війни й воєнних злочинів Росії через книги.

2024 рік. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну триває. Та на Франкфуртському книжковому ярмарку з 16 по 20 жовтня 2024 року брали участь п’ять російських видавництв — вперше з 2022 року. Вони не представляли Росію, адже стенда Росії як країни не було, а себе, як індивідуальні видавництва. «Нейтральні» видавництва з Росії.

Серед них найбільше російське видавництво «Ескмо», — 25% ринку Росії, та понад 800 тисяч примірників кожного року виходять з друку під лейблом цього видавництва. Серед них книжки з антиукраїнським вмістом, пропагандою «русского мира», героїзацією російських правоохоронних та військових органів тощо.

Окрім «Ескмо», у ярмарку взяли участь A Walk through History, LLC Samokat Publishing House, Phoenix LLC, Polyandria Print LLC. 

Представники українських видавництв обурились через допущення російських видавництв на ярмарок. Генеральний директор видавництва «Ранок» Віктор Круглов розкритикував рішення організаторів Франкфуртського книжкового ярмарку допустити участь видавництва «Ескмо». 

Український Інститут Книги, який організував стенд України, звернувся до Франкфуртського книжкового ярмарку за коментарем про допуск російських видавництв. 18 жовтня низка українських видавців протестували біля стенда Ескмо щодо його участі у ярмарку.

Організатори заявили, що відмовляються «реєструвати російський національний стенд на Frankfurter Buchmesse» поки війна не закінчиться. Та окремі російські видавництва можуть брати участь у ярмарку й експонувати свої книги, за умови якщо вони не порушують законодавства Німеччини.

Після публічного розголосу і протестів українських видавців, 19 жовтня Ескмо закрило свій стенд на ярмарку.

Наталія Мірошник, керівниця відділу зовнішньоекономічної діяльності українського видавництва «Vivat» розповіла, що організатори ярмарку не повідомили завчасно українців про участь російських видавництв.

«Ми мали дуже щільний графік зустрічей із партнерами, тому на щось інше часу фізично не вистачало. Але теж були неприємно вражені, що російським видавництвам, зареєстрованим у Росії, і російським видавництвам, зареєстрованим в країнах Європи (такі теж є), дають простір для продовження культурної експансії. Зрештою, це набуло розголосу. У п’ятницю «Ескмо» закрили стенд», — пояснила вона як організатори та Український Інститут Книги комунікували щодо цієї ситуації.

Участь російських видавництв у ярмарку невипадкова. Росіяни добре розуміють важливість «дипломатії м’якої сили», особливо культурної. Так ще у березні 2022 року генеральний директор російського видавництва «Ескмо» Євгеній Капьєв просив іноземні видавництва та ярмарки переглянути бойкот російських видавництв, письменників та книг.

«Подумаймо разом, як ми можемо допомогти зробити наш світ кращим. Від усіх нас сьогодні залежить, яким буде наше завтра: будуватимемо стіни чи мости?», — говорив він у відкритому листі. 

Капьєв також закликав не відмовлятись продавати права на переклад книг у Росії, адже тоді росіяни втратять доступ до іноземної літератури, і «може навіть зменшити взаєморозуміння між країнами». 

Російські видавництва в Україні впливали на книжковий ринок напряму. Навіть попри обмеження ввезення російських книжок, вони купували видавництва тут і видавали книги російською. У 2013 році російськомовні книжки займали 75% українського ринку. У 2021 році — за рік до повномасштабного вторгнення — російськомовних книг все ще було 50% від ринку. 

Так росіяни могли швидко видавати в Україні російськомовні переклади іноземних книжок, адже у них були права на переклад російською мовою. Українські видавництва вели окремі перемовини щодо перекладів українською мовою, але ці процеси тривали довго. Українській книжці було складно конкурувати з російською.

Лише у 2022 році Верховна рада прийняла закон про повну заборону ввезення видавничої продукції з Росії та Білорусі. У 2023 році президент підписав цей закон. 

Завдяки постійній присутності на заходах, як Франкфуртський книжковий ярмарок, українські видавництва отримують більше публічності на глобальному книжковому ринку, і можуть легше вести переговори як про переклади іноземних книжок, так і про продаж прав на українські книги в інші країни. Розрив між українським книжковим ринком та російським покращив ситуацію, говорить Наталія Мірошник.

«Зі свого боку можемо це підтвердити щільним графіком зустрічей. З нами хочуть співпрацювати, український ринок швидко та динамічно розвивається, наповнюється новими тайтлами, права купуються ще на етапі тільки ідеї твору (до виходу книжки)», — розповідає вона як Vivat веде перемовини з іноземними видавництвами щодо перекладів книг українською.

