Не можу на війні, не хочу цивільне життя: як допомогти військовим, які застрягли посередині

В окремих військовослужбовців бувають моменти, коли вони з тих чи інших причин не можуть залишатися у війську. Водночас вони не можуть повністю повернутися до цивільного життя — як і через систему, так і через особисті причини. 

Виникає стан, коли людина, ніби застрягає посередині. Свідомі поспілкувалися з психологом Павлом Дзіковським та кейс-менеджерами Veteran Hub про те, як близьким військових зрозуміти їх та допомогти.

Психолог, викладач катедри психології та психотерапії Українського католицького університету Павло Дзіковський пояснює, що з погляду людини, яка була на війні, наше сприйняття мирного, комфортного та щасливого життя відрізняється. Адже пережитий на війні досвід змінює.

«Є певна межа, і немає повернення назад. Людина не може повернутися назад в той світ, де немає війни. Наша помилка в тому, що коли ми говоримо про адаптацію людей, які брали участь в бойових діях чи перебували під обстрілами, вважаємо, що достатньо пропрацювати цей досвід, і людина повернеться до стану, який був до війни. Але ми не можемо повернути ту “нормальність”, яка була до війни», — говорить він. 

Ще у 2014 році, коли Дзіковський працював з військовими, помітив, що люди, які повертаються з війни, стикаються з нерозумінням з боку оточення. Близькі та родичі вважають, що військовий має повернутися таким, яким був. Однак такі очікування можуть бути додатковим фактором травматизації.  

«Вони можуть почувати себе самотніми та такими, яких не розуміють. Єдиний спосіб для них [адаптуватися] — знайти своє місце в тому світі, у який повернулися. Можливо, це супроводжуватиметься змінами у стосунках [з партнером] або зміною роботи», — пояснює психолог.

Кейс-менеджер Veteran Hub Ілля Шленьов не впевнений, що про проблеми адаптації після війни можна говорити як про звичайне явище. Однак труднощі адаптації досить часто можуть мати місце. Однією з головних причин у цьому випадку є формування нових моделей поведінки і способу мислення, відповідно до бойових умов, але які втрачають свій сенс у цивільному житті. 

«Те, що раніше допомагало вижити і зберегти ментальне та фізичне здоров'я, при нових обставинах може навпаки шкодити та заважати нормальному життю. Також значну роль відіграє соціальний контекст, у якому опиняється військовий/а. Якщо під час війни людина відчували власну значущість і цінність, то у мирний час це може змінитись», — говорить він.

На думку Шленьова, суспільство має тенденцію забувати про заслуги військових і не віддавати їм належне. Через це ветеран може відчувати розчарування і фрустрацію. 

«Важливо, чи вписується ветеран у новий контекст з функціонального погляду. Чи може він знайти цивільну діяльність, яка дасть йому відчуття реалізованості та задовольнить потреби. Чи може знайти коло спілкування, де йому комфортно», — пояснює кейс-менеджер.

Іншим фактором дезадаптації у військових може бути травматичний досвід та пов'язані з ним наслідки, а також те, чи отримує він належну психологічну допомогу та соціальну підтримку. 

«Професійна допомога у цьому випадку особливо важлива, бо той травматичний досвід, яким може ділитися ветеран, важливо правильно контейнерувати та обробляти для уникання ретравматизаці», — пояснює Ілля Шленьов. 

Анастасія Пристула, яка також працює з ветеранами у Veteran Hub, пояснює, що потрібно розуміти, що коли говоримо саме про неможливість повернення на фронт, то, напевне, на це є об'єктивні причини. Наприклад, поранення. Але бажання захищати та бути військовим залишається. 

«Процес адаптації до цивільного життя буде ускладненим необхідністю попередньої роботи над усвідомленням своїх можливостей та обмежень. Він як психологічно, так і соціально доволі довгий і часто не лінійний. В ідеальному варіанті процес адаптації починається з ідентифікації себе як ветерана, а не як військовослужбовця. Але вже тут можуть виникати перші складнощі», — говорить Пристула.

