Повернутись зі світанком

18 травня Україна вшановує пам’ять жертв депортації кримськотатарського народу. За останніми даними, у 1944 році з Криму було депортовано близько 200 000 кримських татар, з яких понад 46% загинуло в жахливих умовах перевезення та на місцях депортації.

Історію своєї родини нам розповіла перша заступниця Міністра закордонних справ — Еміне Джапарова.

Кажуть, що найтемніша ніч буває перед світанком. Це історія про повернення, яке обов‘язково відбудеться, коли Крим знову потрапить під контроль України.

«Я поверталася з роботи в авто. Був перехід від весни до літа, у мене було відчинене вікно. Хтось тоді палив вогнище і дим потрапив до салону машини. Це був такий момент, від якого здалося, що на декілька секунд час зупинився. Я дивилася на все те і тоді на 100% відчула, що нікуди не хочу їхати. Що мені комфортно з тим, хто я є, що це моя земля і що я хочу бути тут», — згадує Еміне, яка декілька років потому вимушено покинула Крим у зв’язку з окупацією.

Малою я ніяк не могла зрозуміти, чому бабусі, розповідаючи про депортацію, неодмінно плакали. Адже пройшло вже багато років з того часу і ми всією сім’єю жили в Криму.

Але це така рана, яка ніколи не зможе загоїтись.

Татову маму звали Левія. Її депортували із селища Ойрат, яке, за розповідями бабусі, знаходилося неподалік Чорноморська та Євпаторії. Зараз Ойрата ви не знайдете на жодній із карт: поселення зникло через довгу відсутність людей на його теренах. Бабуся пригадувала, як одного разу зранку прийшли солдати та депортували її, брата, сестру та маму. Їх добу везли до Кезлеву (укр. Євпаторія — ред.), після чого завантажили у товарні вагони та відправили в Узбекистан. Бабуся казала, що їм вдалося потрапити в один вагон та не загубитися. Іншим родичам пощастило менше: вони довго шукали один одного та, на жаль, знайшлися не всі.

Цікава історія трапилася із мамою моєї мами. Її звали Ніса, вона була найстаршою дитиною в сім’ї. Вони жили у селищі Кьайманчі, якого теж вже не існує, і коли померла прабабця, доглядати за всім стала бабуся. Одного разу мешканців поселення зібрали на центральній вулиці о 5 ранку та тримали там до ночі. Ніса усвідомила, що відбувається, тому, коли стемніло, їй вдалося двічі збігати до будинку і зібрати речі. Вона взяла їжу, яка допомогла вижити у дорозі, та дорогоцінності, які потім обмінювала на горстки муки й пекла з них коржики. У бабусі були ще заміжні сестри, що жили по інших селах. Одна з них померла в дорозі, а двох її синів відправили до дитячого будинку. Коли Ніса про це дізналась, вона почала їх розшукувати. І їй це вдалось. Вони були у жахливому стані: молодший син пух від голоду, тож ще трохи — і він би помер. Бабуся підкупила працівника дитячого будинку й викрала їх вночі. У таких умовах вони і вижили.

Татовий батько, Раіф, потрапив у облогу незадовго до кінця окупації Криму, звідки його забрали до Німеччини разом з двома односельцями. Згодом їм вдалося втекти на територію Чехословаччини. Там вони приєднались до партизанів і аж до останніх днів війни дідусь не полишав зброї. Вже пізніше він почав шукати своїх рідних.

Мамин тато, Абдульваап, брав участь у фінській війні, служив у балтійському флоті і навіть пройшов блокаду Сталінграду. Мама розповідала, що військові спогади дідусю давалися складно. Він не любив про це говорити. По закінченню війни її батько теж шукав своїх рідних, живучи у селищі Корбекуль (сьогодні Изобильное, Алуштинський район — ред.).

Обом дідусям зрештою вдалося знайти свої родини. Проте вижили не всі: найбільше загинуло дітей та літніх людей.

