Поміняти камеру на зброю: люди кіно, які пішли воювати проти Росії

Автори:
Дарина Панас і Олександра Калініченко
Поміняти камеру на зброю: люди кіно, які пішли воювати проти Росії

З 2014 року 14 жовтня є Днем вшанування захисників та захисниць України. З 24 лютого 2022 року внаслідок повномасштабної російської збройної агресії кількість тих, хто боронить державу, збільшилась в рази. До лав військових доєдналися і люди кіно: режисер(к)и, сценарист(к)и та актор(к)и стали штурмовиками, піхотинцями чи пілотами. Свідомі у співпраці з онлайн-кінотеатром українського кіно Takflix розповідають про воїнів-митців. 

Аліса Коваленко, режисерка-документалістка, штурмовик-стрілець добровольчого 5 батальйону, 2 штурмової роти. Фільми на Takflix: «Аліса в країні війни», «Домашні ігри»

Ще в 2014 році я дала собі обіцянку, що візьму зброю в руки, якщо трапиться серйозна ескалація. 24 лютого зрозуміла, що безсила зі своєю камерою, і оскільки в той час була на сході, допомогла герою свого фільму евакуюватись і вирішила піти у військкомат. Згодом доєдналась до добровольчої армії, де служили мої друзі, та поїхала до них на фронт. Це рішення подарувало мені відчуття гармонії, я про нього абсолютно не шкодую, адже це те, що мені давно хотілось зробити. 

Кіно під час війни має ту саму роль, що і до, хіба що може ще посилюватись. Зараз важливо фіксувати нашу історію, оскільки це документ часу для майбутнього та усвідомлення нашого досвіду.

Після перемоги я б хотіла, щоб темами фільмів були аналіз і документування російських злочинів проти України. Нам варто буде говорити про відбудову та відновлення, і кіно може слугувати одним з інструментів.

Сергій Михальчук, оператор, стрілець-контровик. Фільми на Takflix:  «Мамай», «Поводир»

З початку війни я займався документальною журналістикою. У кінці березня після закінчення київської операції нашій групі зробили пропозицію приєднатись до Збройних Сил, на що ми погодились.

Кіно та правдива інформація грає значну роль в інформаційній війні, яка відбувається між Росією та Україною. Що буде з українським кіно після перемоги, не знаю, але думаю, що нас чекає довге становлення та загоєння психологічних ран. Має бути час на осмислення та рефлексію, а тоді вже кіно. Я документаліст і не можу спрогнозувати своє повернення до ігрового кіно, хоч і є бажання, аби після перемоги ми знімали не лише про війну.

Хелена Максьом, режисерка-документалістка, комбат медик Національної гвардії. Фільм на Takflix: «Не все буде добре»

За сім місяців до повномасштабного вторгнення мені наснився сон, де з вікна будинку побачила озброєних чоловіків. Мої друзі попросили мене сховатись, однак я не стала цього робити. Також у сні я їла шоколад і не мала змоги помити руки. Зі мною все це втілилось у реальність в Луганській області, де не було водопостачання. Спочатку допомагала іноземцям евакуюватись до кордону, згодом разом з волонтерами евакуювала цивільних з Київської та Чернігівської областей. Мене хвилювало, що відчувають військові, тому я пройшла вишкіл та доєдналась до служби.

Кіно має документальну функцію та може допомогти спростовувати російську брехню про їхні злочини. Це фіксування болю потрібне, щоб запобігти цьому в майбутньому. Кіно має вчити про достойні вчинки, про те, що моральні якості — не просто гарне слівце, а те, що робить нас людьми. Саме тому після перемоги я очікую, що ми робитимемо кіно, яке буде пояснювати цінність життя та висвітлювати те, що людям під силу зупинити зло.

Валерій Пузік, режисер, художник, сценарист, артилерист. Фільм на Takflix: «Гострий біль»

У 2015 році вступив до лав Добровольчого українського корпусу «Правого сектору». Скажу чесно, не думав, що доведеться знову брати зброю до рук. Звичайно, те, що війна мала перейти у нову фазу, було очевидним, але не міг уявити себе в цій системі координат. Я не збирався бути військовим, і після перемоги, якщо доживу, теж не збираюсь. Мене більше цікавить мистецтво. 

Звичайно, після 24 лютого все в кіно «заморожене». Та зараз я фільмую те, що відбувається на фронті. Рідко, але систематично. У мене є домовленість з режисером Володимиром Тихим з кінооб'єднання Babylon13. Думаю, з відзнятого матеріалу вийде колись кіно.

На мою думку, документальне кіно на часі. У нас купа талановитих людей, які знають своє ремесло. Їх просто треба підтримати. З кіно у нас проблем після перемоги не буде. З літературою теж. Все має бути різнобарвно: і комедії, і трагедії, і драми.

Ярослав Пілунський, оператор «Дідочок», «Манливий солодкий», «Кров'янка», «Брати. Остання сповідь», бойовий пілот

Це просто обов’язок чоловіка — захищати Батьківщину. Тому питання стоїть так: можеш допомогти, бути корисним? Отже, треба йти в бій і захищати країну. У нас є історичний шанс: або ми зможемо побудувати нашу країну, або Україну знову поглинуть.

