Політика пам'яті: як влаштовувати концерти в Маріуполі та Бучі після злочинів росіян?

З кожним деокупованим містом та селищем світу відкриваються чергові воєнні злочини росіян: знаходять катівні, масові захоронення, братські могили, зруйновані вщент будівлі та заміновані вулиці. Здавалося, пережити війну і повертатися до звичного неможливо. Проте Ірпінь, Буча, Ізюм чи Балаклія довели, що життя продовжується навіть попри трагедію. Але як можна їздити на велосипеді лісами Бучі, пам’ятаючи, що росіяни стріляли у все, що рухається? Як ходити на вистави в театр, пам’ятаючи про бомбардування драмтеатру в Маріуполі?

«Свідомі» поговорили з психологинею та культурологинею про політику пам’яті та її важливість. 

Одними з перших міст, які українські військові звільнили від російської армії, стали Буча та Ірпінь. Саме тоді світ жахнули кадри підвалів, де катували людей, братські могили та руйнування. З кожним звільненням української території відкривалися нові моторошні події, які мають значний вплив на колективну психологію українців. 

«Коли говоримо про масштабні катастрофи, як війна чи стихійні лиха, — це психологічна травма, що потребує реагування, у першу чергу, горювання. Воно передбачає певні етапи: шок, заперечення, агресія, депресія. Потім відбувається поворотна точка прийняття і формування нової ідентичності», — пояснює психологиня, соціальна педагогиня Психологічної служби КНУ імені Шевченка Марина Бєлінська.

До того ж у деокупованих містах відроджується життя. Для людей, які пережили окупацію або втратили рідних, адаптація є важкою, проте невідворотною. З часом в місті відновиться соціальне та культурне життя. Тому під час різних подій важливо правильно говорити та пам’ятати, аби не травмувати ще більше. 

«Під час колективного горя суспільство переживає тривогу, страх та безсилля змінити те, що вже сталося. Наприклад, американці після подій 11-го вересня відчували безпорадність, тривогу і на довгий час втратили почуття захищеності. Після Другої світової війни німці несли тягар колективного горя відповідальності і провини. Наразі ми всі переживаємо колективну травму: і ті, хто залишився в Україні, і ті, хто вимушено виїхали», — каже психологиня.

Історія грає одну з ключових ролей у формуванні суспільства і держави, як такої. Те, про що ми пам’ятаємо, говорить про нас як про націю. Культура пам’яті — це про цінності, орієнтири та вшанування. 

Христина Рутар визначає політику пам’яті як певний спектр різних законодавчих, нормативних, інституційних правил. Водночас у громадянському суспільстві до формування культури пам’ятання доєднуються інші актори, передусім думка населення. 

«Політика пам’яті — це не лише про державу, тому що має бути спектр різних агентів. У демократичному суспільстві це суспільство, громадські організації, які створюють дискурси про те, як ми будемо пам’ятати», — пояснює експертка. 

Важливою рисою становлення пам’яті українського народу є її європейський вектор. Поступово Україна відходить від нав’язаних тоталітарною радянською системою дискурсів та образів. Декомунізація — є одним з найбільших проєктів української політики пам’яті.

«Політика пам’яті в Україні за часів різних президентів слідувала і рівнялася на когось, була то цензурованою, то неоднорідною, то неоднозначною. Коли ми, наприклад, робимо акт проєвропейського, інклюзивного суспільства, а потім вшановуємо “велику вітчизняну війну”. Проте Україна обрала варіант інклюзивної пам’яті», — коментує Христина Рутар. 

Важливим аспектом політики пам’яті є рефлексія. Показовим прикладом є законодавчий відхід України від шанування «Дня побєди» 9 травня до відзначення 8 травня як Дня пам'яті та примирення. Ще однією з важливих трагічних подій минулого став Голодомор, вшанування якого є ціннісною датою. 

«Політику пам’яті щодо Голодомору — це ритуал запалити свічку, який є добрим в тому сенсі, що це перформативна дія. Тобто ми маємо не тільки офіційний рівень обов’язку, а й те, що людина може сама зробити вдома. Таким чином відбувається суспільствотворення», — відзначає дослідниця студій пам’яті і травми.

За словами Рутар, є твердження, що травма може зміцнити або створити спільноту. І Голодомор, певною мірою, об’єднує українців у пам’ятанні. 

Сьогодні, коли історія пишеться тут і зараз, питання орієнтирів та згуртованості політики пам’яті постає знову. Катівні на Харківщині, згвалтування на Київщині та бомбардування драматичного театру в Маріуполі вже стали частиною колективної травми українців. Однак рано чи пізно ці міста повернуться до звичного життя, де відбуватимуться святкування. Зараз це важко уявити, але розуміння культури подальшого пам’ятання є ключовим як і для цього, так і для наступних поколінь.