Мені не надто багато розповідали про життя у місцях депортації. Говорили, що спершу узбеки їх сприйняли вороже, з камінням та палицями. Це все трапилося, тому що перед висилкою радянська влада провела ретельну інформаційну кампанію. Мовляв, зараз привезуть сюди когось незрозумілого, з рогами, несли абсолютну нісенітницю. Подекуди ця спроба зіштовхнути два народи справді була ефективною, але з часом, коли місцеві почули, що у нас схожі мова, релігія, то почали розумітися краще.

Бабуся Ніса розповідала, що вони жили у барачних умовах, де не було нормальної води та їжі, тому все доводилось шукати самотужки. Пощастило, що бабусі вдалося забрати із дому трохи золота, яке вона розміняла на їжу.

Питання збереження мови стояло не так гостро, як питання збереження життя, але оскільки кримські татари жили у спецпоселеннях, то спілкувалися кримськотатарською між собою. Коли після смерті Сталіна зняли цей режим спецпоселень, стало значно легше. Люди отримали можливість хоча б кудись їздити, влаштовуватися на роботу, вступати в університети.

Моя мама народилася у Гулістані (Азербайджан — ред.), а тато — неподалік Самарканду в містечку Хішраф, тому їхні спогади більше пов’язані з тими місцями.

Своє дитинство мати провела у Новоросійську, але поступати вирішила до Краснодару у медичний університет. У цей час батько жив в Узбекистані та поступив до Ташкентського медичного університету, звідки на старших курсах перевівся у Краснодар. Як виявилося пізніше, вони жили зовсім поруч, проте зустрілися на одному весіллі.

Мого тата мали познайомитись з якоюсь дівчиною, маму — з іншим хлопцем, сім’ї знали та готувались до цього. Проте не склалося: батько закохався у матір з першого погляду. Вони станцювали лише один танець і спершу на цьому все закінчилося. Але буквально через кілька днів після цього мама почула стук у двері гуртожитку, відкрила їх, а там стояв тато з пакунками. Так вони почали спілкуватися, а вже через півтора-два місяці він попросив маму прожити з ним все своє життя.

До Криму кримським татарам було дозволено приїздити лише у ролі туристів, тож мамин тато щороку відвідував Алушту. У 1968 році їх сім’я переїхала до Новоросійська, бо дідусь не міг жити без моря та Криму і обрав найближчу до нього точку. Саме там проходило і моє дитинство. А вже після розпаду СРСР майже вся наша сім’я переїхала у Крим.

Татові батьки теж спершу намагались оселитися у Криму, але їх не впустили, тому вони осіли ближче до нього, на Херсонщині.

Я народилася у Краснодарі, проте, коли мама завершила навчання, ми переїхали у Херсон до батьків тата, де жили великою родиною. Після розпаду СРСР мої батьки почали дізнаватися, як можна повернутися до Криму, а вже у 1987 році вони приїхали туди із двома валізами та мною на руках. Батьки хотіли оселитися у Бахчисараї, оскільки селищ, де народилися наші родичі, вже не існувало, а, попри послаблення обмежень, в Алушту кримським татарам переїжджати було не дозволено. Проте і в Бахчисарай вони не потрапили: татові обіцяли прописку в Керчі.

Вже після переїзду батькам протягом тривалого часу її не видавали через національність. У зв’язку із цим їх не брали на роботу, попри попит на кваліфікованих лікарів. Пам’ятаю, що коли мене запитували, де працює батько, я відповідала: «В горисполкоме» (міський виконавчий комітет — ред.), оскільки тато ходив туди мало не щодня як на чергування, щоб отримати прописку. Так вони тинялися кілька років.

