Без порівняння: чому російсько-українська війна відрізняється від ізраїльсько-палестинського конфлікту?

Авторка: Юлія Бондар
Без порівняння: чому російсько-українська війна відрізняється від ізраїльсько-палестинського конфлікту?

Нова фаза ізраїльсько-палестинського конфлікту викликає більше питань, ніж зазвичай. Тепер це пов’язано і з російсько-українською війною. Чому Україна офіційно підтримує Ізраїль, якщо ця країна раніше окупувала Палестину? Чи причетні Іран та Росія? Як угруповання ХАМАС  перешкоджає світу підтримувати мирне населення?

Про це «Свідомі» поговорили з Ібрагімом Аль-Мараші, доцентом кафедри історії та глобалістики Каліфорнійського державного університету, який раніше був запрошеним професором Національного університету імені Івана Франка. 

— Деякі люди хочуть стати на чиюсь сторону, бо коли говоримо про Росію та Україну, це легко зробити. Але важко в контексті Палестини та Ізраїлю. Ми мало знаємо про їхню історію. Коли говоримо про цей конфлікт, що пропускаємо або що замовчуємо?

— Це інший конфлікт, якщо порівнювати з Росією та Україною. Здебільшого багато людей у Росії ізольовані від конфлікту через відстань. Інші підтримують владу: більшість росіян сліпо слідують за Путіним, не сумніваючись у логіці війни.

З іншого боку, ізраїльсько-палестинський конфлікт відбувається на настільки невеликій території, що у довгостроковій перспективі ніхто не виграє. Це конфлікт, у якому цивільне населення з обох сторін постраждає, і де обидві сторони мають погане керівництво або відсутність лідерства. Це і є головна відмінність.

Зеленський є героєм, оскільки очолює країну під час неймовірних обставинах. Але в ізраїльсько-палестинській кризі, я б сказав, що конфлікт стався через лідерів, які закріпилися з 1990 року і ніколи не були зацікавленні в мирі.

Беньямін Нетаньягу у владі з 1996 року. Тоді він вперше став прем'єр-міністром і перебуває на цій посаді найдовше в історії Ізраїлю. Нетаньягу завжди мав короткострокове бачення того, як довго можна зберігати статус-кво, не роблячи жодних болючих поступок миру.

Палестинське керівництво в Рамаллі було відоме своєю корупцією та некомпетентністю. І вони також дозволили цій проблемі гноїтися. Тож ця криза виникла через погане керівництво обох сторін, яке дивилося лише у завтрашній день і не будувало плани на довгострокове майбутнє. Це усвідомлює кожен палестинець. І це розчарування призвело не до однієї, а до двох інтифад (рухів опору — прим. ред.).

Те, що сталося минулої суботи, просто повторюється серед нового покоління, яке вже забуло, як виглядала інтифада 2000-2005 років (повстання палестинців на окупованих Ізраїлем палестинських територіях та в Ізраїлі — прим. ред.) і наскільки згубною вона була для обох суспільств, ізраїльтян і палестинців.

Тому в цьому сенсі ситуація досить складна. Я б сказав, що справа не в тому, чи варто підтримувати обидві сторони, а в тому, що в першу чергу є люди «знизу», які страждатимуть через керівництво «зверху». І саме тому цей конфлікт не є подібним до конфлікту між Україною та Росією.

У вашому випадку маємо справу з агресором, який ніколи не визнавав Україну і робить все можливе для знищення, починаючи від екоциду і закінчуючи вбивствами мирного населення. До того ж він ще й має перевагу в армії. 

Різниця в тому, що ХАМАС — не Росія. Вони не мають переваги у військовій силі в цьому конфлікті, і здійснили жорстокий напад з відчаю. Це була атака на невеликому клаптику території, що перебуває в блокаді з 2006 року. Саме тому тут подібні аналогії не спрацьовують.

— Ми також бачили багато повідомлень-порівнянь дій Ізраїлю в Секторі Гази з контекстом, що Росія ніколи не вчинила б так з Україною. Ми як українці не хочемо порівнювати конфлікти. Проте змушені, бо необхідно показати, що насправді Росія в Україні робить те саме. Тож як тут комунікувати? 

— Спосіб достукатися до міжнародної аудиторії — це сказати їм: «Не забувайте про одну трагедію, бо розгортається інша», і просто розглядати ці конфлікти як щось загальнолюдське. Але знаючи, як працює міжнародна аудиторія, цього не станеться. Здається, що міжнародна аудиторія стала, як не прикро це визнавати, байдужою і втомленою від війни в Україні. 

Подумайте про те, що відбувається в Україні, як про те, що відбувалося в Лондоні під час Бліцу, під час Другої світової війни, чи війни в Герніці. Подумайте про це крізь призму трагічних історій цивільних, яких втягнули в конфлікт.

Ми несемо відповідальність за збереження пам'яті про цивільних. Ця відповідальність — пам'ятати. На жаль, ми живемо в поляризованому світі, де обираємо сторони й підтримуємо їх, наче міжнародна політика — це футбольна команда.