«Дозволю собі відіслатися до минулого, зокрема до Аушвіцу — місця вбивства євреїв. Поруч є туристичний центр, місце едукації. Там проводять школи, програми, зокрема, на одному з останніх вечорів відбувалось святкування життя з музикою. До прикладу, з клезмерською музикою, яка часто асоціюється з єврейською весільною музикою. Для не підготовленої людини може статися дисонанс, бо тут людей вбили, а тепер святкують», — розповіла Рутар.

Схожу думку поділяє психологиня. За її словами, під час відновлення в Україні слід запровадити певні соціальні правила, зокрема щодо звуків. 

«Наприклад, стрілянина, сирени, вибухи: ми прокидались і лягали спати під ці звуки. Вони лякають і дорослих, і дітей. Звуки салютів можуть спровокувати серйозний переляк», — пояснює Марина Бєлінська. 

На почуттєвих рівнях важливо пам’ятати, що перемогти будь-яку енергію смерті може енергія життя, додає психологиня. 

«Ми повинні будувати правильний образ. Жертви чи переможці? Ми ті, хто програв, чи ті, хто робили все, щоб перемогти? Маємо акцентувати не тільки на суцільному оплакуванні, а також на переможних настроях, формувати це як досвід, який зробив нас сильнішими», — підкреслює Бєлінська. 

Політика пам’яті сьогодні відбувається здебільшого онлайн. 

«З одного боку, ці фотографії-свідчення і те, як швидко вони поширюються ще більше травмує. З іншого, соціальні мережі змінили пам’ятання, зокрема ще до повномасштабного вторгнення люди ставили рамки [у Facebook, — прим. ред.], що є формою спільнототворення. Соцмережа формує те, як молода спільнота пам’ятає. Соціальні медіа і діджитал простір відкривають нові способи», — говорить Христина Рутар.

Значним викликом стане зображення сучасних подій у шкільних підручниках. Складність в тому, що значна частина школярів безпосередньо дотичні до травматичних подій. 

В Україні вже почали роботу ініціативи, які напрацьовують способи комунікації та роботи з чутливими темами, як пам’ятання трагічних подій з часів окупації. 

«Безумовно, вшанування буде у шкільній програмі, але боюся, що це будуть вимушені уроки. Такий підхід — не хороший, бо це тоталітарний підхід обов’язкового пам’ятання. Тому це виклик і для педагогів, і для шкільних психологів, і громадянського суспільства. Найліпший спосіб — це розмова у відкритому для обміну спогадами та думками середовищі. Діти багато знають, бачать, і переживають, тому мають питання. А ми маємо дати відповіді», — каже Рутар.

Про важливість розмов із дітьми також говорить і психологиня. За словами Бєлінської, робота з дітьми визначатиметься віком. 

«Аби побудувати цілісну ідентичність покоління, маємо спиратися на принцип екологічності інформації, тобто мінімізувати негативні впливи. Водночас діти повинні знати все, мають мати доступ до всієї інформації, навіть такої, що травмує. Страждання і переживання, як би парадоксально не звучало, сприяють розвитку співпереживання. Проте тут важлива роль дорослого: вчителя, батьків, опікунів», — сказала психологиня.

У психології це називається значущий дорослий, який має нести відповідальність за вчасність: чи готова дитина сприймати інформацію. За рекомендаціями Марини Бєлінської, дітям до 7-8 років доцільно передавати досвід через казки. У старших класах найкраще використовувати комунікативно-рольове моделювання. Підлітки легше сприймають таку трагічну інформацію, тому можуть створювати спільні проєкти, колажі. 

Водночас пам’ять не є обов’язково трагічною. Трагізм у сприйнятті власної історії є ендемічною проблемою українського суспільства. З часом події повномасштабної війни можна буде розглядати в інших аспектах.

«Коли говоримо про травматичну пам’ять, є поняття “постпам’ять” — коли ми не є свідками, але настільки переймаємося пам’яттю тих, хто зазнав страждань, що приміряємо це на себе. Цей концепт також важливий. Бо ми не лише думаємо про пам’ять, а й будуємо проєкцію на майбутнє, як зберегти цю пам’ять так, щоб не травмувати наступне покоління. Усе, що з ними відбуватиметься, не повинно будуватися лише на травмі», — підкреслює експертка.

Зокрема, треба пам’ятати і думати про перемоги України.