Тоді у батьків не було коштів на те, щоб купити будинок, тому вони орендували квартиру. Коли спецслужби дізнавалися, що житло орендують кримські татари, то просили власників вигнати їх. Звісно, це робилось адекватно та чемно, але за кілька років вони встигли змінили чимало квартир. Спецслужби таки добре виконували свою роботу. На той час тато таксував, а мама встигла опанувати дива маркетології: купувала фрукти та овочі у магазині, куди їх привозили немитими та нефасованими, приводила до ладу, а тоді вже продавала. Також вона робила соління, збирала фрукти з городу. Таким чином і заробляли.

Згодом батькам вдалося влаштуватися на роботу у місцеву лікарню і придбати невелику квартиру, келію. Ми називали її «времянка». З початку 90-их мама зайнялася бізнесом, а батько залишився в лікарні, де у нього розпочалось кар’єрне зростання.

Біля нашої «времянки» батьки почали будувати будинок.

Ми довго не мали власного житла, мешкали по орендованих квартирах, тож я добре пам’ятаю час, коли батьки придбали невеликий двокімнатний будиночок і вирішили, що на цій території будуватимуть великий маєток. Так ми і жили з цією мрією. Пригадую, як тато змалював не один зошит із рисунками того, як має виглядати наш дім, а я дивилася на них і уявляла його.

Батьки будували наш дім довгих 9 років. Він вийшов схожий на музей: у нього ми занесли все, чого хотіли всі ці роки. Через те, що у «времянці» ми жили у жахливих умовах, я і сама з шаленим нетерпінням чекала на свою окрему кімнату. Раніше у нас було лише дві кімнати, піч, воду доводилося тягати у відрах, а новий будинок мав два поверхи, і в ньому все було саме так, як мріялося. Я настільки сильно насолоджувалася відчуттям того, що у нас нарешті є будинок, що, напевно, найбільше зараз сумую саме за ним.

Інколи мама по відеозв’язку показує наші кімнати і це для мене з одного боку болючий, а з іншого — зворушливий момент.

Ще з дитинства я усвідомлювала, ким я є. Знала кримськотатарську мову та вміла нею говорити, оскільки в мого тата було правило — вдома розмовляти лише кримськотатарською. Виключення він робив для української мови, а от за російську могли і покарати. У його кабінеті — і вдома, і на роботі — був портрет Мустафи Джемілєва, а в будинку — кримськотатарський прапор.

У дитинстві я соромилась спілкуватися кримськотатарською, бо відчувала негативне ставлення у соціумі. Саме тому, коли у публічних місцях батьки говорили зі мною кримськотатарською, я намагалась мовчати. Навіть не можу пригадати, що саме спричинило таке ставлення, але ця меншовартість була.

Після 3 класу мене перевели в іншу школу з поглибленим вивченням англійської. Протягом першого року було дуже складно адаптуватись. Я тоді була єдиною кримською татаркою на весь навчальний заклад і мала через те комплекси. Коли на уроках ми проходили тему монголо-татар, відчувала на своїй спині погляди всього класу. У попередній школі я була лідеркою, а тут почувалась гидким каченям.

Дівчата з класу за спиною некомпліментарно висловлювались про мене, перекручували моє прізвище, не могли правильно вимовити ім’я. Одного разу я спускалась по шкільних сходах і почула, як дівчинка, що постійно ображала мене, сказала «Знову ця татарка». Тоді я не витримала і стягнула її вниз по сходах. Після цього ніхто не дозволяв собі позаочі говорити про мене неприємні речі.