Я дуже хочу займатись ще й творчістю, але моя робота бойового пілота не дозволяє зосередитись на ній і відійти від моєї основної справи. Ось зараз ми навчили ще кількох пілотів, наша команда розростається і, можливо, після повернення у мене буде час знімати. Але поки моя творча діяльність — це «збирати каміння». Збирати історії зсередини, щоб зробити повноцінний продукт — постановочне кіно, яке буде відверто розповідати про перипетії на фронті. Коли ти в бою і треба виконувати бойове завдання, важко працювати над  документальним кіно. Тут я — бойовий пілот, а потім будемо знімати фільми.

Володимир Яценко, продюсер «Додому», «Антантида», військовий

Рішення мобілізуватись було важким. У мене двоє дітей, і нещодавно народився син. Саме тому я приєднався до війська: потім треба буде пояснювати, де я був і що робив під час війни. Спочатку скооперувався з колегами, і ми документували як журналісти те, що відбувалось в Києві, Ірпені, Бучі, на фронті. Ми свідомо робили фрі-копірайт, адже нашим завданням було, щоб світ побачив правду. Коли росіяни почали вбивати представників преси, ми вирішили приєднатись до лав ЗСУ.

Кіно під час війни має ту ж роль, як і до неї. Цілком природньо, що зараз знімається багато документалістики, через події та відсутність державного фінансування. Після перемоги, гадаю, що система державного фінансування не відновиться, і перед творцями постане виклик. З темою війни у фільмах після перемоги я б почекав, адже має бути певна дистанція, аби сенси мали змогу сформуватись. Нам варто знімати кіно про простих людей, без віктимності, яка була нам притаманна багато років. Зараз відбувся значний злам в суспільстві, і ми усвідомили себе народом-переможцем — про ці сенси і варто розповідати.

Ахтем Сеітаблаєв, кримськотатарський режисер і актор, начальник служби зв'язків зі ЗМІ 241-ї окремої бригади ЗСУ. Фільми на Takflix: «Мамай», «Додому» (актор), «Кіборги», «Номери» (режисер)

Я не люблю воювати, не люблю війну, і, якщо чесно, не люблю фільми про війну. Для мене велика честь з 2014 року знати велику кількість кадрових військових і добровольців. Від жодного з них я жодного разу не чув, що в цьому є захоплення.

Але знімаймо кіно про війну, щоби потім не довелося воювати в реальному житті. Вивчаймо історію. Я підтримую постулат великої Голди Меїр, яка сказала: «Якщо хочете мати справжню, міцну країну, найоплачуванішими і найшанованішими професіями в країні мають бути вчителі, лікарі та військові». Життя свідчить, що це правда.

Остап Костюк, режисер-документаліст, фільм на Takflix: «Жива ватра»

Я військовозобов’язаний, тому з початку повномасштабної війни, як тільки подзвонили з військомату, пішов служити. Облаштовування підвалу в бомбосховищі, переховування в ньому з сім'єю,  евакуювання  мами з Василькова викликає велике обурення. У такій ситуації бути бездіяльною жертвою було нестерпно, тож вирішив, що маю бути корисним країні в такий момент. Далі був досить швидкий вишкіл і холодна й водночас «жарка» весна в окопах. 

Переважно, в мирному житті, ми маємо досить поміркований драматичний досвід. І водночас маємо великий досвід спостерігання і співпереживання людських драм через кінематограф. Тому, часто, розповідаючи про події, які вразили,, говоримо: «це було, як в кіно». 

При цьому в комфортному кінотеатрі спостерігач має можливість віддалено переживати драматичні перипетії. 

Тепер враження, ніби вся країна стала героєм драматичного, навіть трагічного кіно, де країна, її громадяни, як протагоніст в драмі, проходять випробування, що вимагають надмірних зусиль.

Ми живемо в час, коли реальність більше вражає, ніж екшн-фільм. Глядачі, отримуючи емпіричний досвід війни, стали учасниками. Сучасні українці бачили такі жорстокі сюжети, які можуть позмагатись з кіно, принаймі за емоційним ефектом. 

На жаль, «кіно» реальності дає мало шансів для відстороненого глядацького погляду. Все ж, після перемоги українське суспільство потребуватиме рефлексії, і цим мають зробити сценаристи та кінематографісти. Кіно, виконуючи просвітницьку функцію, досліджує і показує людину в час пікових переживань. Нашим завданням буде свідчити про події, яких світ давно не переживав, аби вберегти від помилок, не допустити рашизму і нагадувати, що демократія — крихка, її потрібно оберігати та боротися за неї. 

Проте є й інший аспект суспільного значення кіно — ідеологічний. Не потрібно забувати, як різні диктатури використовували мистецтво для пропаганди. Так робила і Росія. 

Але люди стали досвідченими глядачами: антагоніст скидає маску, і всі бачать, що він робить з Батьківщиною.

Тоді на арену виходять нові невигадані герої — наші громадяни, які показують справжній людський подвиг. І це не поетичне порівняння. Війна підсвічує ті чесноти, які важко розгледіти в цивільному житті.