І річ у тому, що у випадку з Україною, саме цивільні на українській стороні страждають непропорційно. А у випадку з Газою та Ізраїлем, цивільне населення з обох сторін втягнуті в конфлікт, який вони не хотіли влаштовувати.

Ось у чому річ. В Ізраїлі більшість людей, які могли постраждати, були налаштовані проти Нетаньягу. Вони сприймали те, що він намагався зробити, як захоплення влади. Водночас не всі палестинці підтримують ХАМАС. Але і це згодом забудеться.

— Так, у мене також є питання щодо ХАМАСу. Чи представляє ХАМАС палестинський народ і чому ХАМАС і палестинці — це не одне і те ж?

— ХАМАС — відображення того поганого керівництва, про яке я говорив. З 1990-х років палестинцями керує Палестинська адміністрація (існує два палестинських уряди, один в Газі, яким керує ХАМАС, а інший на Західному березі річки Йордан, яким керує Палестинська адміністрація — прим. ред.). Більшу частину історії Ізраїлю — з середини 1990-х років — їх очолював Нетаньягу. І я б сказав, що з обох сторін було некомпетентне і корумповане керівництво.

Нетаньягу мали притягнути до відповідальності за корупцію. Саме тому він хотів змінити Верховний суд, аби уникнути звинувачень. По суті, будь-яка підтримка ХАМАСу — це відчай, адже чинний уряд Палестинської автономії — також корумпований.

А ще уряд старіє. Їхні лідери старі. Махмуду Аббасу (президент Палестини — прим. ред.) 87 років. У випадку з ХАМАС не можна стверджувати, що всі палестинці їх підтримують, тому що поділяють їхні погляди. Вони підтримують їх з безвиході. 

Коли ХАМАС здійснив напад, то непрямо дав зрозуміти, що не всі палестинці їх підтримують, але угрупування прагне заручитися їхньою підтримкою. Що у 2021 році, під час бойових дій між Ізраїлем і ХАМАСом, що у 2023, атаки були непрямим визнанням того, що ХАМАС не має підтримки палестинців, і що вони намагаються її здобути. 

— Палестинці, які не підтримують ХАМАС, ображаються, що офіційно Україна підтримує Ізраїль. Також деякі українці вважають, що ХАМАС і Палестина — це одне і те ж, тому обирають сторону Ізраїлю. Як Україні варто комунікувати, коли офіційна позиція — на боці Ізраїлю?

— Це складно. І я думаю, що саме тут такі новинні медіа, як ваше, відіграють важливу роль у висвітленні цих нюансів. Маючи українських студентів, знаю, що позиція є набагато складнішою. Саме мої українські студенти продемонстрували, що, власне, такою є позиція самого уряду.

Насправді ми співчуваємо втратам серед цивільного населення з обох сторін. І я думаю, що це шлях уперед. Думаю, що на початку Україні було б легко стати на бік Ізраїлю, тому що багато техніки, військової зброї, яку використовував ХАМАС, також надходила з Ірану. 

Зрозуміло, що перша реакція — бажання стати на бік ізраїльського цивільного населення, тому що в той день вони були постраждалими. Але від початку цього тижня бачимо і усвідомлюємо, що постраждають обидві сторони. 

Думаю, більшість урядів у всьому світі роблять саме так — стають на бік Ізраїлю, тому що в той день Ізраїль був жертвою. А зараз ми бачимо, що ситуація набагато складніша, адже лише за тиждень загинуло стільки ж палестинців, скільки й ізраїльтян.

— Так, також є непорозуміння, чому Україна підтримує Ізраїль, якщо Ізраїль окупував Палестину. 

— Саме так. Але ви знаєте, я маю бути чесним. З одного боку, більшість, як я думаю, арабської громади також була на боці Росії. Тож ви маєте зважати і на інший бік медалі. Маєте зрозуміти, що араби також дивилися на російсько-український конфлікт, як на дві різні сторони, не заглиблюючись. 

Отже, якщо Україна де-факто є союзником США і НАТО, то значна частина арабської громадської думки буде схильна до підтримки Росії.

Це саме те, що і відбувається зараз. Деякі араби, звісно, на боці України, особливо сирійці. Бо, як вони кажуть, наші країни бомбили з однієї зброї. Але з часом це забувається.

Я б сказав, що більшість арабської громадської думки врешті-решт стала на бік Росії через більш масштабний конфлікт з США. Коли США визначилися і обрали підтримувати Україну, то через це значна кількість арабів стали на бік Росії.

— У матеріалі для Kyiv Post ви написали, що Іран бере участь у цьому конфлікті. Яку вигоду має Іран? 

— Я вважаю, що Іран не наказував здійснювати напад, але те, що про це ведуться суперечки, показує, чого саме добивається Іран. За іронією долі, цю тактику вони запозичили в ізраїльтян. Ізраїль ніколи не заявляв, що у нього є ядерна зброя, але факт того, що ми обговорюємо це питання, є достатнім для його стримування. Те ж саме з Іраном. 

