Чому іноземці втомлюються від співчуття Україні і як цьому запобігти?

Міжнародна спільнота неоднорідна: різні групи цікавляться різними питаннями. За вісім років російсько-української війни світ переймався калейдоскопом  інших питань: від торговельної китайсько-американської війни та зміни клімату до війни в Ємені. Навіть в Україні війна не завжди була топтемою. У грудні 2021 року, за даними «Групи Рейтинг», «корупція» (55% опитаних вважали її найважливішою проблемою) дещо випереджала «війну» (51%), хоч на той час вже загинуло близько п’яти тисяч українських військових. 

Це і не дивно. Внутрішня політика зазвичай випереджає за популярністю зовнішню. Дослідження аналітичного центру «Council for Foreign Relations» продемонструвало, що половина американців не слідкує постійно за міжнародними новинами. Така ж частина громадян США не змогли знайти Іран та Ірак на мапі. До того ж є підстави вважати, що чим більше постраждалих, тим менше люди схильні допомагати. Американські психологи Деріл Кемерон і Брайан Пейн провели три експерименти і підтвердили цю гіпотезу: люди бояться власної нездатності допомогти всім нужденним, тому відмовляються робити це взагалі. Чим довше триває криза, тим більшою стає втома від співчуття (compassion fatigue). 

Аби Україна і надалі отримувала підтримку не лише на політичному, а й на суспільному рівні, про війну слід нагадувати. Три кроки, які дозволять робити це, не посилюючи втому від співчуття.

Для українців такі наслідки є очевидними — гинуть люди, а цілі села та міста знищуються. Жителі залишаються покаліченими як фізично, так і психологічно. Іноземці масово не можуть побачити це на власні очі.

Водночас довгострокові наслідки можна розгледіти не одразу. Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн зазначила у річному звіті перед Європейським парламентом, що Росія — це країна-ревізіоніст. Мета Кремля — не лише знищити Україну і повернути собі статус «великої держави», а змінити принципи міжнародних відносин, закладені після Другої світової війни. Так, РФ не захопить Португалію завтра, проте російська перемога може стати початком нової епохи, у якій не існуватиме інших гарантій безпеки та стабільності, крім ядерної зброї.

Кількість війн в Європі суттєво зменшилася за останні 80 років. За оцінками Інституту вивчення миру в Осло, з 1946 по 2008 у європейських країнах на полі бою загинуло близько 500 тисяч людей. Натомість в Африці — 3.7 мільйонів, в Азії — 12 мільйонів. Через це люди з африканських чи азійських країн можуть негативно ставитися до України, вважаючи, що увага до російсько-українського вторгнення спричинена расизмом. Негативне ставлення до України в Африці також підсилює російська пропаганда, яка активно працює на континенті: Африканський центр стратегічних досліджень нарахував 16 країн, де Росія поширювала дезінформацію. У такому випадку варто нагадати й про інші наслідки війни, адже це не лише ціни на їжу та добриво. Російський ядерний шантаж може призвести до аварії на атомній електростанції і створити прецедент використання АЕС як зброї. Найпотужніші реактори розміщені саме в Азії — у Південній Кореї та КНР. 

Крім того, Росія прагне повернути збройну складову імперіалістичної політики. Середньостроково це загрожує африканським країнам, адже повне знецінення Статуту ООН може знову утвердити на континенті право сили. Країни Субсахарської Африки мають значні перспективи розвитку у XXI сторіччі, проте війна Росії проти України може їх перекреслити.

Подекуди, українці хочуть шокувати іноземців, показавши фото закатованих людей та знищених домівок. Якщо прагнете вплинути на світову аудиторію, варто поставити себе на їхнє місце. Уявіть, восени 2016 року ви побачили фото випаленого села народу рохінджа у М’янмі. Чи цього було б достатньо, аби ви підтримували цих людей? 

Повідомлення про російські злочини необхідні, проте на імпульс іноземець може відповісти імпульсом — сказати: «зупиніть війну за будь-яку ціну, задовольніть агресора, віддайте те, що хоче». Дослідження аналітичного центру «European Council on Foreign Relations» доводить, що більшість європейців прагнуть саме миру, а не справедливості.

Тож будь-яке повідомлення про зґвалтовану людину, покалічену дитину чи вбиту сім’ю необхідно супроводжувати поясненням: це не випадковість, а постійні дії Росії. Показовими є репресії проти кримських татар чи місце утримання «Ізоляція». 

На початку повномасштабного вторгнення українське військово-політичне керівництво переконувало партнерів створити безпольотну зону в українському небі. Тобто, НАТО збивали б російські літаки, які порушували б кордон. Для цього в українському повітрі мали б перебувати літаки НАТО, а на землі — системи протиповітряної оборони. 

Розрахунок був на те, що в теорії ігор називають «грою в курча»: дві машини на трасі розганяються і їдуть один на одного на великій швидкості. Хто перший зверне з дороги, аби врятуватися, той і курча. Україна сподівалася, що росіяни будуть «курчам» та не стануть ризикувати і залітати в Україну. 

Північноатлантичний альянс не підтримав пропозицію. Натомість українці повірили, що цього можна досягнути, і не припиняли вимагати безпольотну зону. Зрештою, їм не вдалося, через що віра в НАТО зменшилася, а довіра до партнерів погіршилася.

Водночас компромісів щодо морально важливих запитань бути не може. Це насамперед стосується російських воєнних злочинів та визволення українських військовополонених і примусово зниклих цивільних. 

Західні країни були не готові до повномасштабного вторгнення. Україну вважали «пострадянською країною», хоч країни Балтії так не описували. Це означало, що Україна має більше спільного з Туркменістаном, ніж з Литвою. Німецький фонд імені Фрідріха Еберта мав регіональний офіс, який працював одночасно і за українськими, і за білоруськими програмами, хоч після 2014 року у країн мало спільного. Бюро іноземних медіа розташовувались у Москві — звідти журналісти слідкували за Революцією Гідності. 

У березні 2022, після вибуху інтересу, писати про Україну стали менше. Проте навряд той рівень зацікавлення можливо було підтримувати далі — на ринку банально не вистачає авторів та експертів, які могли б компетентно писати про Україну.

Частина людей за кордоном буде сприйнятлива до емоцій далі, тому продовжить підтримувати Україну. Якщо хочете посилити інтерес міжнародної спільноти — розповідайте про наслідки поразки України, апелюйте до фактів і пропонуйте конкретні кроки підтримки.