Володимир Станчишин: «Ми не маємо прощати, ми маємо перемагати. А перемагати — це ненавидіти, злитися і діяти»

Володимир Станчишин — психолог-психотерапевт, керівник центру психічного здоров’я «Лабораторія змін». «Мета терапії зараз — не прибрати болючі відчуття, а допомогти прожити цей період», — каже психолог. У вересні вийде нова книга Станчишина про те, як цивільні українці проживають події повномасштабної війни.

«Свідомі» поговорили з Володимиром про адаптацію до війни, реагування на травматичний досвід, ПТСР та відновлення після перемоги.

— У вересні вийде ваша третя книга — «Емоційні гойдалки війни. Роздуми психотерапевта про війну». Які теми будуть у ній описані?

— Задум полягав у тому, щоб описати головні емоційні стани, які проживають цивільні під час війни, — а це насамперед:

— Місяць тому ви казали, що ми перебуваємо у фазі втоми та виснаження. Яка фаза зараз?

— Фаза втоми та виснаження триває й досі. 

— Як із неї вийти?

— Наразі нам досі складно відпочивати через почуття провини, тривогу та переживання. Ми хочемо знати рецепт, який дозволить не відпочивати, але перестати бути втомленими, однак чуда не існує. Ось декілька порад: 

Ми говоримо про ці чотири умови, але це не означає, що ми розслабимось і будемо повністю щасливі. Навколо йде війна, і напруга є нормою у цьому стані. Ми будемо й далі напружені, бо перед нами стоїть завдання вижити. Пункти, про які я сказав, мають допомогти не завмерти у цій фазі та рухатись далі.

— Популярний раніше вислів «work-life balance» українці інтерпретували у «war-life balance». Можна сказати, що це свідчить про адаптацію до повномасштабної війни? 

— Баланс між життям і роботою — екзистенційний, він допомагав рости і розвиватись. Війна змушує багато віддавати, тому це вже не про розвиток, а про виживання. Якщо раніше медитували, щоб надихнутись на нові ідеї, то зараз треба спати, щоб завтра взяти до рук зброю. Тож мусимо щодня «виривати» для себе ресурси просто, щоб протриматись. 

— Чи ранить вигляд «мирного» життя у соцмережах тих, хто пережив травматичний досвід?

— Це все суб’єктивно, бо кожен реагує по-різному. Наприклад, військові часто кажуть, що вони воюють на фронті, аби люди в тилу могли продовжувати жити. Є й ті, хто мають травми та болісно реагують, але це історія про особисті травми, а не про культуру соцмереж загалом.

— Як відповідати тим, кого це ранить?

— Перш за все, варто пояснити, що «ти маєш право на свою злість». Далі спілкування залежить від особистих стосунків: якщо хтось віддалений, то першої фрази досить; якщо стосунки ближчі, можна вести діалог, дізнаватись звідки злість. Тоді приходить розуміння, що справа не у фото в соцмережах, а в особистому досвіді та травмах людини.

— У перші тижні повномасштабного вторгнення українці читали медіа, щоб заспокоїтись і мати відчуття контролю. Як інформація впливає на людей зараз?

— Так, перший час інформація давала нам ілюзію контролю у світі абсолютного хаосу. Це також було потребою виживання, бо у ситуації, яка швидко змінювалась, треба було мати орієнтири, щоб діяти далі. Але будь-яка війна не може бути довго у «гарячій» фазі, це ресурсно неможливо. Темп цієї війни також почав сповільнюватись, а її логіка ставала зрозумілішою. Урешті відновилось відчуття контролю над власним життям, ми потроху адаптувались. 

По-друге, будь-яке споживання новинного контенту — це обробка мозком інформації.

— Як реагувати на такі травматичні новини, як про Оленівку?

— Проговорювати. Це все травматичний досвід, і його не можна замовчувати, на нього треба реагувати у будь-який спосіб. Емоційні стани, викликані такою інформацією, можна порівняти з електричним імпульсом, що йде по тілу, і завдання тіла — дати цьому імпульсу вийти. Ми можемо злитись, ненавидіти, молитись — головне бути у контакті з цією інформацією і не тікати від неї. Під час війни нормально і природно, що ми у поганому емоційному стані, більш стривожені та втомлені. Мета терапії зараз — не прибрати ці відчуття, а допомогти прожити цей період, трохи розпружившись.

Якщо ми не відчуваємо емоцій сьогодні — це теж адаптація психіки до травматичного досвіду і спосіб вижити. Прийде час і мозок спробує відреагувати, але для всього потрібен ресурс.

— Чи нормально, що ми адаптувались до повномасштабної війни?

— Це спосіб вижити. У перші дні тривога зашкалювала, психіка не змогла б витримати у такому режимі шість місяців. Але адаптація не дорівнює байдужість. Адаптація — це розуміння, як жити під час війни, байдужість — це нецікавість до війни. 

— Люди, які пережили початок бойових дій на сході України у 2014 році, кажуть, що війна «виставляє рахунок» у вигляді посттравматичного стресового розладу [далі — ПТСР, прим. ред.] значно пізніше. Що робити зараз, аби запобігти цьому після перемоги?

— Реагуючи на небезпеку, ми можемо нападати або тікати. У цьому випадку «нападати» — це проговорювати, звертатись по допомогу до фахівців: чим більше зможемо відреагувати зараз, тим менше залишиться всередині. «Тікати» — це бігти від небезпеки, щоб потім зупинитись і проговорювати. Якщо неможливий жоден з цих способів, з'являється третій — «завмерти», і на цьому етапі є небезпека розвитку ПТСР. Коли завмираємо, мозок перестає опрацьовувати інформацію і накопичує її. 