8 березня 2014 року окупаційна влада відключила сигнал теле- та радіокомпаній: вони захопили ДТРК Крим, що був би сьогодні філією «Суспільного», якби не окупація. До мене о 3 годині ранку подзвонив мій друг та журналіст Осман Пашаєв, щоб запитати, чи я в курсі, що окупанти заблокували сигнал. Він сказав, що ми разом поїдемо до будівлі ДТРК Крим. Я, ще не зовсім прокинувшись, на автоматі почала збиратись, попередила чоловіка та вирушила з Османом. У нього була перепустка у приміщення, але його не пропустили. Натомість до нас вийшла група чоловіків, одягнених у звичайний одяг, з вимови яких ми зрозуміли, що це були далеко не місцеві. Вони знімали нас, а ми — їх. Чоловіки представилися туристами і ми розмовляли з ними півтори години. Зрештою, нас таки не впустили, але Осману вдалось зробити сюжет для свого каналу на YouTube. А ввечері, вже на контрольованому окупаційною владою ДТРК Крим, вийшов сюжет про те, що екстреміст Осман Пашаєв з колегою намагалися захопити будівлю. Тоді я вперше особисто зіткнулась зі світом терористів. Після цього мене забрав чоловік, і коли ми складали техніку в багажник, він подарував мені вазон на честь свята. Цікаве тоді видалось 8 березня.

Пам’ятаю, як до Криму приїжджав спецпосланець ООН Роберт Серрі для того, аби дізнатись, що там відбувається. У нього був запланований ряд зустрічей від імені ООН, а ми, як журналісти чекали його конференції в готелі. Після певного часу очікування пішли чутки, що ніхто не знає, де він, і що, ймовірно, його захопили. Я почала шукати більше інформації, телефонувала до знайомих, які могли щось знати. Моя колега Ельвіна Сейтбулаєва дізналась, що його закрили в одному з кафе, яке називалось «Віденські булочки». Я прийняла швидке рішення їхати туди і взяти із собою британських журналістів. Ми були першими, хто прибув на місце. Навколо стояла так звана самооборона, хоча ми вже чітко розуміли, що це були російські ФСБшники. Я домовилась із цією самообороною і мене впустили туди. Офіціантки боялися, що вони потрощать вікна, і тому намагалися вивести Роберта звідти, але він заявив, що нікуди не піде. Коли я зайшла всередину, йому стало спокійніше, оскільки він чекав на медіа як на гарантію безпеки.

Пригадую, що ми тоді зробили декілька включень: я на АТР зробила, а британські журналісти взяли для iTV інтерв’ю, яке потім облетіло весь світ. Я стала комунікаторкою між цією названою самообороною та Робертом Серрі. Вони виставили Роберту ультиматум: він повинен якнайшвидше виїхати із Криму. Серрі вийшов на контакт зі штаб-квартирою у Нью-Йорку, і йому придбали квиток на останній літак, який тоді вилетів із Сімферополя до Стамбула. Самооборона організувала для Роберта бус, куди нас і посадили. Дорогою в аеропорт я подзвонила Мустафі Джемілєву і попросила про допомогу, тому він надіслав нам своїх охоронців.

На той момент, коли ми приїхали, там вже перебували російські військові, адже першим заблокованим ними стратегічним об’єктом був саме аеропорт. Всі знали, що Роберта Серрі та його помічницю везуть туди, але ніхто не міг зрозуміти, хто я. Тоді Роберт сказав, що поки мені не гарантують безпеки, він нікуди не полетить. У VIP-залі аеропорту, куди нас провели під конвоєм, ми записали останнє інтерв’ю, після якого він почав мене вмовляти полетіти з ним, тому що так було безпечніше. Я справді не усвідомлювала ситуації і не відчувала страху, тому відмовилась. Біля аеропорту мене чекали чоловік, родичі та охоронці Мустафи, тож, зрештою, мені таки вдалося звідти вийти.

Від початку депортації Російська Федерація не дозволяє збиратись на центральній площі Сімферополя. Ще під час першого року окупаційна влада запропонувала альтернативне місце проведення — кладовище Абдал. Цинічний тролінг з їхнього боку. Зрозуміло, що на це ніхто не погодився, а тепер зібрання взагалі скасували, апелюючи до питання безпеки Криму. І це попри те, що День Росії у Криму відзначають масово. Весь цинізм полягає у тому, що окупаційна влада унеможливлює цю колективну терапію і мені здається, такі речі ще довго будуть загоюватись.

