Війна в Україні триває вже 8 років: хронологія, факти та пруфи

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну минуло понад сто днів. Проте російсько-українська війна триває вже вісім років. Втім, аналізуючи напади РФ на Україну, можна заглиблюватися у сторіччя історії. 

«Свідомі» у співпраці з OSINT-спільнотою Molfar розповідають про головні віхи російсько-української війни, яка почалася у 2014 році. Читайте у каруселі. 

Путін планував війну давно

У лютому 2007 року на конференції з безпеки у Мюнхені президент РФ Владімір Путін виступив з промовою, у якій скаржився, що світова геополітична система «однополярна», а біля кордонів РФ акумулюються військові потужності. Цей виступ вважають переломним моментом геополітичних відносин між Росією та Заходом, який завершує мирний період, що тривав після завершення Холодної війни. 

Ідеологічна підготовка до війни потребувала багато часу

Концепція «руського міра» з’явилася всередині 2000-х. Її популяризацію приписують тодішньому заступнику керівника адміністрації Путіна, Владіславу Суркову. Ідеологія ґрунтується на ідеї єдності «руської культури» навколо Москви та використовує історію, культуру та релігію як інструменти влади РФ. 

У 2013 Сурков став помічником президента у взаємодії з невизнаними республіками Абхазії та Південної Осетії. У лютому 2014 виявилося, що на неформальних засадах він також виконує функції спецпредставника і в Україні. Наприкінці 2014 колега Суркова, Борис Рапопорт, розповів, що їхній підрозділ займався проєктуванням квазідержави «новоросія» на території південно-східної частини України. 

У 2021 Сурков додав, що «руський мір — це більше, ніж Росія; це розділений народ, чий вплив простягається далі, ніж кордони Росії», а сфера впливу охоплює «місця, де поважають Путіна, російську культуру, сподіваються на допомогу РФ та бояться російської зброї». Ця риторика резонує із заявою Путіна 2016 року, що «кордони Росії ніде не закінчуються».

Революція Гідності та окупація Криму

У листопаді 2013 в Україні розпочалась Революції Гідності. 4 лютого 2014 року депутати ВР АР Крим ініціювали зміни Конституції для звернення до РФ щодо захисту від можливої ліквідації автономного статусу Криму.

22 лютого Віктор Янукович таємно втік до РФ та був усунутий з поста Президента. 23 лютого у Криму організували проросійські акції протесту із сепаратистськими закликами, а міським головою Севастополя проголосили громадянина РФ Алєксєя Чалого. 16 березня під тиском озброєних росіян провели так званий «референдум» про статус автономії Криму. 

«Прем’єр-міністром» Криму незаконно призначили Сєргєя Аксьонова з партії «Русское Єдінство», який 1 березня формально закликав Путіна ввести війська РФ у Крим, що того ж дня погодила Держдума. Фактично за приєднання віддали голоси не більше 15-20% громадян. 

На медалях, які отримали російські військові за участь в операції, датою початку вказано 20 березня, коли Янукович ще був чинним президентом, а виготовлення самих нагород, ймовірно, замовили ще в грудні 2013. У 2016 куратор українського напрямку у РФ Владіслав Сурков отримав орден за захист «конституційних прав та свобод» кримчан.  

Дестабілізація та військові дії на сході 

У березні, під час операції із захоплення Криму, проросійські акції відбувалися і у східних містах України. Тим часом РФ стягувала до кордонів України частини регулярної армії.

Листопад 2014 — вибори в «л/днр». Міжнародних спостерігачів не було, а ОБСЄ відмовились від запрошення, зазначивши, що «майбутні вибори не можна буде назвати законними, бо вони проходитимуть під дулами озброєних людей, яких ніхто не обирав». Головою «днр» оголосили донецького бізнесмена Олександра Захарченка, який з 2013 очолював донецьку філію організації «Оплот» (їй інкримінують напади на активістів під час Євромайдану). Головою «лнр» проголосили колишнього майора армії СРСР, місцевого підприємця-колаборанта Ігоря Плотницького.  

Докази участі РФ у війні

Контрактників та строковиків заохочували до участі в бойових діях в Україні підвищеною заробітною платою. У разі відмови погрожували звільненням та кримінальними справами за невиконання наказу. При цьому, де-факто військових не могли притягнути до відповідальності, оскільки за законом вони не могли служити за межами РФ. Щоб обійти юридичні прецеденти, військові розірвали контракти зі своїми частинами перед тим, як відправитися в Україну, та підписували договори з приватними військовими компаніями або іншими підставними організаціями. 