Щоб запобігти ПТСР найперше треба втекти від небезпеки — поїхати на захід України, за кордон — адаптуватись, почати про це говорити і розділяти свій досвід, не залишатись з ним наодинці. Я рекомендую звертатись до психологів та психотерапевтів. 

Друге — оточити себе зовнішніми ресурсами: це всі речі, які створюють відчуття хоч якогось затишку, бо щоб ці події переживати, мозок має бути у безпеці і добре почуватись. Сюди належать соціальні зв’язки. Люди, які поруч, мають визнавати, що ви прожили травматичний досвід і не заперечувати його. Там, де починається заперечення, відбувається замовчування і «завмирання». Завдання оточення — бути поруч і вміти вислухати. Не можна «витягувати» інформацію, людина має сама визначати свій коридор толерантності й те, що вона готова розповісти.

Важлива також психоедукація про ПТСР, щоб люди могли вчасно розпізнати його прояви і не боятись. Мають створюватись різні психологічні консультативні служби, семінари, освітні програми. 

У нас іде визвольна війна, ми знаємо, за що боремось. Також маємо велику підтримку — як всередині країни, так і ззовні. Світ і ми самі визнаємо наші страждання. Це ті основні фактори, які зменшують ризик появи ПТСР і не дають замовчувати травматичний досвід. Але навіть якщо ПТСР виникне — він лікується. Зараз є ефективні терапевтичні програми, тому це не вирок.

— Як позбутись фантомних звуків сирен або вибухів?

— Якщо немає ПТСР, то треба просто дати психіці заспокоїтись. Частина нашого мозку — мигдалевидне тіло — мусить реагувати на небезпеку миттєво. Коли небезпека зникає, щоб мигдалевидне тіло заспокоїлось і остигло, потрібно більше часу. Воно буде реагувати на тригери і перевіряти, чи точно нічого не загрожує. Оскільки війна — це дуже велика небезпека, то і «вимикання» буде тривати довго, але воно мине само собою.

— Які сигнали можуть свідчити, що час звернутись до фахівця?

— Відчуття, що щось заважає жити, — саме це об'єднує всі проблеми. Ми можемо говорити про різні симптоми, наприклад, під час депресії — це упадок сил, втома, немає радості від життя; під час тривоги — надмірна реакція через речі, які не вартують того у такій мірі; щодо проблем із самооцінкою — немає відчуття щастя, задоволення собою; про проблеми у стосунках свідчить те, що вони приносять більше розчарування, ніж задоволення.

— Як знайти свого фахівця?

— Є декілька пунктів:

На будь-якому етапі, якщо ми відчуваємо, що нам погано, треба обговорити це з терапевтом, а не відразу йти. Нам може бути погано через те, що у процесі ми наштовхуємось на щось складне для опрацювання. 

— Чи ефективно звертатись на «гарячі лінії» психологічної підтримки?

— Звісно, це ефективно. Але треба розуміти, що зараз «гаряча лінія» реагує на «гарячі випадки» погано, це, як швидка допомога. Тому якщо хочете глибоко опрацювати проблеми, треба шукати окремого фахівця. 

— Чи можна самому вийти з кризового стану?

— Це залежить від конкретних випадків. Наша психіка вміє сама справлятись зі стресовими ситуаціями, мозок опрацьовує їх навіть поза нашою свідомістю. Можемо створити сприятливі умови для цього, найголовніша з них — безпека. Можна намагатись спробувати впоратись самому, але з допомогою це буде ефективніше. Психотерапія — недешеве задоволення, однак у нас є служби кризового консультування, різні грантові програми, державні установи, де також можна отримати допомогу — треба шукати.

— Як нам далі жити поруч з росіянами?

— Між нами має бути ментальна залізна стіна, і наше завдання зараз — побудувати її. Якщо ми закриємо приток російської культури, то Україна точно не залишиться «голою землею», на ній швидко виросте український продукт. Але, в першу чергу, має бути ментальна залізна стіна до повного усвідомлення, що ми — не «єдіниє славяне», а дві різні нації. Тільки коли це відмежування станеться, після багатьох років зможемо робити якісь маленькі віконечка, щоб дивитись, чи вони не повиздихали. Наше головне завдання — це законодавство: має бути прописана заборона російського, і тоді суспільство підтягнеться.

— Як війна може вплинути на українців?

— Я думаю, що добре. У багатьох народжується ідентичність, маємо шанс подолати відчуття меншовартості. Ми отримали свою суб’єктність, вже добре загартовані і сильні. Однак процес українізації і очищення простору від російського — довгий, і він не закінчиться навіть після війни. У нашій країні все ще є корупція, існує олігархічна система — з цим також пов’язані певні виклики. Будуть ті, хто пройде цей процес еволюції, і ті, хто — ні. 

— Як повертатись до життя без війни?

Поступово, бо процес реадаптації є дуже складним. В адаптації багато на що заплющуємо очі. Коли буде реадаптація, будемо розплющувати очі — нам стануть відомі наші втрати, будемо слухати історії військових, буде виходити сум, смуток і розчарування. Зараз у нас обмежені потреби, нам вистачає чогось простого, щоб вижити і рухатись далі. Потім треба буде вирішувати багато питань: як рухатись, куди рухатись, до яких цілей прагнути. Треба буде повністю перебудовувати фінансово-матеріальний і внутрішній світи.

Адаптація скидає все до базових налаштувань: головне завдання — вижити. Реадаптація ускладнює до того, щоб коли ти вижив — розвиватись. Вижити — це одноканальність, розвиватись — це багатоканальність; вижити — це чорно-біле мислення: українці хороші, росіяни погані; реадаптація — це багато кольорів: українці хороші, але той робив так, тут було по-іншому тощо.