Це конфлікт про здатність демонструвати свою владу, як форма асиметричної сили. Тобто Іран не має військової підтримки США, але з відносно недорогим озброєнням — чи то безпілотник «Shahed», чи то ракети, передані ХАМАСу, — може показати, що спроможний підірвати зовнішньополітичні інтереси США у східному Середземномор'ї, аж до конфлікту в Україні на кордонах НАТО.

У східному Середземномор'ї зараз розгорнуто цілий американський авіаносний флот для протидії Ірану.

Це ключова проблема. Протидіяти Ірану, сказати Ірану і Хезболлі, аби вони не втручалися. По суті, те, що відбувається [з боку США], говорить Ірану, що ми на одному ігровому полі, ми рівні з вами. І це перемога для Ірану, це саме те, чого він хоче. 

— Чи правильно вважати, що Іран намагався воювати зі США, але без прямої війни, використовуючи інші країни?

— Це називається посередницька війна (proxy war). Коли Трамп вийшов з іранської ядерної угоди у 2017 році, відтоді вона і  почалася. Трамп пішов з посади, але війна триває, оскільки США не повернулися до угоди. Так що ви абсолютно праві — це саме така війна.

— А як ви вважаєте, чи допомагає Росія Ірану в цьому питанні? Надходили новини про те, що Росія передала ХАМАСу зброю, яку вона захопила в Київській області, в Україні. Тож чи причетна Росія? Яка їй вигода?

— Я думаю, що вся підтримка, яка потрібна ХАМАСу, — це просто підтримка із солідарності, яка дає поштовх, показує, що до нього ставляться майже як до уряду. А це шкодить його супернику. 

ХАМАС веде протистояння не лише з Ізраїлем, але й з іншими урядами на Західному березі річки Йордан. Існує два палестинських уряди: один в Газі, яким керує ХАМАС, інший на Західному березі, яким керує Палестинська адміністрація. Якщо Росія зустрічається з ХАМАСом, то це дає їй пропагандистську перемогу. По суті, до них ставляться як до рівноправних урядів. 

— Що ви думаєте про позицію Росії, яка обрала ХАМАС своїм союзником? 

— До 2022 року Росія намагалася зображувати себе нейтральним партнером на Близькому Сході. Важко уявити, але коли Ізраїль бомбив пов'язані з Іраном цілі в Сирії, Росія про це знала і дозволяла це робити.

До 2022 року РФ намагалася продавати образ рівноправного партнера-союзника й Ізраїлю, й арабських держав, й Ірану. Що сталося після 2022 року? Російська зовнішня політика змінилась: тепер Росія стала на чийсь бік. 

Росія, яка фактично стала на бік ХАМАСу, яка фактично перебуває в альянсі з Іраном, стає більш активним гравцем у близькосхідній політиці з погляду вибору сторони, а не іміджу нейтрального гравця, що є досить дивним. 

Що ще вражає — ХАМАС — недержавний актор. Вони не є офіційним урядом. Але подивіться на російські альянси зараз. Росіяни віддають перевагу недержавним гравцям, замість держав як Ізраїль. Ось наскільки трансформувалася політика у ХХІ столітті. 

— Так, цікаво. Говорячи про трансформацію, чи правильно буде назвати те, що відбувається зараз, деколонізацією Палестини? 

— Безумовно. Це більш повна картинка. І те, що має відбутися, коли ви використовуєте ширші терміни, такі як деколонізація, — це те, що ви включаєте в них і Україну. І це те, що, на мою думку, потрібно робити.

Ми маємо розуміти всю картину в цілому. Особливо тому, що всі можуть забути про це. Міжнародна увага відійде від України і переключиться на це. Подивімось на те, що відбувається через деколонізацію. Україна була частиною Російської імперії. Палестинський мандат після Першої світової війни був частиною Британської імперії. І ми можемо бачити в обох випадках, що нація або група людей намагаються відстояти свою автономію, і що після того, як імперія пішла, ви ніколи не можете позбутися імперської спадщини. 

А імперська спадщина полягає в наступному. Росія ніколи не визнавала незалежність України, тому що пам'ятає імперію, імперські рамки. А у випадку з палестинцями? Британська імперія ніколи не дозволяла їм бути незалежними. І ми стикаємося з наслідками цього донині.

Запитайте будь-якого палестинця, відколи почалася ця проблема? Вони почнуть з Декларації Бальфура 1917 року, яка була першою обіцянкою Британської імперії, що євреї отримають дім у Палестинському мандаті.

Обидва ці конфлікти ведуться в тіні імперії. Отже, процес деколонізації, по суті, відбувається і донині.

Іншими словами, коли ви розглянете конфлікти, які зараз вирують, то це все конфлікти внаслідок побудови імперією структур, які так і не були демонтовані. І це те, що ми зараз спостерігаємо.

— Що ви могли би порекомендувати, аби дізнатися про цей конфлікти більше?