У серпні 2014, коли з’явився ризик оточення Донецька та Луганська, і зрештою — поразки військ «л/днр», військові частини РФ повноцінно зайшли на українську територію. На серпень 2014 на території України перебували близько 3.5–6.5 тисяч російських військових. У грудні 2014 їх кількість сягнула близько 10 тисяч та 9 тисяч — у лютому 2015, враховуючи ротацію — 26-28 тисяч. На момент підписання Мінських угод та затвердження режиму припинення вогню в лютому 2015, війська РФ відійшли від лінії фронту та виконували функції з навчання бойовиків НЗФ та логістичного забезпечення, а також вели вогонь з далекобійної артилерії. За оцінками високопосадовців НАТО, Росія перекинули на непідконтрольну Україні територію близько тисячі одиниць важкої техніки, а 250-300 російських інструкторів керували процесом навчання.

У приватних розмовах бойовики зізнавались, що їм надходить зброя з РФ, а найважчі бої, зокрема за Дебальцеве та Іловайськ, не можна було виграти без участі російських військ. 

Також під час бойових дій у 2014-2015 у Росії з’являлись масові захоронення військових підрозділів. Одними із перших підтверджених загиблих російських військових були Алєксандр Осіпов та Лєонід Кічаткін, 76 дивізія ВДВ. У 2015 російська «Новая газета» опублікувала інтерв’ю з російським військовим, який розповів, що брав участь у боях біля Дебальцевого, а його підрозділ складався з чинних контрактників ЗС РФ. На основі даних з відкритих джерел провели розслідування, які довели участь у війні 136-ї ОМСБр, 6-ї танкової бригади (1, 2), 16-ї бригади спецпризначенців та 61-ї бригади морської піхоти, військові яких активно висвітлювали своє перебування в Україні у соцмережах.

Постачання зброї

17 липня над Донецькою областю збили пасажирський літак Малайзійських авіаліній; внаслідок катастрофи 298 людей загинули. За підсумками розслідування, у літак поцілили із ввезеного в Україну з території Росії зенітно-ракетного комплексу «Бук», який належав 53-й зенітно-ракетній бригаді ЗС РФ. Під час пострілу ЗРК перебував на непідконтрольній Україні території. Аналіз встановив, що транспортуванням БУКа займався полковник ГРУ РФ Сєргєй Дубінскій, який у той період підпорядковувався Ігорю Гіркіну/Стрєлкову (полковнику ФСБ РФ).

За результатами дослідження Conflict Armament Research про зброю, яку використовували під час війни на сході України, частину припасів виготовили після розпаду СРСР та не імпортували в Україну. 

НЗФ на сході України використовували російські безпілотники Орлан-10 та Форпост. Один з екземплярів Орлан-10 виготовили в РФ у січні 2014, а збитий у 2015 Форпост виготовили у 2013 на Уральському заводі цивільної авіації. 

Ізоляція — центр для катування людей

До 2014 року в Донецьку діяв культурний центр «Ізоляція», у якому артисти проводили культурні заходи та влаштовували виставки. Після окупації Росія перетворила центр на тюрму, в якій нормою вважаються катування людей.

Заручники, яким вдалося звільнитися, зазначають, що умови не пристосовані для тримання людей, а наглядачі постійно катують та навіть вбивають заручників. «Ізоляцію» прирівнюють до концтабору. Люди піддаються тортурам, зокрема їх катують електричним струмом, імітують страту чи ґвалтують. Журналіст Станіслав Асєєв, який перебував у заручниках на території «Ізоляції», стверджує, що злочини, які Росія коїть на території центру, можна вважати воєнними. 

Обстріл Донецька 

За даними російських медіа, 25 березня 2022 ППО збило ракету в центрі Донецька. Того ж дня медіа почали публікувати інформацію про отримання нібито ноутбука ЗСУ. Доказом слугує фото екрана монітора з презентацією та планами вибухів українською, проте з використанням російської букви «Е» (йо). Також, аналізуючи поведінку людей на відео, звук ППО був відсутній — перехожі зреагували вже на момент падіння касети. Слідів удару на асфальті на місці падіння, а також суттєвих ушкоджень корпусу ракети не видно. 

Окрім дезінформації щодо обстрілу міста з боку України, мотивом удару міг бути запланований мітинг жінок проти насильницької мобілізації чоловіків в так званій «днр». Виникають питання і до відео моменту польоту та підриву снаряда: зйомка починається до вибуху (зі статичними кадрами пам'ятника, вулиці та алеї), а оператор тримає відеокамеру на штативі.

Водночас РФ постійно звинувачує Україну в тому, що та обстрілює тимчасово окуповані території сходу. Проте будь-яких доказів редакція «Свідомі» та OSINT-спільнота Molfar не знайшли, а реакція людей на нещодавній обстріл Донецька з території РФ свідчить про те, що люди не звикли до обстрілів та вибухів. 

Україна — не перша і не остання жертва Росії

Путін любить записувати на рахунки Росії досягнення СРСР. І він правий: найбільш варварські та кровопролитні війни на континентальній Європі вели СРСР та Путін.

Фінляндія, Прибалтика, Молдова, Україна, Польща, Афганістан, Чечня, Грузія, Азербайджан, Сирія — цей список буде продовжено?