До української книги зріс інтерес. Та у процесі з перекладом книжок українських письменників на іноземні мови все ще зберігаються певні виклики.

«Насамперед, іноземні видавництва зацікавлені в тих творах, які потенційно будуть добре продаватися на їхньому ринку. Україна має що запропонувати. Але продаж прав — це кропітка робота, важливо правильно презентувати саме ту книгу саме тому іноземному агентові, який може бути зацікавлений у конкретній тематиці. Ведуться довгі перемовини перед тим, як видавець буде готовий зробити заявку на купівлю прав для своєї країни. І є той момент, що іноземці часто стикаються із нестачею професійних перекладачів, які можуть якісно перекласти з української на їхню рідну мову», — розповідає Наталія Мірошник.

До 50 найкращих книг за 2024 рік британського видання The Telegraph потрапило три книги українських письменників — «The Ukraine» Артема Чапая, «The Language of War» Олександра Михеда та «Our Enemies Will Vanish» Ярослава Трофимова. Ці книжки пов’язані темою війни. 

Та іноземні видавці перекладають як і класичну українську літературу, як Лесю Україну, Валер’яна Підмогильного тощо, так і цікавляться сучасними письменниками. Це і є сила культурної дипломатії. Росія довгий час нав’язувала світові через книги та своїх авторів пропаганду, а сама займала ринки держав колишнього СРСР російськомовною книгою.

Якщо після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну міжнародні культурні майданчики та ринки перестали співпрацювати з Росією і почали звертати увагу на Україну, українську культуру та митців, то на сцені симфонічної музики історія трохи інакша. 

Агент української диригентки Оксани Линів Міхаель Грубер у березні 2024 року говорив, що після початку російської агресії класичних російських композиторів виконують навіть частіше в Європі, Америці, Азії, ніж до лютого 2022 року.

«Диригенти незалежно від національності просто мають диригувати та виконувати класичних російських композиторів, таких як Чайковський, Рахманінов, Шостакович, Стравінський та інші. Оскільки ці композитори та їхня музика стали частиною стандартного репертуару кожного важливого оперного театру, оркестру або концертного залу в західній півкулі», — пояснював Міхаель Грубер. 

І це дійсно так. Музика Чайковського має фундаментальне значення для симфонічної музики як форми мистецтва та для ринку. Балет «Лускунчик і мишачий король» популяризував цю історію та і саму іграшку — лускунчика — як частину Різдва. Те саме стосується і «Лебединого озера», — відомої балетної постановки, музику до якої написав Чайковський у 19 сторіччі.

Музика російських композиторів настільки давно увійшла до світової класики, що її неможливо посунути, неможливо позбутись. Директорка молодіжного симфонічного оркестру України Олександра Зайцева говорить, що твори російських композиторів, як Чайковський та Рахманінов — це канон класичної музики.

«Музика, особливо симфонічна — це особливий вид мистецтва. Це галузь, яка має найменше кордонів. Література, наприклад, більше прив’язана до подій чи героїв, конкретних політичних ситуацій навіть. А симфонічна музика частіше виражає певний емоційний посил, внутрішній стан композитора, позачасові загальнолюдські наративи. Твори російських композиторів вже стали програмними, їх неможливо уникнути в цій сфері. Російські композитори теж не були замкнені в імперії чи потім в СРСР. Рахманінов жив в США, його музику там люблять. Деякі з них відкривали великі зали у Європі, у США. Тобто вони пов’язані історично з симфонічною музикою. Їх неможливо вирвати з контексту і сказати що їх ніколи не було», — пояснює вона чому російські композитори досі є частиною симфонічної музики культурно та історично.

Та організатори концертів і турів, все ж таки, розрізняють контекст 19 сторіччя і сучасності, говорить Олександра Зайцева. Сучасних російських композиторів масово не запрошують до співпраці, і, звісно, намагаються уникати тих, хто підтримує війну Росії проти України й політику сучасної Росії.

Та скандалів з російськими виконавцями не уникнула симфонічна музика та опера. Так, у березні 2022 року Метрополітен Опера у Нью-Йорку розірвала контракт з російською оперною співачкою Анною Нетребко. Артистка подала в суд на оперу, та отримала компенсацію у 200 тисяч долів. Але змушена заплатити 30 тисяч доларів за «дуже недоречні» заяви після вторгнення Росії в Україну.