18 травня 2014 року у Сімферополі відбувся останній мітинг на честь Дня пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу. Тоді нам не дозволили провести його на центральній площі, тож все відбувалося в одному з мікрорайонів. Я була вагітною. На мітингу вела трансляцію, під час якої мені стало погано. Чесно кажучи, ніколи в житті не втрачала свідомість, а тут вперше знепритомніла. Чоловік на руках доніс мене до авто і відвіз додому. А декілька днів потому у мене стався викидень.

На мітингу було багато людей. Всі розуміли, що відбулась окупація і що нашому народу від цього краще аж ніяк не стане: цей стан розпачу та безпорадності можна було відчути фізично.

Пам’ятаю, що тоді ще була купа російської міліції, а за журналістами ходила та слідкувала російська ФСБ.

Єдине, що я чітко пам’ятаю з останнього дня у Криму, — це переїзд. Ми їхали двома машинами, куди засунули все, що у нас було, навіть кота. Приїхали як студенти при тому, що я в Києві жила 9 років до цього і мені завжди здавалось, наче Київ — це моє рідне місто. Коли я завагітніла першою донькою, вирішила поїхати народжувати в Крим, але не планувала надовго залишатись.

Я детально пригадую день, коли усвідомила, що Крим — це моя Батьківщина і що хочу залишитися тут. Я поверталася з роботи в авто. Був перехід від весни до літа, у мене було відчинене вікно. Хтось тоді палив вогнище і дим потрапив до салону машини. Це був такий момент, від якого здалося, що на декілька секунд час зупинився. Я дивилася на все те і тоді на 100% відчула, що нікуди не хочу їхати. Що мені комфортно з тим, хто я є, що це моя земля і що я хочу бути тут. І це так дивно, бо мені завжди хотілося кудись переїхати. Навіть коли я покинула Крим, протягом багатьох років, повертаючись з відряджень, у мене не було відчуття, що я повертаюсь додому.

За півтора-два місяці після окупації чітко відчувалося, що це вже інший Крим.

Ти гуляєш тими самими вулицями, бачиш ті ж приміщення, все те саме, але відчуття того, що це твій Крим, немає. Тоді не одна я це розуміла: мої колеги думали про те ж. Відсутність свободи відчувалась фізично. Пам’ятаю, що тоді моя перша поїздка за межі Криму відбулася по роботі, і коли я виїхала звідти, відчула, як можу вільно дихати.

Думаю, багато хто пам’ятає, що на кримських пляжах продавали медову пахлаву. Жінки завжди ходили і кричали: «Пахлава медовая». Коли я привезла дітей на пляж в Алушту, жінка теж носила її, проте не оголошувала цього. До неї підбіг хлопчик і запитав, що то таке, а вона відповіла, що це хворост в меду. Я була шокована. Як можна кримськотатарську пахлаву назвати хворостом в меду?

Я одразу подзвонила татові і розповіла про це, а він також поділився історією про те, як вони з мамою приїздили у Бахчисарай і шукали, де будуть жити. Тоді у них з місцевими бабусями зайшла мова про чебуреки, які ті називали “южнорусскими пирожками”.

Сьогодні для мене Крим — це «хворост в меду», автентична кримськотатарська пахлава, що перетворена у нього. Російський письменник Максиміліан Волошин, який жив у Феодосії, писав: «Мусульманский край варварским способом испортили». Царська Росія спаплюжила самобутню красу Криму, цим пізніше займалися совєти і продовжує зараз робити путінська Росія.

Мені Крим асоціюється з кавою.

Бо до кого з киримли ви не пішли б у гості, перше, що вам запропонують, — це кава. Вона обов’язково буде приготованою у джезві, все як потрібно.

Крим — це також про дім, у якому я зростала. У цьому будинку прекрасне все, адже кожен сантиметр у ньому був прожитий. Він чимось нагадує музей. Зараз я найбільше сумую саме за ним, бо у цьому будинку залишилася моя душа.