Ці труднощі виникають через те, що роль військовослужбовця доволі очевидна і часто навіть детально регламентована, а що таке бути ветераном — розмите поняття. Часто за час служби можуть змінюватись пріоритети і життєві цінності, і вже та цивільна зайнятість чи те коло спілкування, яке людина мала до війни, їй не відкликається.  

«Потрібен час, щоб знайти нові сенси, побудувати нові плани, пустити нове коріння. Частими є випадки, коли ветерани організовують або приєднуються до дотичних до війська чи військовослужбовців організацій, бізнесів чи волонтерських ініціатив, втілюючи своє бажання бути корисним вже в тилу, використовуючи при цьому набуті [за час служби] знання, навички і соціальні зв'язки», — пояснює кейс-менеджерка.

На думку Павла Дзіковський, універсального механізму, як діяти у випадку, коли людині важко знайти своє місце після війни, немає. Однак важливо відчути стан, у якому вона перебуває.

«Можливо, людина хоче побути наодинці. Тоді їй потрібно дати змогу побути на самоті. Якщо людина потребує контакту, дає запит на це, треба побути з людиною в контакті. Якщо хоче сама розповісти про свій досвід, потрібно просто вислухати без порад та оцінок. Важливо бути поруч, спробувати відчути стан людини», — говорить психолог.

Анастасія Пристула пояснює що, якщо говорити про близьких ветеранів та ветеранок, то найкращою тактикою у випадку, коли він/вона не може знайти себе після повернення у цивільне життя, може бути підтримка, що базується на гідному ставленні та взаємоповазі, де не порушуються кордони жодної зі сторін. 

«Будьте поруч, давайте час і простір для самовизначення. Не квапте людину в цьому процесі. Пам'ятайте, що ваші очікування — це тільки ваші очікування. Проговорюйте складні моменти, пропонуйте допомогу і приймайте відмову не як особисту образу. Запитуйте, чим і як конкретно ви могли б бути корисними, будьте чесними та відвертими», — говорить кейс-менеджерка. 

На її думку, якщо близькі не знають, як почати спілкування, варто сказати: «Ти важливий/ва для мене, і я б хотів/ла бути ближче із тобою, але я не зовсім знаю, як правильно це зробити. Спробуймо, чи тобі ок, поговорити, наприклад, на таку тему…?»

Анастасія Пристула також рекомендує не давати оцінок досвіду людини, не знецінювати переживання, не давати обіцянок, які не під силу близькій людині. 

«Фраза “все буде добре” не працює, не звинувачуйте за минуле, приймайте людину такою, як вона є. Бути поруч із людиною, якій потрібна підтримка, може бути виснажливо. Тут варто піклуватися і про власні ресурси та їх поновлення. Будьте уважні до свого стану, адже неможливо бути корисним коли самі виснажені», — рекомендує вона.

Ілля Шленьов говорить, що не потрібно бути наполегливим і змушувати військового ділитися своїми переживаннями та досвідом.

«Кожен військовий може мати свої причини не ділитися своїм досвідом з близькими людьми. Це нормально, це потрібно прийняти, як певні особисті кордони», — говорить він.

Слухаючи ветерана/ку, не потрібно шукати об'єктивного, варто зосереджуватись на суб'єктивному відтінку розповіді. Тут варто не намагатися зафіксувати неточності в розмові.

«Першочергово треба зафіксувати емоцію, яку вкладають в розповідь, зафіксувати, що саме хочуть сказати. Варто уникати кліше в стилі “я тебе розумію”. Це може викликати негативну реакцію», — пояснює Шленьов.

Людям, які не мають досвіду роботи з ветеранами та ветеранками, не варто вдаватися до «психотерапевтичної самодіяльності». Достатньо вислухати, дати зрозуміти, що їх чують. У іншому разі це може призвести до ретравматизації.

«За потреби варто звернутися до професіонала. Ви не можете замінити близькій людині психотерапію. Але це не означає, що ви маєте уникати її. Дайте знати, що ви поряд і готові допомогти», — додає Ілля Шленьов.