Метрополітан опера також замінили чоловіка Нетребко, азербайджанського оперного виконавця Юсіфа Ейвазова в опері «Tosca». Менеджер Метрополітан опери Пітер Гелб пояснював, що Ейвазова прибрали з постановки через участь в ній української виконавиці Людмили Монастирської. 

Та Анна Нетребко намагається повернутись на міжнародну оперну сцену через Німеччину. Вона виступила на Міжнародному травневому фестивалі у Вісбадені у 2023 році. Українські виконавці тоді відмовились брати участь у фестивалі. Організатори фестивалю позицію українських виконавців назвали «політично мотивованим або нав’язаним політикою». 

У 2024 році Німецька державна опера у Берліні анонсувала, що Анна Нетребко зіграє головну роль у "Набукко" Джузеппе Верді. Її чоловік Юсіф теж потрапив до складу виконавців опери в іншій постановці. Генеральний музичний директор опери Крістіан Тілеманн на пресконференції щодо початку нового сезону заявив, що «захоплюється Анною Нетребко».

У лютому 2024 року організатори Віденського фестивалю скасували концерт грецького диригента з російським громадянством Теодора Курентзиса. Українська диригентка Оксана Линів розкритикувала наявність у програмі фестивалю Курентзиса. Вона вважала, що його участь є нечутливою та ігнорує страждання українців.

Австрійсько-російський диригент і головний диригент Берлінського філармонічного оркестру Кірілл Петренко відкрито підтримав Україну і засудив війну, хоч і назвав її «путінською». 

Українська диригентка Оксана Линів в інтерв’ю УП Життя розповідала, що намагається уникати співпраць з росіянами, і навіть знаходить сама і показує агентам та організаторам статті та пости з публічними висловлюваннями російських виконавців. Організатори йдуть їй на поступки. 

Та позбутись класичних творів російських композиторів неможливо. Так український оперний виконавець Олександр Цимбалюк на Мюнхенському оперному фестивалі виконував партію російського царя Бориса Годунова в опері Мусоргського. Тому що російський композитор і його твори є класикою.

«Є певний розподіл — 70% репертуару програмного оркестру має бути знаною класикою, — говорить Олександра Зайцева. — Це є і Моцарт, Бах, Бетховен, і Стравінський, і Чайковський. Інші 25%-30% творів можуть бути менш відомими, або новими прем’єрами, відкриттями нових композиторів. Чим менш відомий або фінансово захищений оркестр, тим менший відсоток «непопулярного» репертуару може він собі дозволити. Тому поле для виконання музики українських композиторів звужується».

Молодіжний симфонічний оркестр не грає класичну музику російських композиторів. Це принципова позиція, говорить Олександра Зайцева, і її оркестр тримається і надалі.

Попри все, прогрес є. Олександра Зайцева говорить, що іноземні колективи звертаються до українських за нотами. Фундація Лятошинського займається розповсюдженням нот творів українських композиторів. 

«Це ознаки гармонійного входу українського репертуару на світовий ринок. Це довгострокова перспектива, та я вважаю що українська музика стане невіддільною частиною симфонічної класичної музики», — говорить Олександра Зайцева.

Українська музика вже є частиною глобальної музичної культури. Пісня «Щедрик» з музикою Миколи Леонтовича — класична пісня Різдва. Твір української сучасної композиторки Богдани Фроляк «The Way» після виконання на BBC Prom увійшов до репертуарів симфонічних оркестрів. Молодіжний симфонічний оркестр виконує його теж. 

Попри зменшення уваги до війни Росії проти України в іноземних медіа, увага до української культури все ще залишається. Олександра Зайцева говорить, що українські твори отримують позитивні відгуки від аудиторії.

«Ми часто чуємо “Такий гарний твір, шкода що раніше ми його ніколи не чули”. Нас просять розповісти про твори українських композиторів, які ми виконуємо. Люди вже починають так розуміти й так цікавитись і так знаходити щось важливе, щось глибинне в українській музиці. Це буде підґрунтям того, що ці твори будуть і далі й далі виконувати», — пояснює вона.

Тож якщо симфонічна музична сцена відкриває для себе українських класиків, як, до прикладу, Микола Лисенко та сучасних композиторів, то позбутись росіян неможливо. Настільки сильно вони вкорінились у симфонічній музиці. У різдвяний період, коли музика Чайковського «Лускунчик і мишачий король» зазвучить на багатьох майданчиках, «Щедрик» Леонтовича звучатиме не замість нього, а поряд.